ЦЕРКВА

Папи і Україна (6). Данило: перший король на Русі. Галицькі паралелі

У черговому випуску нашої рубрики розповідь про коронацію першого короля на Русі Данила Романовича та про ситуацію, що склалася на теренах після того, як вигасла династія Романовичів.

Юрій Скіра

У 1247 році князь Данило Романович надіслав своє посольство до Папи Інокентія IV. По ньому Папа вперше проголосив тезу, яка через декілька століть знайде своє втілення у Берестейській унії. Ця теза полягала у тому, що якщо б Данило Романович прийняв ідею відновлення сопричастя київської митрополії з Наступником святого Петра у Римі, Папа гарантував би Руській Церкві збереження візантійського обряду та літургії руською мовою.

Та Данилу Романовичу тоді йшлося не так про церковні справи, як про військові. Йому потрібна була військова підтримка. І то, чим швидше – тим краще. Він розумів, що коронація чи прийняття якоїсь іншої пропозиції із Заходу буде викликом владі Батия. Тож не поспішав з прийняттям тих чи інших умов. Але самі події рухалися в напрямку намірів князя Данила. Хан Батий захворів і почалася боротьба за те, хто ж стане його спадкоємцем. У цьому часі князь і вирішив прийняти корону з рук Папи Римського. У грудні 1253 року в Дорогичині посланець Інокентія IV абат бенедиктинського монастиря з міста Месіни Опізо вручив Данилу Романовичу корону, вінець і скіпетр. Данило став першим королем на Русі. Востаннє цим титулом користав його внук Юрій І на початку XIV ст. На жаль, в часи боротьби з спадщину Романовичів, їхні королівські регалії були втрачені.

Щодо наслідків коронації, то вона стала водорозділом між Данилом і Батиєм. Король розпочав відновлення суверенітету своєї держави. Папа Римський проголосив буллу про хрестовий похід проти татаро-монголів. А Данило Романович розпочав війну з Куремзою. Можливо, якщо б європейські монархи відгукнулися на заклик Папи і похід вдався, мали б місце зміни і у церковній площині. Проте, ніхто не пішов походом проти Батия. Коронація не досягла бажаних результатів на які очікував Данило. Йому в наступні роки довелося самостійно боротися з татаро-монголами. А про ідею Інокентія IV щодо київської митрополії забули. Вона виявилися в тих політичних обставинах неактуальною. До її втілення довелося чекати ще три століття.

Аудіоверсія

Церковна політика польських королів у XIV ст.

У 1340 році помирає останній галицько-волинський князь Юрій ІІ Болеслав. На ньому згасає династія Романовичів. Цією династичною кризою вирішує скористатися польський король Казимир ІІІ. Він швидким маршем вирушає до Галичини, захоплює Львів. Та втриматися тут не має потуги. Галицьке боярство востаннє показує свою міць і на чолі з Дмитром Детьком проганяє Казимира ІІІ. У 1349 році, по смерті Детька, Казимиру ІІІ таки вдається утвердитися у Галичині. Серед різних викликів, з якими він зустрінеться у захопленому краї, особливо дражливим і проблемним виявиться релігійний. І проблема була у відмінному розумінні Римом галицьких реалій.

У 1351 році Казимир ІІІ пише листа до Папи Римського Климента VI, в якому просить надати йому дозвіл стягувати церковну десятину, призначену з Церкви у Польському королівстві для Папи, для фінансування свого закріплення у новозахоплених землях Галицько-Волинської держави. Литовці не були згідні із завоюваннями Казимира ІІІ, тому продовжувалася війна за спадщину Романовичів. Папа Римський погодився, але згодом Рим виставив вимогу – усунення з єпископських катедр православних єпископів і заміна їх католицькими. І в цьому погляди Риму і Кракова суттєво відрізнялися. Казимир ІІІ розумів своє хитке становище і що вказані заходи викличуть таке повстання, з яким він не впорається. А литовці відразу скористаються і прийдуть на допомогу повстанцям. Тому він відкинув цей проект. Та ще й пішов назустріч галицькому боярству. Король домігся у Константинополя відновлення Галицької православної митрополії. Вона знову постала у 1371 році і проіснувала до 1390-х років.

Щодо Риму і його закликів – був знайдений компромісний варіант. Він передбачав не усунення православних єпископів з їх катедр, а заснування паралельних латинських. Зокрема, перша документальна звістка про латинського єпископа для Львова відноситься до січня 1359 року. В цей рік Папа Римський Інокентій VI призначив єпископом для міста домініканця Тому де Ільбейе. Але він до Львова не доїхав, натомість поїхав єпископом-помічником до Лондону. Казимир ІІІ і надалі намагався створити латинські катедри у Львові, Перемишлі, Холмі, Володимирі. Але ці процеси здобули своє втілення вже по його смерті.

У 1372 році Папа Римський Григорій ХІ наказав краківському єпископу усунути православних єпископів у Галичі, Перемишлі, Холмі, Володимирі. Тобто, знову йшлося про питання заміни їх на латинських єпископів. Станом на 1372 рік владу в краї тримав новий польський і угорський король Людовик. А його намісником тут був князь Владислав Опольський. Вони, як і їхній попередник Казимир ІІІ, відхили цей проект як занадто політично ризикований. Натомість знову повернулися до ідеї паралельних церковних інституцій. Врешті Папа дослухався до їхніх аргументів і у 1375 році була заснована латинська митрополія у Галичі. У Перемишлі постала латинська дієцезія поряд з православною. У 1417 те саме відбулося у Холмі.

Князь Валдислав Опольський гаряче підтримав цю латинську митрополію. Він надав їй у власність місто Рогатин, замки в Олеську та в Тустані, частку соляних доходів у Дрогобичі і навіть кам’яницю на площі Ринок у Львові. У 1412 році Рим надав дозвіл на перенесення осідку галицького латинського архієпископа з Галича, який на той час дуже занепав, до Львова – столиці краю.