Паллотинський осередок «Майбутнє для України»: три роки допомоги біженцям

о. Тимотей Т. Коцур, ЧСВВ / ks. Marek Weresa - Ватикан

«Найбільшим враженням є божественна любов, яку нам тут подарували, відчуття того, що Господь Бог завжди з нами, що Він завжди нас прихистить і допоможе в таких складних ситуаціях», – кажуть у коментарі для польської редакції Радіо Ватикану – Vatican News мешканки осередку «Майбутнє для України», яким опікуються отці паллотини в Олтажеві, що поблизу Варшави. Ірина, Маргарита і Марія приїхали сюди з Харкова, Хмельницького і Тернополя, втікаючи з дітьми від трагедії війни. Тут вони потрапили в місце, яке є не просто притулком, а простором, де жінки отримали підтримку, терапевтичну та духовну допомогу і відчуття «домашнього тепла». Їхні діти змогли піти до місцевих шкіл, а самі вони – влаштуватися на роботу за фахом. Всі вони прибули в Польщу після перших днів повномасштабної російської агресії проти України.

Як у родичів

Після трьох років проживання українки розповідають про найпозитивніший досвід того непростого періоду в їхньому житті, коли втікаючи від бомбардувань, вони знайшли підтримку в сусідній країні. Сьогодні вони з вдячністю згадують про величезну доброту, яку вони відчули протягом цих місяців. «Тут ми могли спати подалі від війни... Нам присвятили багато часу... Священники прийняли нас з надзвичайною теплотою... Тут ми були як у родичів... Незважаючи на весь цей стрес, тут я відчула себе в безпеці», – розповідають вони.

Шок і заціпеніння

«Холод» – це перший спогад Марґарити Суліми про ранок 24 лютого 2022 року. Ірена Шелькова згадує, що три роки тому, прокинувшись того лютневого дня, вона почула від друзів – сьогодні вона навіть не пам'ятає, хто саме телефонував – єдину фразу: «Почалася війна». Перша думка, що це – якийсь жарт, але пізніше увімкнула телевізор і побачила, що відбувається. «Шок і заціпеніння», – згадує вона через роки про першу реакцію, додаючи, що найважчим у перші години чи дні війни був стрес і плач дітей. «Як сховатися від бомбардувань?» – ця думка часто поверталася до неї, увесь час вила сирена, а єдиним місцем, яке могло слугувати укриттям, був погріб. Марія Козяр з Тернополя розповідає, що для неї, як для людини з вадами слуху, було найбільшою складністю: «Перші дні війни, а я не чую сигналів тривоги. Це було дуже страшно, бо я не знала, коли ховатися. Відчуття страху посилювалося тим, що я жила на дев'ятому поверсі».

Подорож у невідоме

Ірина згадує, що спочатку не хотіла й чути про виїзд з України. Спочатку у неї ще була думка, що все це закінчиться дуже швидко. Коли стало очевидно, що з кожним днем боїв напруга і сумніви щодо того, що буде далі, зростають, вона взяла автомобіль і виїхала з дітьми у Польщу. Спочатку вона опинилася в Ожарові Мазовецькому поблизу Варшави, де перебувала в тимчасово підготовленому приміщенні при школі. Спочатку здавалося, що це триватиме тиждень, максимум два, а коли все закінчиться, – безпечно повернеться додому. Але після перших кількох місяців вона потрапила до спеціально приготованого осередку при семінарії отців паллотинів у сусідньому Олтажеві. «Щоб зібратися з думками і почати щось нове», – розповідає Ірина про своє перебування в центрі. Цей час дозволив їм вирости, підготуватися до «нового життя» в Польщі чи деінде.

Найбільше прагнення

Люди, які нас не знали, переживали все це разом з нами, згадують жінки, підсумовуючи перебування в осередку «Майбутнє для України». На запитання про те, чого сьогодні найбільше потребує Україна, жінки в один голос відповідають: «Миру». Щоб це все це закінчилося і люди могли повернутися до нормального життя. Вони також говорять про необхідність зовнішньої підтримки України, про травму, яка торкнулася цілих родин і з якою буде важко впоратися. На даний момент не йдеться про повернення на батьківщину, бо «будинок знищений бомбардуванням» і немає куди повертатися, а для себе та своїх дітей «хочуть миру і спокою». Вони сумують за рідною домівкою та людьми, з якими там жили, але знають, що Україна вже не буде такою, як колись.