О. Тарас Павлюс: свідчити Ісуса і дарувати надію, хоча це й непросто
Світлана Духович / Микола Мудрик - Ватикан / Одеса
Вже минуло 18 років відтоді, як отець Тарас Павлюс прибув на південь України, щоб здійснювати тут своє священиче служіння. За ці роки кожна людина, яка тут живе, стала для нього важливою. «І я розумію, що сьогодні вони покинуті і потребують допомоги і підтримки», – зазначає священик в інтерв’ю, яке для Радіо Ватикану - Vatican News записав Микола Мудрик, керівник Прес-служби Одеського екзархату УГКЦ.
Багато католицьких священиків, як візантійського, так і латинського обряду, від початку російського вторгнення турбуються не лише про духовну підтримку своїх громад – що, однак, залишається головним завданням, – а й координують отримання та розподіл гуманітарної допомоги, необхідної для виживання багатьох людей у тих частинах країни, які найбільше постраждали від бомбардувань. Також і в греко-католицькій парафії Покрова Пресвятої Богородиці УГКЦ міста Миколаїв, Одеського екзархату, було створено координаційний центр для допомоги потребуючим та фонд, яким керує отець адміністратор парафії отець Тарас Павлюс. Більшість парафіян покинули місто, залишилося близько десяти сімей. Хоча їх небагато, але майже всі приїжджають розвантажувати та сортувати ящики з допомогою, привезені вантажівками:
«В цей період війни священик повинен свідчити Ісуса і дарувати людям надію, любов і турботу, хоча це непросто», – ділиться отець Тарас, відповідаючи на запитання про те, що дає йому сили в цей складний час:
Окрім допомоги потребуючим, отець Тарас Павлюс займається також духовною опікою українських воїнів. Він і раніше він був їхнім капеланом, але тепер, під час війни, як пояснює він, місія військового капелана інша. Отець Тарас опікується близько 800 бійцями. Його місія – відвідувати їх, він приносить їм щось смачне, благословляє їх, розповідає уривок зі Святого Письма, а також намагається підняти їм настрій, тому що вони там всі перебувають в окопах і укриттях... «У них є бажання йти в атаку, – каже капелан, – відвойовувати і, не побоюся сказати, навіть помститися, помститися ворогові за те, що він зробив. Але ми, священики, розуміємо, що помста може призвести до набагато гірших наслідків, і тому ми повинні дати їм зрозуміти, що вони також повинні вміти любити свого ворога, даючи, одночасно, гідну відсіч»:
Пастор, який відмовився від свого духовного служіння, взявши до рук зброю, і молодий солдат, який попросив отця Тараса молитися, щоби Бог дав йому сили і мужності – це лише два з багатьох епізодів, які назавжди залишаться в серці капелана:
