Настоятель домініканців в Україні: свідчити милосердя та проголошувати правду
о. Тимотей Т. Коцур, ЧСВВ - Ватикан
«Я ніколи не думав, що мені доведеться жити в умовах війни, але від самого початку я відчував, що тут моє місце, хоча я не українець, а поляк», – зазначав отець Ярослав Кравєц, ОР, настоятель вікаріату Ордену Проповідників в Україні, в інтерв’ю для нашої редакції, даному на початку цього року. Тоді, в січні, він розповів про візит до Фастова кардинала Конрада Краєвського, про важливість його підтримки, а також вказав на різні форми допомоги, яку отці домініканці пропонують тим, хто страждає від війни. Цими днями священник відвідував Рим у справах ордену, де серед різних зустрічей і візитів завітав також до нашої редакції, розповівши про те, як надалі розвивається їхнє служіння.
Ми спілкувалися на початку цього року, і в цьому інтерв'ю згадувалося про відвідини кардиналом Краєвським благодійного домініканського осередку у Фастові. Там є будинок, спільнота, яка допомагає переселенцям, але також існує фонд, який допомагає по всій території України. З якими новими викликами сьогодні зустрівся цей фонд і де поширена його діяльність?
Для нас отців домініканців Фастів – це дуже важливе місце, особливо зараз, тому що ми прийняли до нашого дому біженців, особливо з територій, які окуповані. Але також стараємося активно допомагати людям, які зараз опиняються в дуже складних умовах. Я тут думаю передусім про людей, які живуть у Херсоні. Ми з Херсоном зв'язані майже від самого звільнення. Пригадую собі, що ми з отцем Михайлом Романівом, який є директором «Дому святого Мартина», перший раз поїхали туди вже через тиждень після 11 листопада, коли Україна визволила Херсон. Дуже пам'ятаю цей перший візит, бо він був дуже вражаючий для мене. Але зараз також отець Михайло і волонтери з Фастова поїхали в Херсон, щоб завезти допомогу, але теж відкрити другу точку, бо першу кухню для потребуючих ми відкрили вже місяць тому, однак, відповідаючи на великі потреби, ми вирішили відкрити ще друге місце, де люди, які зараз в потребі, можуть прийти та отримати їжу. Це, можна сказати, дуже проста, звичайна допомога, але всі знаємо, що дуже потрібна.
Домініканці також працюють із дітьми, зокрема у Фастові, є діти-переселенці, які знайшли там свій другий дім. Кілька місяців тому світ облетіла така історія про лист Папи, який він написав до спільноти, дякуючи за особливий подарунок. Чи можете кілька слів сказати про нього?
Ми, по-перше, дуже вдячні Папі Франциску, що він особисто написав листа до нас, до волонтерів, до людей, які зараз під опікою у Фастові. Цей лист був підписаний рукою Франциска. Таке ось свідчення особистої вдячності, благословення для того проекту, для цієї ініціативи. Подарунок – це була дитяча іграшка, голуб, який є символом миру, виготовлений нашими людьми, передусім дітьми, які зараз перебувають у Фастові. І було дуже приємно побачити на фото, як Папа тримає цю річ в руках. Я думаю, що є багато таких моментів, зустрічей Папи Франциска, під час яких він якось використовує ці різні символи, речі, які отримує, особливо з України. І для людей, які це роблять, які вкладають серце, це дуже важливо
Нещодавно українські спільноти відвідував Головний настоятель Ордену Проповідників отець Жерард Тімоньєр, маючи нагоду побачити, пересвідчитися, ознайомитися з тим служінням у непростих обставинах, яке домініканці звершують в Україні. В цьому контексті я хотів би запитати, як відчувається допомога міжнародної спільноти, співпраця з іншими провінціями, з іншими спільнотами?
Так, генеральний настоятель Жерард Тімоньєр перший раз приїхав в Україну на початку травня. Він був з нами тиждень, відвідував Фастів, Київ, але також і Хмельницький, Чортків та Львів, тобто ті місця, де служать отці домінікаці. Якщо питаєте про допомогу Ордену цілого світу, то мушу сказати, що вона дуже велика. Я пам'ятаю, від самого початку війни ми отримували дуже багато запитань, листів, дзвінків, повідомлень з різних частин світу, особливо, звісно, з Польщі, яка для нас найближча, але також з інших країн Європи, зі Сполучених Штатів. Це були докази духовної допомоги, молитви, також і матеріальної допомоги, яка дала нам можливість не лише самим пережити цей найскладніший час, а передусім – служити іншим.
Домініканська родина в цьому році особливо відзначає таку важливу подію в житті своєї спільноти, як 700-річчя канонізації святого Томи Аквінського, важливої постаті не тільки для домініканської родини, але й для всієї Церкви. Але, можливо, це постать, яка не надто знайома українцям. Що ви можете сказати про ювілей і чому святий Тома є важливим для Церкви і для сучасності?
Звісно, для Ордену Домініканців святий Тома – це не лише один з наших братів хоча, це правда і ми дуже пишаємося, що він був домініканцем, але це, звісно, – дуже велика постать, людина, яка належить до тих, хто до сьогодні формують наше мислення, нашу віру. Для нас в Україні святий Тома дуже близький, бо ми маємо у Києві Інститут вищих релігійних наук святого Томи Аквінського. Святий Тома є покровителем, але також надає напрямок нашому мисленню. Від самого початку створення інституту, тобто майже 30 років тому, багато людей приходить, чує це ім'я святого Томи Аквінського, знаючи щось про нього, якось бажаючи пізнати його теологію, його філософію і через це західне, томістичне мислення, знаходити правду. Тому це для нас важливий час, особливо зараз, під час війни, коли жертвою війни не є лише наші домівки, міста, люди передусім, але також і правда. Ця війна нам всім показує, як знехтуваною може бути правда про людину, про віру, про державу, про ідентичність. І я дуже сильно переконаний, що місією, завданням домініканців є в гуманітарний спосіб допомагати людям, які в матеріальній потребі, які не мають що їсти чи не мають де жити, але також – служити милосердям через проголошування правди. Це дуже важливе задання, і я мрію, щоб ми це завдання зуміли якнайкраще виконати.
Власне, «Орден Проповідників», тож сама назва говорить про це покликання нести Боже слово. Домініканці відомі зі шкільництва. В Римі маємо Папський університет «Анджелікум», Ви згадували про цей київський навчальний осередок. Ким є студенти, які приходять на навчання? Чого вони шукають? Чому вони обирають саме богослов'я, можливо, в такий час, коли всім здавалося би, що повинні бути інші пріоритети? Що саме приваблює сучасну молоду людину приходити до богословського інституту?
Я пам'ятаю, дуже добре, як розмовляв з о. Петром Балогом, директором інституту. Від сам самого початку війни ми думали так, як ви сказали: хто буде зацікавлений вчитися теології, коли триває війна? Але ми були дуже здивовані, коли прийшов час відкриття нового навчального року, що студентів не забракло. Отець Петро мені розповідав, що коли розмовляв з кандидатами, люди казали: ми хочемо якось через християнську, католицьку думку, зрозуміти те, що відбувається в нашому суспільстві, в житті кожного з нас. Це дійсно показує, що людина, кожен з нас, так само як потребує їжі чи пиття, так само потребує мудрості, правди, укріпити своє віру. Це дуже важлива місія Церкви. В Римі є дуже відомий університет Святого Томи Аквінського, й там також є студенти з України, його випускниками були також Блаженіший Святослав, Глава і Отець УГКЦ, в також архиєпископ Мечислав Мокшицький. Тобто цей внесок, ця участь нашого університету у формуванні також української думки, віри є дуже конкретною.
А що сьогодні представляє собою домініканський вікаріат в Україні? Скільки є отців і братів, студентів? І чи є члени різних обрядів, зважаючи на особливість України?
Як домініканці ми служимо в Україні в західному обряді, хоча посеред наших отців, що є українцями, є співбрати, які виховалися в східній традиції. І це також дуже важливо, бо вони набагато краще розуміють деякі моменти у нашій вірі. Нас, домініканців, в Україні тепер 20 чоловік, це передусім українці, але також, так як я, частина братів походить з Польщі, також парох і настоятель монастиря в Чорткові, отець Форад, є вихідцем зі Словачини, є також отець Домінік Сімон, який є французом. Тож маємо таку міжнародна спільноту. Маємо зараз одного брата Микиту, який є в новіціаті, тобто це перший рік, коли він почав свою формацію. Це для мене також великий знак якогось Божого діяння, тому що Микита походить з Харкова, із Салтівки, що, як знаємо, є місцем, яке на початку війни було дуже сильно знищене російськими військами. І ось Господь Бог покликав його. Може це і для нас всіх знак, що Бог дивиться згідно зі Своєю волею, і показує нам, що Він сильний і міцніший, ніж різні наші людські справи, що Божа мудрість і любов більша, ніж те, що негативного приносить війна.
Також таким самим знаком можна назвати те, що минулого року ваша спільнота збагатилася священником, який походить із Донецька…
Так, це отець Ігор, який зараз служить у Хмельницькому. До речі, Хмельницький – це також наймолодший монастир у цілому домініканському світі. Отець Жерард, коли відвідував Хмельницький, підкреслював, що це також знак такої надії, що він офіційно заснував цей монастир. Бо хоча ми там вже декілька років живемо, але згідно з канонічним правом існує момент, коли офіційна влада ордену затверджує монастир. І це сталося під час війни. І він досі залишається наймолодшим. Я недавно питав о. Жерарда, чи може ще якийсь новий монастир вже є, то він казав, що ні. Хмельницький – це наймолодша дитина нашого ордену і такий знак надії для всіх.
Власне, на цій, попри все, оптимістичній ноті хотів би закінчити нашу розмову, а також побажати, щоб Господь і далі благословив це служіння. Також подякувати від імені всіх тих, хто має можливість користати з жертовності, з великодушності як священників, так і тих, кого вони виховали. Бо сьогодні ми добре розуміємо, що нічого не вдалося би без волонтерів, без тих активних людей, які готові жертвувати свій час.
Так, це правда. Я можу сказати, що допомагають передусім волонтери, миряни. Дуже зворушливим було під час візиту нашого генерального настоятеля, коли він відзначив їх спеціальною нагородою «Benemerenti», яку наш орден має для людей, які не є домініканцями, але в особливий спосіб допомагають місії ордену. Під час візиту отець Жерард відзначив усіх волонтерів «Дому святого Мартина». Я бачив на їхніх обличчях і сльози, і зворушення. І я це розумію, тому що знаю тих людей, добре знаю, що це півтора року їхньої тяжкої праці, часом вони ризикують своїм життям, коли їздимо в Херсон чи на Харківщину, близько до передової. Це служіння є знаком справжньої любові до Церкви, до ближнього, до Ісуса Христа. Тому я дуже вдячний всім волонтерам, не лише зв'язаним з домініканцями, але абсолютно всім жінкам, чоловікам, дякую за те, що ви є і за те, що ви робите. Але також дякую і вам, журналістам, бо ваша робота, ваше служіння, дуже потрібне. Зараз такий час, коли правдива інформація має свою ціну, вона має свою величезну вартість. Тому дякую, що від початку війни ватиканські медіа дуже близькі до українців. Для нас це дуже важливо, дякую вам щиро.
