Ректор Ужгородської семінарії: душпастирі мають бути справжніми батьками

Світлана Духович - Ватикан

Пригадуючи початок повномасштабного вторгнення Росії в Україну, Закарпаття багатьом спадає на думку як місце, куди хлинула велика кількість переселенців і біженців. Дехто з них тут залишився, але для більшості цей регіон став місцем тимчасового пристановища, звідки вони або виїхали за кордон, або повернулися до своїх домівок. Мабуть, немає жодної структури, чи цивільної, чи церковної, яка би в ті перші тижні й місяці не приймала людей, що втікали від жахіття війни. «На початку війни у нашій семінарії перебувало стільки людей, що ми навіть не знали, скільки їх і хто вони», – зазначає в інтерв’ю для Радіо Ватикану – Vatican News отець Петро Береш, Ректор Ужгородської греко-католицької духовної академії ім. блаженного священномученика Теодора Ромжі. Отець Береш перебував у Римі в середині травня з нагоди зустрічі ректорів греко-католицьких семінарій. Власне, на цій зустрічі серед іншого йшлося також про виклики, які постали перед семінаріями в час війни.

Ректор Ужгородської греко-католицької духовної академії зазначив, що вони не тільки надавали пристановище біженцям, але також допомагали людям на кордоні. «То був цінний досвід, – підкреслює він, – і ті семінаристи, які тепер стали священиками, є добрими душпастирями: вони дуже чутливі до страждання і до болю інших. І я думаю, що це важливо».

Короткий погляд у минуле

Історія заснування Ужгородської семінарії, як розповів ректор, сягає XVIII століття. Першу богословську школу в Мукачеві заснував у 1744 році єпископ Михайло Мануїл Ольшавський, а 1778 року єпископ Андрій Бачинський перевів заклад у приміщення Ужгородського замку, подарованого Мукачівській єпархії імператрицею Марією-Терезією. Таким чином, почала діяти Ужгородська семінарія Трьох Святителів. У 1937 році семінарія отримала статус академії, а вже у 1944 р. радянська влада забрала в них приміщення замку.

«Але, не дивлячись на те все, – підкреслює наш співрозмовник, – семінарія не переставала існувати, навіть коли Церква в 1949 році перейшла в підпілля». Священик зауважує, що з переслідування, а потім і підпілля академія, як і вся Церква, вийшла з цінним досвідом. Саме початок переслідування стало часом діяльності й мученицької смерті блаженного Теодора Ромжі, ім’я якого тепер носить Ужгородська греко-католицька богословська академія.

«Владика Теодор Ромжа, – розповідає отець Береш, – став єпископом, маючи тридцять три роки, і був єпископом усього-на-всього три роки. Він віддав своє життя заради Церкви, заради єдності із Наступником апостола Петра і з любові до Христа, бо він казав, що любити Христа – це жити вічно. Ми також дуже радіємо з того, що у 2022 році Папа Франциск підписав акт мучеництва отця Петра Ороса, який теж є випускником нашої Ужгородської семінарії. Він, будучи молодим священиком, у віці 36 років був застрелений міліціонером у 1953 році. Він служив для вірних у підпіллі, намагався нести їм Добру Новину навіть у найважчі часи, коли було серйозне переслідування. Це дуже цікава постать війни і повоєнного часу. Цей священик, який проголошував Євангеліє, проживав Євангеліє всім своїм життям. І ось ці дві постаті – владика Теодор Ромжа і отець Петро Орос – дуже важливі для формації в семінарії, щоб бути людьми Євангелія, людьми Доброї Новини, особливо тепер, у часі війни».

Нові виклики перед новими поколіннями

Ужгородська богословська академія, як зазначив ректор, тепер нараховує 66 студентів, серед яких – семінаристи Мукачівської єпархії, семінаристи єпархіальної семінарії «Redemptoris Mater» з Неокатехуменальної дороги і брати-францисканці. Він зауважив, що Закарпаття – це регіон, де співіснують представники різних національностей і де існує багато діалектів. Цю різноманітність також можна побачити і серед семінаристів. «Це гарний досвід, який нам допомагає бути відкритими і приймати один одного в його інакшості», – каже він.

Нові часи ставлять нові виклики перед семінаріями, які займаються формуванням майбутніх душпастирів. «Ми бачимо, наскільки наше суспільство зранене, і нам треба формувати людей, які будуть здатні загоювати ці рани, – зазначає отець Перто Береш. – Але,  одночасно, ми живемо в суспільстві, яке дуже прив'язане до інформації, і треба навчитися відрізняти правдиву інформацію від дезінформації, щоб бути дійсно людьми Доброї Новини».

Ще один виклик, за словами ректора, полягає в тому, щоб готувати семінаристів також до подружнього життя (оскільки мова йде про греко-католицьких священиків, більшість з яких є одруженими). «Це дуже важливо, –наголошує він, – тому що важливим фундаментом кожного суспільства є сім'я, здорова сім'я, де є взаємна пошана, любов і прощення, тому що немає любові без прощення».

Отець Петро додав, що «тепер ми живемо в суспільстві, де є багато дуже зранених сімей». «Ми маємо семінаристів, батьки яких воюють на фронті, або вже є ті, які загинули, – каже він. – Отож, важливий формаційний елемент семінарії полягає в тому, щоб формувати семінаристів таким чином, аби вони дійсно могли були батьками, тобто отцями. А правдивий отець любить так, що він готовий віддати своє життя заради своїх дітей. І саме тому владика Теодор Ромжа і отець Петро Орос є для нас дуже добрим прикладом у цьому».

“Проповідь має бути, як материнська мова”

Ділячись думками про те, яким чином культурна і мовна багатоманітність закарпатського регіону впливає на церковне життя і також на саме навчання в Ужгородській греко-католицькій богословській академії, ректор зауважив, що на Закарпатті «є парафії, де відправляють богослужіння угорською мовою, є парафії, де служать румунською мовою, є багато парафій, де служать старослов'янською мовою і парафії, на яких служать українською мовою».

Цікава також ситуація з календарем. «У нас в єпархії завжди були присутні декілька календарів, – зауважує він, – бо угорські парафії йшли за григоріанським календарем. Були ті, що йшли за юліанським календарем, включаючи румунські парафії. І завжди було багатство присутності різних речей, і тому шукати єдність в різноманітності – це завжди для нас є дуже важливим не тільки викликом, але і нашим способом буття: тобто знати, що той інший є інший, але для того, щоби любити когось, не треба, аби та людина була однакова».

Отець Береш також розповів, що, викладаючи гомілетику в богословській академії, він завжди говорить студентам про важливість знати не лише літературну мову, але й «використовувати, наприклад, у проповіді слова, близькі до людей, тобто діалекти», аби вірні відчували, що душпастир близький до них. «Практично, це те, що Папа Франциск говорить в Апостольському напоумленні “Радість Євангелія” (Evangelii Gaudium), що проповідь має бути, як материнська мова, як говорить до тебе мама, бо тоді людина сприймає тебе дійсно як батька, а не лише як учителя, який хоче тобі передати якусь інформацію». Найважливіше, як підкреслив священик, це передати людям усвідомлення, «що Христос є присутній в твоєму житті, побачити, що Бог тебе неймовірно любить, що в тій ситуації, яку ми проживаємо, Господь не залишив нас».

Досвід Церкви як родини

Отець Петро Береш належить до покоління, дитинство якого пройшло під час радянського режиму, а юність і вхід у доросле життя – вже у вільній Україні. Своє священиче покликання він пов’язує з досвідом підпільної Церкви, з якого виніс не лише спогади про необхідність переховуватися, але й усвідомлення того, чим насправді є Церква: «Якщо говорити про моє покликання до священства, то я маю таку свою дитячу історію. Я маю чотирьох сестер і одного брата. І як завжди, в багатодітних сім'ях є якісь конфлікти, які в дійсності є дуже важливі, бо вони завжди потім зміцнюють цю родину. І за підпілля я пам'ятаю, що був підпільний священик отець Павло Мадяр (хресне ім'я Петро). Ми його називали “Петрик”. Він на велосипеді завжди приїжджав вночі, наприклад, і після нього в хаті завжди був спокій. І коли мене питали: “Ким ти хочеш бути?”, я казав: “Я хочу бути тим, хто вночі приходить, і після нього є спокій”. Це було таке перше моє бажання. Я виріс у підпільній Церкві. Мій дідусь був підпільним священиком, і для мене Літургія завжди була домашньою літургією: вона відбувалася в моєї бабусі, чи в нас вдома, чи десь близько в сусідів, бо це було таке сильне підпільне середовище, і ми збиралися там, як родина. Ніхто не міг тоді бути присутній, кого ми не знали, всі мусіли одні одних добре знати».

Отець Петро додав, що про те, що його дідусь був священиком, він дізнався вже тоді, коли вирішив вступати до семінарії. «Мій дідусь досить рано помер, і коли вже я йшов до семінарії, мені сказали: “Отже, ти хочеш бути тим, ким був твій дідусь”, – пригадує він. – А я знав, що мій дідусь якусь іншу професію мав, і кажу: “Ні, я хочу бути священиком”. – “Але твій дідусь був священиком”. Я тоді прибігаю до бабусі й запитую її: “А чому мені не казали?”. “А ніхто не питав”, – відповіла вона. Мабуть, вони мені не казали, бо боялися, щоб дитина нікому не сказала. Тоді часи були досить небезпечними».

«Отже, в підпіллі Церква жила, як одна родина, коли всі знали один одного, не було анонімності», – підкреслює священик, додаючи, що цей досвід потрібно переносити і в теперішнє життя Церкви.

В очікуванні на нового єпископа

На початку травня Папа Франциск призначив Правлячим єпископом Мукачівської греко-католицької єпархії преподобного отця Теодора Мацапулу. Коментуючи цю новину, Ректор Ужгородської греко-католицької богословської академії зазначив: «Ми дуже тішимося цим призначенням. Вже є дата його хіротонії і введення в уряд: 16 липня 2024 р. Для нас це є особливий день, бо в цей день вшановуємо ікону Мукачівської Богородиці, а владика-номінат Теодор говорить, що його єпископство позначене Богородицею. Ми радіємо, що владика прийде з новою силою, новою енергією, аби ми могли робити те, що ми маємо робити, як Церква: голосити Христа цьому світові, аби бути Христом для цього світу».