Парох з Берислава: страх не змогти допомогти сильніший від страху перед ракетами
Світлана Духович – Ватикан
«З одного боку, ця зустріч пройшла дуже легко, просто, невимушено, в дуже приємній обстановці, але, водночас, вона була досить емоційною. Розповідаючи свої історії, наша українська молодь не стримували сліз, і Папа Франциск дуже уважно слухав кожного, намагався кожного розрадити, підтримати. Він запевнив нас у молитві за наш український народ», – розповідає в інтерв’ю для ватиканських медіа пані Ірина Більська, яка разом з молодими українцями взяла участь у зустрічі зі Святішим Отцем, що відбулася 3 серпня 2023 р. в Апостольській нунціатурі в Лісабоні в рамках СДМ. Пані Ірина, дружина греко-католицького священика, була однією з чотирьох дорослих, які супроводжували цих молодих людей з різних куточків України, що вже півтора року страждає від російського повномасштабного вторгнення.
«Ми принесли Папі символічні подарунки, – дідух, воду і коровай, – які символізували, що ця війна в Україні несе не тільки смерті, руйнування, а також у скорому часі може принести і голод до нашої країни, – зазначає наша співрозмовниця. – Дуже цінним було те, що Папа Франциск розділив з нами цю трапезу: він розділив з нами цю проблему. Ми всі скуштували разом з ним цей коровай, випили цю воду, і це було дуже цінним для нас всіх. Але найбільше, що мені запам'яталося і торкнуло моє серце, це те, що під час всієї зустрічі Папа вів себе досить стримано, але вже виходячи від нас, він витирав сльози. Насправді, це було дуже важливо для нас, тому що ми хотіли такої підтримки, розуміння, і ми її відчули від нього».
Берислав – одна з історій болю, які почув Папа Франциск
Кожен з присутніх на зустрічі – зранений війною, хтось більше, хтось менше. Серед них були молоді люди з регіонів та міст – таких як Харків, Запоріжжя, Херсон – які найбільше постраждали від війни. Ірина разом з двома доньками розповіла Папі Франциску історію Берислава, що на Херсонщині. Хоча молода жінка там не народилася, це містечко стало для неї рідним, адже її чоловік, отець Олександр, здійснює священиче служіння в невеликій місцевій греко-католицькій громаді, яка стала для них як сім'я.
Берислав розташований на правому березі Дніпра і був окупований росіянами на перших етапах вторгнення в Україну. Протягом дев'яти місяців російської окупації невелика місцева греко-католицька громада забезпечувала щоденні гарячі обіди потребуючим у їдальні, яку облаштували у новозбудованому храмі. Коли розпочалася війна, отця Олександра не було в місті, і протягом усього періоду окупації він не міг дістатися до своєї парафії. Не зважаючи на це, йому вдавалося на відстані допомагати своїм парафіянам підтримувати діяльність їдальні. Він повернувся до Берислава після звільнення міста і надалі здійснює своє служіння, незважаючи на те, що місто постійно перебуває під обстрілами.
Гуманітарна ситуація критична
«Ситуація є складною як і в Бериславі, так і в навколишніх селах, розташованих вздовж Дніпра, – розповідає отець Олександр Більський в інтерв’ю для Радіо Ватикану - Vatican News, – адже це дуже близько до ворожих військ. Берислав розташований приблизно чотири кілометра до російських військ, а в деяких селах ця відстань становить два-три кілометри. Це означає, що все, що є у них на озброєнні, “прилітає” до нас. Руйнування великі: можливо це звучатиме трохи перебільшено, але можна сказати, що приблизно 50% будинків у Бериславі вже пошкоджені, більшою чи меншою мірою. Приблизно два тижні тому біля нашої церкви був приліт. Він пролетів над церквою, впав десь недалеко, і після того прильоту осколок пробив вітражне вікно, потім відрекошетив в стіну і зупинився на горному сідалищі. Всередині були наші парафіянки, і дякувати Богу, що вони не постраждали».
Священик додає, що вже півтора року Берислав і навколишні села вздовж Дніпра залишаються без газу. У багатьох селах немає електрики, а отже, і води. У деяких селах воду викачують з колодязів один-два рази на тиждень, а люди стараються запасатися водою на кілька днів. Тому існує велика потреба в гігієнічних наборах і в питній воді. У Бериславі питна вода є, але не завжди, тому що під час бомбардувань зникає електрика.
Жити в таких умовах дуже важко. З 12500 мешканців, які проживали в Бериславі до російського вторгнення, зараз залишилося приблизно 3000, з яких 120 – діти. «Ми просимо й заохочуємо батьків, щоб виїжджали, але вони мають свої переконання і вони залишаються, – каже наш співрозмовник. – Але ми підтримуємо їх чим можемо». Священик розповів про акцію, яку вони планують започаткувати для допомоги бериславським дітям: оскільки незабаром розпочнеться новий навчальний рік, парафія шукає кошти, щоб купити цим їм шкільні набори, бо навіть якщо в їхньому регіоні навчання відбувається онлайн (коли є інтернет), їм потрібні речі для школи. Отець Олексанр зазначив, що до цієї акції вже долучилася парафія Святого Архистратига Михаїла в місті Болонья (Італія), яку очолює отець Михайло Бойко.
Найбільший страх – це бачити, як хтось голодує
Після розповіді священика про потрапляння осколків ракет у церкву, яка щодня “перетворюється” на трапезу для потребуючих, виникає питання, чи людям не страшно приходити туди їсти. «Людям страшно, але вони хочуть їсти, – відповідає парох. – Якщо в місті спокійно, то приходить більше людей, але якщо є обстріли, то їх приходить менше, але все ж таки приходять».
Страх – це поняття, про яке в Україні мало говорять: зрозуміло, що він є у кожного, бо всі хочуть жити. Питання радше в тому, чи людина має в серці щось таке, що змушує її долати його, щоб допомагати іншим.
Сім'я отця Олександра живе в Тернополі, але він щотижня їздить до Берислава на три-чотири дні, а потім повертається, шукає кошти і допомогу, щоб відвезти людям. Іноді він залишається у своїй парафії на один-два тижні, залежно від ситуації та потреб людей. Частина дороги до Берислава проходить вздовж Дніпра, там дуже ризиковано.
«Чи мені не страшно? Страшно, – зізнається він, – але мені страшніше, приїжджаючи до того чи іншого села, дивитися людям в очі, і коли вони дивляться і сподіваються, що ми щось зможемо привезти, а ми цього не можемо привести, тоді набагато страшніше. Знаєте, будучи там, страх завжди є присутній, але можливо він трошки притуплений, напевно, бо ти не думаєш там уже за себе, там ти думаєш про когось іншого. І я більше маю страх не так за себе, як за наших волонтерів, які там кожного дня. Бо я ще час від часу виїжджаю з Берислава, а вони постійно там».
Отець Олександр, його парафіяни та волонтери їдальні твердо вірять у силу молитви. «Тільки молитва нас рятує і підтримує, дає нам сили йти далі й робити якомога більше добрих справ, щоби ті люди, до яких ми йдемо, могли відчути присутність Божу і присутність Церкви в їхньому житті», – підкреслює він.
Молитва і довіра Богові допомагає також пані Ірині долати хвилювання, коли її чоловік вирушає до Берислава. «Справді дуже важко відпускати отця, – ділиться вона, – це буде неправда, якщо скажу, що відпускаю його спокійно, з легким серцем. Це не так, це не так…Але мені допомагає віра, тому що знаю, скільки разів отець був у дуже великій небезпеці і саме Господь рятував його, рятував його просто від смерті. Це були такі, здавалося би, буденні речі. Наприклад, він їхав благословляти військових, і забув кропило в церкві. То, напевно, було якихось там тридцять секунд, поки він побіг і повернувся, а по дорозі за сто метрів від нього впав снаряд. І той факт, що він забув кропило, врятував його життя. Таких історій було безліч, і я вкотре бачу Божу присутність і підтримку в нашому житті. Тому я впевнена, що Бог береже Його і що наше місто Берислав в скорому часі чекає краще життя, і що всі міста будуть звільнені і нарешті запанує мир у всій нашій Україні».
Приємна несподіванка
Поки отець Олександр перебував у Римі, який він відвідав по дорозі під час короткої подорожі Європою, його дружина Ірина з двома доньками поверталася з Лісабона, де в рамках СДМ відбулася незабутня зустріч з Папою Франциском. «Для мене це була велика несподіванка, – ділиться він, – адже нас повідомили за день до зустрічі, що моя дружина з дітками зможе бути присутньою на зустрічі з Папою. Я вбачаю в цьому велику ласку Божу, що Господь, можливо, у свій спосіб віддячує за наші маленькі зусилля і старання, за те, що ми є знаряддями в Його руках у допомозі потребуючим».
«Не забувайте про те, що ми страждаємо»
Звертаючись до католиків усього світу, отець Олександр дякує всім тим, «які молилися, моляться і будуть молитися за нашу Україну». «Я хотів би також сказати, що нас болить, у нас є великі рани – рани душі, рани тіла – і щоб ці страждання, які несемо ми – весь український народ, від більшого до меншого – були почуті всім світом. Війна у нас не припиняється, і ми далі страждаємо. І просимо, щоб вони говорили про наші рани, про наші болі, щоб вони – вся світова спільнота – не зупинялися докладати всіх зусиль, щоб зупинити цього агресора, який прийшов до нашої землі і який хоче знищити наш український народ. Отож, ми просимо всіх католиків не бути байдужими і просимо їх насамперед про молитву і просимо не забувати, що ми всі є єдиною Католицькою Церквою, ми – один організм. І якщо нас щось болить, то болить все тіло. Не можна відрізати якусь частину тіла, щоби перестала боліти. Якщо той біль зараз є в нашій Україні, то має боліти вся церковна спільнота католицького світу і цілого світу. Отож, не відкидайте наш біль, наш спільний біль наш, але навпаки, старайтеся загоїти ті рани через молитву і докладання всіх зусиль, щоб зупинити агресора, який прийшов до нас нищити і вбивати».
