Охорона здоров’я в час війни: іноді змушені обирати між лікуванням і їжею
Світлана Духович – Ватикан
Негативний вплив кожної війни на систему охорони здоров'я є надзвичайно серйозним. В Україні, через майже два роки після повномасштабного вторгнення, російська армія продовжує систематично обстрілювати об'єкти цивільної інфраструктури, включно з медичними закладами. Багато лікарень, пологових будинків, клінік, амбулаторій були серйозно пошкоджені або зруйновані. За даними Міністерства охорони здоров'я України, опублікованими на початку січня, Росія повністю зруйнувала 195 медичних закладів, які не підлягають відновленню, ще 1497 були пошкоджені. Крім того, існує небезпека втрати контакту з системою охорони здоров'я серед населення, зростає ризик недоїдання та поширення інфекційних захворювань. Існує й інша проблема: кожен вибух, кожен напад неодмінно має вплив на навколишнє середовище. Серйозну проблему становить також психічне здоров'я.
Збільшення навантаження на лікарів
Про виклики, які стоять перед медичними закладами, в інтерв’ю для ватиканських медіа розповів Директор Любашівської районної лікарні, що в Одеській області, хірург Дмитро Фомін.
До війни лікарня обслуговувала 40 тисяч мешканців району, чверть з яких покинула свої домівки через війну. На їхнє місце прибули спочатку переселенці з ближніх районів, а пізніше – з віддаленіших постраждалих чи окупованих територій. «Навантаження на лікарню значно зросло через брак коштів. Це унеможливлює надання адекватної допомоги», – каже головний лікар. Він розповідає, що тепер заклад майже повністю функціонує за рахунок власних заощаджень та допомоги благодійників. У них лікарня просить не стільки грошей, скільки ліків та обладнання. «Наприклад, зараз нам потрібна машина швидкої допомоги, – зазначає він, – бо наша вже стара і обігрівання в ній не працює. Як хірург, я потребую обладнання для того, щоб краще працювати, такого, як наприклад, рентген “С”-Арка. Нам потрібен також новий рентгенівський апарат, бо нашому вже 30 років. Також необхідний перев’язувальний матеріал, інфузійні розчини, словом, все, що потрібно в реанімації. Також потрібен матеріал для інтубації та реанімації, інсультним пацієнтам він дуже потрібен. Тому що навіть якщо ми бачимо, що життя людини висить на волосині, ми все одно боремося до останнього, щоб її врятувати, а для цього ми повинні мати в наявності все необхідне».
Лікар зазначає, що є також затримки з виплатою зарплати персоналу медичного закладу. «Але нічого, переживемо», – додає він, пригадуючи, що на початку війни, коли лінія фронту проходила за 70 км від них, було набагато гірше: було чути вибухи, люди не знали, що буде наступного дня. «Тепер можу лягти спати і дійсно відпочити, а не підстрибувати вночі від вибухів», – зауважує.
У лікарні на 140 ліжок трудяться 200 осіб, з яких, від початку війни, лише троє – двоє лікарів і медсестра – залишили роботу і виїхали. «Обсяг роботи збільшився, як фізично, так і психологічно, – розповідає Дмитро Фомін. – Фізично, тому що хворі, які до нас звертаються, дуже занедбані. Значно збільшилася кількість онкохворих і хронічних пацієнтів. Через нестачу грошей людина змушена обирати між ліками і їжею, між водою і оплатою за квартиру, і коли у неї з’являються якісь симптоми, вона вважає за краще прийняти знеболююче і думає, що “може пройде”». Хірург додає, що різко збільшилася також кількість випадків інсультів. «Люди погано харчуються, живуть у постійному стресі: майже в кожній родині хтось воює на фронті», – каже він.
Зросло також психологічне навантаження на лікарів. «Люди дуже роздратовані. Якщо ти лікар і до тебе прийшла людина, хочеш ти того чи ні, ти повинен її вислухати. Люди не завжди приходять, тому що мають якісь проблеми з фізичним здоров'ям, але, зазвичай, більше болить душа, і лікар у цей момент стає для них психологом. Після цього людина вже усміхається, рідіє і дякує. Сьогодні дуже важко навчитися лікувати словом, але це справді необхідно».
Допомога іншим стає ресурсом
На важливість зцілення словом наголошує і отець Роман Монтецький, священик Одеського екзархату УГКЦ, капелан та психолог Любашівської районної лікарні.
Він розповідає, що, незважаючи на нагальну потребу в підтримці, психологічні консультації в маленьких населених пунктах не дуже поширені. «Більшість людей, знають одні одних, – пояснює він, – і піти до психолога означає визнати, що вони “не такі”, як інші. І до мене, в основному, звертаються тоді, коли вже є якісь фізичні прояви, коли вже не можуть терпіти. Часто в таких випадках і виправити ситуацію вже важко, але навіть якщо це можливо, то все таки люди не готові працювати довго». Зважаючи на таку ситуацію, капелан вирішив звернути свою увагу на психологічне виховання в громаді, пропонуючи зустрічі-розмови спочатку для медперсоналу, а потім для працівників адміністративних органів. «Через ці зустрічі я хочу донести, що психологічна допомога не є чимось надзвичайним, і що звернутися по допомогу є нормальним, – наголошує отець Роман. – Це свого роду пропаганда психологічної допомоги. Тим паче, що ця психологічна допомога – безкоштовна. І поволі це почало давати свої плоди: люди почали звертатися».
Капелан розповідає, що багато українців знаходять підтримку в сім’ї, інші – у вірі, треті – у волонтерській діяльності, а тим, кому заледве вдалося уникнути смерті, іноді допомагає просте усвідомлення важливості самого життя. «Я часто говорю людям про важливість пошуку сенсу, тобто вміння зазирнути трохи вперед, у майбутнє. Говорю також про пошук цінностей. Звичайно, батькам дуже допомагає думка про своїх дітей. Тим, хто має підтримку родини, легше це все пройти. Я завжди кажу: “Розмовляйте одні з одними, плачте одні перед одними, зустрічайтеся”, тому що людська спільнота – це безмежне джерело ресурсу. Наприклад, якщо людина була частиною християнської спільноти, то, переїхавши в інше місце, вона завжди буде прийнята і нею заопікуються. Безперечно, хто має таку щасливу можливість, то допомога християнської спільноти дає людям дуже велику допомогу».
Греко-католицький священик каже, що його здатність допомагати людям, які переживають страждання, пов’язана також з його власним досвідом. «Насамперед, мені самому треба було прожити свою особисту втрату, – розповідає він, – проплакати і прогорювати віддаль від своєї сім’ї. В мене є дружина і двоє дітей, вони зараз в Польщі. Вже тепер я їх відвідую, але протягом першого року війни це було неможливо. Втратився також звичайний традиційний спосіб життя, який був до війни. Ну, і це треба було, як ми кажемо у психології, інтегрувати. Після того вже появилися якісь ресурси займатися якоюсь діяльністю. Бо зрозуміло, що пустка залишається всередині, але ту пустку можна по-різному заповняти. Діяльність, спрямована на допомогу іншим, приносить полегшення і тобі, і тому, кому ти допомагаєш. Не можна сказати, що я справився з цим викликом, я досі перебуваю в цьому процесі. У Юнга є таке поняття як “зранений пастир” (англ. wounded healer of the soul - зранений цілитель душі): той, хто сам досвідчив біль, може допомогти іншим».
Масштабна війна в Україні триває вже майже два роки, багато людей скаржаться на втому і виснаження. «На одній із зустрічей, – розповідає психолог, – мене запитали: “Як нам бути? Кажуть, що війна триватиме ще три, п'ять, десять років... різні версії”. Я кажу: “Треба адаптуватися”. Як писав Віктор Франкл про концтабори, що першими ламалися ті, хто думав, що це швидко закінчиться, потім ті, хто думав, що це не закінчиться ніколи, і лише ті, які жили сьогоднішнім днем, дожили до визволення».
Це дуже важко, бо, як підкреслює отець Роман, часто зникає те, що було традиційним ресурсом, наприклад, родина. «Тому роль священика і психолога дуже важлива: навіть якщо він нікого не консультує, а просто йде в магазин, посміхається людям на вулиці, трохи порозмовляє з ними – це вже свідчення і знак надії», – наголошує він.
Лікарняні капелани – велика підтримка для лікарень і хворих
Окрім отця Романа, в Одеському екзархаті, який охоплює Одеську, Миколаївську, Кіровоградську та Херсонську області, служать ще десять лікарняних капеланів. Голова Комісії у справах душпастирства охорони здоров'я цього екзархату отець Олександр Більський з гордістю зазначає, що зі 42 священиків екзархату, четверта частина – це медичні капелани.
Він розповідає, що завдяки підтримці Комісії у справах душпастирства охорони здоров’я УГКЦ, яку очолює сестра Севастіяна Карвацька, ЧСВВ, та завдяки допомозі різних благодійників, їм вдається забезпечувати лікарні медикаментами та обладнанням. «Наприклад, на початку війни наша комісія, завдячуючи сестрі Севастіяні, передала карету швидкої допомоги для лікарні міста Берислава. І ця швидка ще їздить по сьогоднішній день, хоча за час війни в лікарні було пошкоджено три швидких, – зазначає священик. – Ще один приклад: парафіяни греко-католицької громади з Італії, з міста Брешії, де служить отець Юліан Каськів, знаючи про нашу комісію, доклали всіх зусиль, щоби передати велику вантажівку медичних ліжок і матраців. Завдячуючи нашому екзархату, ці ліжка перевезли зі Львова і розподілили тут по різних лікарнях, де служать наші капелани».
Отець Більський підкреслює, що найбільшими їхніми приятелями в цій справі є “Лицарі Колумба”, співпраця з якими розпочалася з того, що вони закупили десять євхаристійних наборів для медичних капеланів Одеського екзархату. Завдяки підтримці цієї міжнародної католицької організації, Комісія у справах душпастирства охорони здоров'я реалізовує ще один важливий проект: у чотирьох лікарнях, якими вони опікуються, готуються до відкриття каплиці, які також будуть слугувати як духовно-психологічні порадні.
Отець Більський підкреслює, що Одеський екзархат – це велика місійна територія, тобто більшість людей або невіруючі, або не практикуючі. Отже, служіння лікарняних капеланів є дуже необхідним. «Адже не завжди людина, яка не є дуже віруючою, може прийти до храму, – пояснює він, – бо, можливо, має упередження, або просто їй ніхто не прищепив любові до Церкви. Буває, що, на жаль, вони частіше приходять до медичних закладів, і коли дізнаються про якісь проблеми зі здоров'ям, у своєму болю, у своєму розпачі, то часом є настільки розгубленими, що не знають, що їм дальше робити. І не раз ми, капелани, чуємо слова подяки: люди кажуть, що саме звичайна розмова зі священиком рятувала їх, дала змогу почуватися краще і продовжувати жити далі».
