О. Тарас Павлюс: стаємо на коліна, просимо в Бога захисту і рухаємося вперед
Світлана Духович – Ватикан
Перше інтерв’ю з отцем Тарасом Павлюсом про його служіння в Миколаєві під час війни ми опублікували майже рік тому: 29 березня 2022 року. Вже тоді він зазначив, що в цих надзвичайно важких обставинах «священик повинен свідчити Ісуса і дарувати людям надію, любов і турботу, хоча це непросто». В наступних двох інтерв’ю з о. Тарасом стало очевидним, що ці слова випливають з його конкретних справ: як і більшість священиків та богопосвячених осіб, він не залишив свої парафії, незважаючи на те, що багато парафіян виїхали на короткий чи на довший період, а допомагав усім, хто цього потребує.
Нові виклики, що постають перед парафією
Після звільнення Херсона, правобережної частини цієї області та майже всієї Миколаївщини ситуація в Миколаєві змінилася. Отець Павлюс, що є деканом Миколаївського деканату Одеського Екзархату УГКЦ, зазначає, що до міста повернулося приблизно 80% мешканців, але до його парафії Покрова Пресвятої Богородиці ще не повернулися всі парафіяни. «Десь 70% вірних греко-католиків у Миколаєві – це вихідці з Галичини, – пояснює священик. – І коли почалась війна, очевидно, люди виїжджали, бо знали, що їдуть до своїх рідних будинків, до родини, до родичів, а можливо, навіть і до своїх осель, які там залишилися, і вони там і надалі живуть. Дехто з тих парафіян навіть вже там залишився і, може, влаштувався на роботу, бо в Миколаєві є проблема з працевлаштуванням. Тому з наших парафіян повернулися ті, хто місцевий, ті, які мають непошкоджене помешкання, і ті, хто має перспективу якоїсь праці».
Незважаючи на те, що багато людей виїхало, до храму парафії Покрова Пресвятої Богородиці, за словами пароха, почали приходити нові парафіяни, серед яких – волонтери та працівники Карітасу, а також дехто з тих мешканців міста, які почали приходити після того, як отримали тут допомогу. В кінцевому підрахунку, кількість парафіян та сама, що була і до війни. На недільне богослуження сюди приходять від двадцяти п'яти до сорока осіб, але, як підкреслив священик, слід враховувати те, що греко-католицький храм розташований на окраїні міста і туди не легко добратися: від кінцевої зупинки тролейбуса чи маршрутки до храму треба ще йти пішки півкілометра. І тому для людей похилого віку, чи батьків з малими дітьми це проблематично. Окрім того, дотепер існує небезпека обстрілів.
Ще одна проблема, що виникла в житті парафії, як підкреслює отець Тарас, полягає в тому, що «парафіяни, які виїхали, дбали про парафію, дбали про утримання храму», а ті люди, які почали приходити тепер, «не звикли до того, що храм має бути на утриманні парафіян, вони не знають, що їхні пожертви – це велика підтримка храму та життєдіяльності парафії». «Тому ми відчуваємо певний брак фінансової, матеріальні підтримки, яку бере на себе меншість парафіян», – додав він.
Прямувати вперед, незважаючи на втому
Окрім того, що отець Тарас Павлюс душпастирює на двох парафіях і очолює БФ Карітас Миколаїв, він також виконує служіння капелана-волонтера: від початку війни він їздить до українських військових, аби надавати їм духовну та психологічну підтримку. Відповідаючи на запитання про те, чи він не втомлюється, священик зазначив: «Казати що я не втомлююся, то, напевно, обманювати самого себе: я втомлююсь, бо я людина, а праці дуже багато. Втомлююся через велике навантаження, через багато поїздок і велику відповідальність».
Отець додав, що незважаючи на втому, яка, безумовно, накопичилася за рік, ми не можемо зупинятися. Він пригадав один приклад зі свого життя, коли він плавав у морі і в певний момент усвідомив, що заплив занадто далеко, а оскільки він не є дуже добрим плавцем, то його охопив страх. «Я тоді почав більше працювати руками, тілом, і я відчув велику втому, – пригадує він, – але, порівняно з розумінням того, що я можу втратити життя, та втома, вона була ніщо. І тому я докладав більше зусиль, попри те, що вже був втомлений, шукав у собі сили, щоби врятувати життя. Тому на сьогодні я скажу нам усім: так, ми втомилися, ми вичерпалися, ми багато видали зі своїх кишень, зі своїх заощаджень. Ми на сьогоднішній день втратили чи не найкращу частину нашого цвіту України: молоді, батьків, чоловіків, сестер, жінок, братів. Ми кладемо величезну жертву кожен день, щоб врятувати нашу Україну. Тому, незважаючи на нашу втомленість, ми збираємося знову, стаємо на коліна, на молитву, просимо Бога захисту, підтримки і рухаємось вперед тільки до перемоги, і тільки тоді зможемо відпочивати, а на сьогоднішній день не маємо права. Ми ще не знаємо, скільки це буде тривати, ми не знаємо, як, але я знаю, що ми не маємо права зупинятися. Ми маємо знову рухатись – і Церква, і народ, – а разом із нами весь світ. Тому я дуже дякую усім, хто нас буде чути, за допомогу, з країн Європи, Америки і всіх країн, які солідарні і підтримують Україну різною допомогою, яка нам допомагає вистояти».
