Отець Роман Микієвич про похорони воїнів, супровід їхніх родин і досвід Пасхи
Світлана Духович - Ватикан
«Для нас Пасха – це не просто традиція чи свято. Для нас Пасха – це все. І поки ми будемо так святкувати і переживати Пасху й Воскресіння, то я впевнений, що смерть до нас доступу немає», – наголошує в інтерв’ю для Радіо Ватикану – Vatican News о. Роман Микієвич, настоятель парафії святого Архистратига Михаїла в Тисмениці на Івано-Франківщині, який також очолює Тисменицький протопресвітерат Івано-Франківської архиєпархії УГКЦ. Переживання Великодня займає центральне місце в житті віруючих, а з війною для укрраїнців віра у воскресіння стала опорою, що допомагає справлятися з викликом загибелі численних людей, як військових, так і цивільних.
Супровід того, хто переживає горювання, починається з похорону
Для українських священників похорон воїнів, які загинули на війні, є одним із найбільших викликів у цей час великих випробувань. Отець Роман, який є очільником деканату, що об'єднує 17 парафій, розповідає: «Уявіть собі: тут із сімнадцяти парафій, лише на одній парафії до сьогоднішнього дня ніхто не загинув, а всі інші парафії вже мали похорони, деякі навіть більше десяти. Тут, в Тисмениці, на своїй парафії я мав п'ять похоронів воїнів, а в цілому в нашому деканаті – уже десь коло тридцяти».
Щоб підтримати родину, що переживає трагедію, похорон стараються організувати так, щоб залучити всіх священників з деканату, в ньому беруть участь військовослужбовці, представники місцевої влади. «Бо це дуже непрості переживання і втрати, – пояснює душпастир, – і ця духовна підтримка дуже важлива. І це, я вам скажу, дуже допомагає. Супровід тих родин, які втратили своїх синів, своїх рідних, починається з похорону, з присутності священика на похороні: коли ти був на похороні, коли ти супроводив цю родину у прощанні з покійним і провадив тою процесією, тоді ті люди немовби стають тобі рідними, вони немовби починають тобі більше довіряти, більше наближаються до Церкви. І потім, вже після похорону, коли їх десь зустрічаєш, чи в місті, чи в селі, то вони радо приймають, завжди так щиро хочуть з тобою побути, виговоритися, пожалітися, поплакати. Навіть ті люди, що рідко ходили до церкви, тепер вже стали немов рідні».
Допомагати знаходити силу до життя
Отець Роман наголошує на важливості особистої присутності священика на похороні, яка «дуже людям допомагає», й уже на основі цього можна далі підтримувати родину під час горювання. «Бо їм нічого не треба: вони втратили найрідніших, щось найцінніше, і їх вже не можна втішити чимось іншим. Це не можна надолужити якоюсь матеріальною допомогою, – підкреслює він. – І хоча це також може бути важливим, про це більше держава дбає, про різні виплати. А священник повинен давати силу до життя. Ось це дуже важливо: дати людям силу жити. Нині це важливо є тут в нас, бо люди втрачають волю до життя, і це дуже відчутно. Люди скаржаться, що в них опускаються руки, хтось каже, що є депресія, хтось говорить про почуття безвихідності, хтось – про сильний страх. Тобто люди втрачають силу жити, і вони не знають, звідки черпати ту силу до життя. Й коли священик прийде, поспілкується, це допомагає. Він користується авторитетом, в нас священик – це перший психолог. Якщо би ви прийшли на парафію і запитали в будь-якої родини, що втратила свою дитину, чи чоловіка: “З ким ви би хотіли поспілкуватися, з якою людиною, щоб вас розрадила”, то вони напевно скажуть: “Зі священником нашим”».
Живе братерство як підтримка для священника
Похорон воїнів – дуже важкий досвід для священників. Отець Роман як протопресвітер очолює всі похорони своєму деканаті. А їх, як вже згадувалося, було понад тридцять. «Коли стоїш перед тілом і розумієш, що це ти міг там лежати, усвідомлюєш собі, що якщо би цей хлопець не воював, то хто знає, чи ти міг би тут дальше бути, жити, ходити по тій землі… Це ж так, що він замість тебе пішов, тебе врятував, а сам загинув. І це дуже болісне відчуття, а потрібно ще й інших втішити, розрадити, а не тільки справлятися з власними почуттями. Тому треба мати силу на це все», – наголошує душпастир, підкреслюючи, що без щоденної Євхаристії, без щоденного проказування часослова, він би не міг справитися з таким тягарем. І, очевидно, іншим суттєвим елементом є взаємопідтримка між священниками:
«Коли нас є багато священників, то легше, бо один одного підтримує, один одному щось підкаже, допоможе. Були такі моменти, що, наприклад, мамі загиблого воїна ставало погано на похороні, то там швидка постійно чергувала, лікарі відразу надавали допомогу. Було так, що ми навіть похорон призупинили і студенти-семінаристи, які були запрошені, почали співати релігійні пісні, поки мама прийшла до тями. Такі бували випадки... І тому це не є просто. Потім ти вже ввесь день про це думаєш, потрібен цілий день на те, щоби немов би вийти з тої ситуації. Тому треба мати духовну силу. Але я думаю, що в цьому допомагає молитва, Святі Тайни, і також колегіальність священників, церковність: що нас є багато разом».
Досвід, який торкається зблизька
Отець Роман переконаний, що ця соборність, це братерство між священниками відіграє фундаментальну роль. Священник потребує відчувати підтримку, конкретну підтримку співбратів та Церкви. «Коли є похорон нашого військового, – розповів він, – то попередньо священник даної парафії пише нам в групу та просить священників: “Отці, прийдіть, щоби підтримати мене і родину”. Бо якщо би священик залишився один на такому похороні, то йому буде дуже важко. І той священик просить: “Поставте хрестики, хто завтра буде, щоб я був впевнений”. І ми так домовилися, що ставимо хрестики ще звечора, щоби священник себе почував впевнено, бо мова йде про його загиблого парафіянина. Я знаю це з власного досвіду. Коли я хоронив воїнів, наприклад, по сусідніх селах, яких я не знав особисто, то це одне, але коли тут, на моїй парафії, коли привезли воїна мого сусіда… Я його багато років знав. Тоді такий великий жаль находить, смуток, і голос змінюється під час проповіді, в певних моментах сам хочеш заплакати, бо бачиш знайому людину в тому гробі…».
Пасха – це вершина всього
У цьому контексті відзначення Великодня стає центральною подією життя. «Для нас Пасха – це не просто традиція чи свято. Для нас Пасха – це все. Нашим людям не треба пояснювати, що таке Пасха, – зазначає священник. – Це для них – вершина всього, це святе. Навіть, якщо хтось взагалі до церкви не ходив, то паску посвятити, або до плащаниці прийти, – то святе. Перед Великоднем також багато людей ідуть до сповіді. Тому подія Пасхи і Воскресіння – це дуже серйозна подія для нашого народу. Я думаю, що це нас дуже рятує, як психологічно, і навіть реально, від різних бід. Бо там, де є воскреслий Христос, там смерть втікає. І я думаю, що смерть не має до нас доступу і влади над нами, поки ми реально цим живемо, тобто реально живемо Пасхою», – підсумовує о. Роман Микієвич.
