Владика Браєн: Відповідь на покликання вимагає чесності з Богом і собою

Світлана Духович – Ватикан

Спілкуючись з владикою Браєном Байдою, Єпископом Саскатунської Єпархії УГКЦ в Канаді про молодіжний Синод, стає зрозумілим, що Церква прагне не тільки спрямувати нові сили на звіщення Доброї Новини молодим людям, але й запросити їх брати активну участь в цьому процесі, супроводжуючи їх і ділячись досвідом. Про ці та інші теми – в другій частині нашої розмови, яка завершується несподіваним творчим подарунком:

Учасники Синоду працюють над Заключним документом. Наскільки теми цього документу співзвучні з проблемами молоді у Вашій єпархії?

Заключний документ Синоду, над яким ми працюємо, призначений для всього світу і ми маємо справу з дуже різноманітними ситуаціями та людьми: в деяких країнах люди позбавлені елементарних речей, вони щодня змушені шукати їжу, щоб вижити, інші живуть в країнах, спустошених війною, позбавлених миру, а тим часом, в інших країнах люди думають про новий комп'ютер і про те, як покращити технологічні комунікації.

Отже, існують дуже різні питання, але, одночасно, ми повинні не обминути увагою нікого. Тому Заключний документ Синоду буде призначений для всіх, але я повинен потім застосувати його до конкретної ситуації моєї єпархії, впроваджуючи фундаментальні рекомендації документу про те, як, наприклад, залучати молодь до прийняття рішень та до планування, як допомагати молодим людям і запрошувати їх допомагати мені, моїм консультантам та старшому поколінню в нашій Церкві, як планувати наше майбутнє, міркувати про те, куди прямуємо, яким чином це здійснюватимемо і як це можна найкраще зробити. Я хочу опрацювати певні конкретні кроки застосування документу для нашої єпархії щодо спільної молитви, євангелізації, що є не тільки одностороннім, а двостороннім процесом. І, можливо, ці кроки не можна буде застосувати в інших дієцезіх чи єпархіях світу, а тільки в нашій. Я надіюся, що зможу створити робочу групу, яка разом зі мною перечитає Заключний документ і, таким чином, ми зможемо відкрити майбутні дари, які Бог хоче подарувати нам завдяки цьому всьому процесові.

Яким чином досвід єпископського служіння у Вашій Єпархії допомагає Вам під час Синоду?

З одного боку, вже на самому початку Синоду я усвідомив, наскільки багато я і всі ми, в нашій Єпархії, отримали від Бога. Дивлячись на дуже важкі ситуації, які переживають інші єпархії і дієцезії, в мене відразу виникає почуття подяки за все те, що ми маємо.

З іншого боку, знайомство з іншими ситуаціями спонукає думати про те, до чого ми покликані, як ми можемо допомагати іншим, іншим єпархіям. Це означає, що мова не йде про те, щоб повернутися до своєї єпархії і намагатися робити для неї все найкраще, йдеться про те, що ми повинні виходити за її межі. Послання надії, любові і Божої присутності ми покликані нести не тільки своїм вірним, а виносити його за власні межі, до спільнот, до суспільства, в якому живемо, до наших сусідів. Отже, весь процес Синоду, з одного боку – вдячність, яка, з іншого – спонукає до розуміння того, наскільки це послання є важливим не тільки для нас, а для всього суспільства. 

Одним із ключових понять Синоду є розпізнавання покликання. Як це відбулася у Вашому випадку? Як ви зрозуміли, до чого Вас кличе Бог?

Вперше, коли я відчув покликання, мені було десь 15-16 років. Я тоді мав деякі проблеми із стосунками. І саме в той час я почав ревно молитися до Матері Божої Неустанної Помочі. Моє місце в храмі було безпосередньо перед Її іконою і ми довго розмовляли. Вона стала моєю Матір’ю і я вільно говорив до Неї так, як зараз з Вами. Я звіряв Їй свої проблеми. Це не було автоматичне промовляння «Богородице Діво» 10 разів; я детально Їй все пояснював і відчував мужність просити в Неї благословення і допомоги. Вона була дуже щедрою і багато мені допомагала, і я хотів віддячитися і сказав: «Як я можу Тобі допомогти?» Я запропонував і Вона була рада, що я запропонував. Тоді я подумав, що, можливо, мені варто стати редемптористом.

Насправді, я не задумувався про ніякі інші чини чи згромадження. На цьому шляху були різні перепони, і це добре, бо якщо тобі не потрібно від чогось відмовлятися, тобто казати «ні», то твоє «так» не має жодної вартості. Отже, незважаючи на те, що раніше я хотів стати фермером і зустрічався з деякими жінками, які мені подобалися, у своєму серці я говорив: «Перед тим, як я стану на цей шлях, я повинен бути чесним із собою і задуматися над тим, чи Бог справді хоче, щоб моя відповідь була стати редемптористом, прийняти целібат. Якщо ні, тоді я буду думати про інші шляхи». Але в глибині серця я бажав повністю відповісти на це покликання. Це нелегко. Іноді трапляються падіння, невдачі, звичайно, іноді ти не відповідаєш цьому на сто відсотків, як і в будь-яких стосунках. Але це шлях до цілісності, шлях до чесності із самим собою, це шлях до чесності з Богом, який для інших може набирати різних форм, але мій шлях – такий.

Що Вам допомагало в хвилинах помилок і труднощів зрозуміти, що Ви на правильному шляху, що саме це є Вашим покликанням?

Я поясню Вам через порівняння: Ви бачили під час Олімпійських ігор спортсменів, які катаються на сноуборді. Вони катаються на площині, що має форму дуги (англ. Half-pipe – половина труби). Вони спускаються донизу і на швидкості піднімаються вверх з одного боку, виконують деякі трюки і можуть бачити весь ландшафт, і потім повертаються вниз до підніжжя дуги і потім знову вгору. Кожного разу, коли в глибині душі я запитував себе, що хочу робити, що вмію робити, до чого я здібний, які маю таланти, це можна було порівняти до цієї дуги сноубордингу: я міг підніматися з одного боку, щось робити, потім до другого…, але я завжди повертався до центру. В кінці дня моє серце завжди поверталося до одного: «Я хочу любити Христа в цей спосіб і в такий спосіб хочу виражати свою любов до Бога». І це є тим моїм «підніжжям дуги», до якої я завжди повертаюся.

Покликання вимагає часу, іноді, років для того, аби спостерігати, думати, отримувати реакцію і підтвердження інших. Отже все це є складовими процесу. Але, безсумнівно, потрібно відчувати, що саме ми хочемо робити усім своїм єством. І потрібно також вміти чекати, бо це може бути щось привабливе на декілька місяців, а потім набридне. В моєму випадку, я знову і знову повертався  до цієї думки: «Я думаю, що готовий до цього». Я був впевнений на 75 відсотків, що я хотів стати священиком, не на сто відсотків. Якщо б це було сто відсотків, я б подумав, що щось не так. Я не знаю, чи цей відсоток придатний також для інших, але для мене він підходив. Бувають дні, коли з’являється охота робити щось інше, але це нормально, це проходить.

Владико, наскільки я знаю, Ви пишете пісні. Як виникають ідеї написання пісень?

Я не дуже надаюся до писання, я не пишу багато статей, не пишу книжок. Але я зрозумів, що для мене дуже корисно, а навіть лікувально, співати і писати пісні, бо я можу виконувати їх знову і знову, і заглиблюватися у їхній сенс кожного разу, коли їх чую. Я б хотів запропонувати послухати пісню, що має назву « Мій мир – це Мій дар, що даю вам». Я написав її ще в 1986 році, коли мені запропонували написати тематичну пісню для з’їзду молоді. Зазвичай, я пишу спокійні, повільні пісні, і для мене було великим викликом написати жваву й енергійну пісню, коли мова йде про мир. Набагато пізніше, щойно десять років тому я записав її в студії і подарував кожному, хто взяв участь у святі з нагоди мого єпископського рукоположення.