Центр духовної та психологічної реабілітації будує незламність
Світлана Духович – Ватикан
Війна в Україні вже спричинила і дотепер спричиняє багато страждання, які можуть переростати у травми. «Якщо ми вже тепер підійдемо більш глобально і більш масштабно до цієї проблеми і підготуємо суспільство, підготуємо наших солдатів, то не буде стільки людей, покалічених психологічно і духовно цією війною», – зазначає в інтервʼю для Радіо Ватикану – Vatican News отець Олександр Халаїм, директор Центру духовної та психологічної реабілітації під назвою «Adamantei», що з латинської означає “незламні”. Цей центр вже раніше почав діяти у Хмельницькому, а від початку вересня цього року розгорне діяльність у своєму основному осідку в Центрі ім. Івана Павла ІІ в Шаровечці, в якому розташована також Вища духовна семінарія Кам’янець-Подільської дієцезії. Урочисте посвячення цієї будівлі відбулося 26 червня 2024 року за участю кардинала Конрада Краєвського, Префекта Дикастерії харитативного служіння.
Отче Олександре, як виникла ідея заснування Центру духовної та психологічної реабілітації?
Ідея самого реабілітаційного центру зародилася вже під час повномасштабного вторгнення, тобто після 24 лютого 2022 року, можна сказати, у перші місяці цього періоду, тому що ми побачили, скільки людей переживають жахіття війни, і зрозуміли, що потрібен простір, насамперед, для того щоб прийняти внутрішньо переміщених осіб, і також простір, щоб надавати їм професійну допомогу. Бо дуже часто не вистачає лише надати матеріальну допомогу чи прихисток, але потрібна допомога психологічна і духовна. Тому в назві нашого центру є духовно-психологічна підтримка. І оскільки на той час ще тривало будівництво нової семінарії, то вирішили, що частина цього будинку буде призначена, власне, для реабілітаційного центру. Але з певних матеріальних причин, з причин війни це будівництво затягнулося, то було вирішено відкрити відділення цього реабілітаційного центру в самому місті Хмельницькому, для того, щоб відразу почати надавати необхідну психологічну, духовну допомогу тим, хто цього потребує. І тому вже з січня цього року цей, як ми його називаємо, “маленький центр” запрацював в місті Хмельницькому. А тепер, я маю надію, з вересня ми вже будемо мати можливість приймати великі групи, які зможуть залишитися навіть на певний період часу, тобто від десяти до дванадцяти днів зможуть перебувати тут. Одночасно ми маємо змогу прийняти до сорока осіб, але оскільки йдеться про досить великі групи, то ми, мабуть, будемо їх ділити на групи по п'ятнадцять-двадцять людей, щоб мати змогу надати насправді фахову допомогу. Отже, думаю, що будемо набирати до двадцяти людей на певний модуль, на певний період. Якщо будемо робити ретрити для вдів, для тих, хто переживає травму чи кризу під час війни, то теоретично на триденні ретрити ми можемо прийняти одночасно до сорока людей.
Якими є умови запису на ці заняття чи ретрити?
Насамперед, це запити, наприклад від тих, хто вже приходить до нас – військових, їхніх дружин. Також маємо зустрічі з сім'ями, з родинами. Відповідаючи на запити, говоримо, на який термін, яка є можливість, щоб записатися чи приїхати. До сьогодні це все працювало і надалі працює, на пожертвуваннях, тобто хто скільки може пожертвувати. Але, звичайно, що якщо вже будемо говорити про модульний формат, тобто коли учасники залишатимуться на нічліг десять чи дванадцять днів, то вже будемо просити про якусь мінімальну оплату. Бо також, наприклад, навіть зі сторони психологічної допомоги, сам фактор того, що зацікавлений платить за терапію і за проживання є одним з елементів терапії. І тому поки що невідомо, як конкретно це буде функціонувати, але, напевно, що з кожною категорією людей, або навіть з кожним індивідуально будемо спілкуватися, говорити про спроможності оплати кожного зокрема, бо знаємо, що всі переживають певну кризу. Однозначно, це буде чітко проговорено на початку.
Окрім основного напрямку діяльності, яким є психологічно-духовна підтримка дорослих в Хмельницькому, ваш центр пропонує також інші напрямки. Розкажіть будь ласка про них.
До кінця червня цього року ми працювали з дітьми. Це були різні проекти, різні зустрічі. Під час цих занять, які зазвичай, відбувалися в п'ятницю або суботу, діти ліпили з глини, щось розмальовували, або була праця в групах. Також в різних місцевостях, навіть поза Хмельницьким, вже є групи підтримки для матерів, які мають невизначену втрату або втрату, або це також ті, чиї чоловіки, батьки, сини воюють. Окрім того, ми вже організовуємо психологічну формацію і підвищення кваліфікації для психологів, для працівників, які займаються з військовими і з дружинами військовослужбовців. Ми також розробили програму, згідно з якою протягом півтора року будемо підготовляти фасилітаторів або тих, хто може сам вже вести групи.
Фахівці з різних сфер говорять про те, що потреба у психологічній і духовній підтримці в Україні є дуже великою. Але чи в суспільстві загалом вже є усвідомлення цієї потреби?
На превеликий жаль, в нашій ментальності дотепер залишилися стереотипи, що до психолога йдуть лише дуже люди хворі, або мислення, що мовляв “психолог мені зовсім не потрібен”. Але поволі ми бачимо, що все ж таки зараз ми самі не спроможні впоратися з певними проблемами без фахової допомоги психолога. Тому що через це все, що накопичилося від 2014 року, а потім в час ковіду, і тепер, в час повномасштабного вторгнення, наша психіка просто не в стані справитися з цим всім, і ми потребуємо допомоги когось іншого. Поволі суспільство до цього готується. Але тепер може виникнути інша проблема – це некваліфіковані спеціалісти. Тобто може бути так, що хтось зараз піде до психолога і отримає якусь некваліфіковану допомогу, і тоді з одного негативного бачення психології чи психолога людина перейде в інше бачення, ще негативніше, буцімто: «Я ж казав, що, насправді, це мені нічого не допоможе».
А на що потрібно звернути увагу, щоб уникнути цього, тобто, що б Ви могли порадити стосовно пошуку кваліфікованого психолога?
Тут, мабуть, найкраще працює так зване “сарафанне радіо”, тобто коли люди одні одним передають інформацію про те, що кому допомагає. І також потрібно шукати фахівців і навіть часом не боятися запитати про освіту, про дипломи. Поки що у нас в державі це ще до кінця не врегульовано, що психолог чи психотерапевт має мати вищу освіту, але це має бути не лише якихось тридцять годин, але щось набагато більше. Також потрібно звертати увагу на години практики, чи йдеться про пару тижнів чи багато років.
26 червня відбулося урочисте посвячення Центру ім. івана Павла ІІ, в якому діятиме також Центр духовної та психологічної реабілітації. На посвяченні був також Папський Елемозинарій кардинал Конрад Краєвський. Яке значення мала для Вас ця подія?
Для нас це досить було гарним свідченням єдності з Апостольською Столицею. Це було також можливістю висловити велику вдячність, тому що Святий Престол є на четвертому чи на п'ятому місці серед добродіїв, які допомагали будувати цей центр. Тому для нас це свідчення близькості з Папою. Хто слідкує за нами в соціальних мережах, той мав змогу побачити повідомлення про те, що Папа власноручно написав короткий лист до нашого єпископа [ред. ординарій Кам’янець-Подільської дієцезії Леон Дубравський], в якому дає своє благословення і підтримку на те, щоб цей центр насправді служив для багатьох, хто потерпів чи терпить від наслідків війни. І також дуже гарно, що цей центр буде в одному і тому ж приміщенні із семінарією, тобто що молоде покоління навчаючись, зможе також вчитися, як допомагати тим, хто зараз перебуває в потребі.
Ситуація в Україні стосовно духовної і психологічної підтримки, напевно, є досить унікальною в історії. Тому що коли були попередні великі війни, то ця сфера ще не була настільки розвинута, і про психологічну допомогу, про лікування травами говорилося вже після цих трагічних подій. Тепер в Україні ми говоримо про психологічну допомогу в час, коли ще йде війна і люди постійно живуть в ситуації великої кризи. Яким чином це, на Вашу думку, впливає на процес подолання травми?
Тут є декілька факторів. Ми тут більше спираємося на досвід Америки, яка, особливо після в'єтнамської війни, зрозуміла необхідність психологічної, духовної підтримки. Але ми цілковито відрізняємося від американської армії, тому що там відразу були капелани, були психологи, але все одно це показало, наскільки ще не до кінця була розвинена ця сфера. Тому що, наприклад, про ПТСР (Посттравматичний стресовий розлад) почали говорити вже після війни у В'єтнамі, або більше вже після війни в Іраку. Так само спираємося на досвід Ізраїля, де фахівці також мають великий досвід того, як допомагати своєму війську, як служити. І також багато допомагають спеціалісти з Хорватії. Але збираючи цей досвід, їхні світогляди, ми все таки бачимо, що ми, якщо не цілковито, то достатньо, відрізняємося, і ми не можемо повністю пристосувати Школу Америки, Школу Ізраїля чи Хорватії до наших середовищ. І тому, переймаючи цей досвід, дуже важливо одночасно випрацювати свою систему. І вже, наприклад, в багатьох містах є наші фахівці, які, запозичивши досвід в закордонних колег, розвивають ті методи, які можуть зараз допомагати нашим людям чи нашим військовим. Інший аспект полягає в тому, що в нас травматична подія ще триває, тому що війна триває, і невідомо, скільки ще вона буде тривати. Слід теж зазначити, що на початку війни говорили, що буде великий відсоток осіб з ПТСР, але насправді, якщо ми вже зараз підійдемо до цього більш глобально, більш масштабно і підготуємо суспільство, підготуємо наших солдатів, то не буде стільки людей, покалічених психологічно і духовно цією війною. І тому так само, як ми колись під час пандемії коронавірусу говорили, що потрібно випрацювати спільний імунітет, то так само і наша держава, сподіваємося, докладатиме зусилля в різних напрямках, щоб ми випрацювали цей спільний імунітет, де насправді ця війна зробить нас сильнішими і багато чого нас навчить.
Отче, про що слід пам’ятати, спілкуючись з людьми, які пережили травматичні події?
Людині, яка пережила травму потрібно не стільки давати якісь поради, якщо хтось не є фахівцем, а потрібно просто підтримати, бути поруч. Не завжди це мусить бути матеріальна підтримка. Не потрібно нав’язувати свої думки, чи говорити, що ми знаємо щось краще, бо ніхто з нас не може пройти життя іншої людини. Потрібно просто бути поруч, виявляти просту людяність, з якої виливається милосердя, співчуття. Якщо ми поруч, то це може допомогти людині перемінитися. Треба дати їй зрозумти, що є хтось, на кого вона може надіятися, є хтось, хто може допомогти, підтримати.
