С. Магдалина: без молитви і підтримки спільноти не зможемо служити іншим
Світлана Духович – Ватикан
«Коли ми вступаємо в монастир, це дуже радикальний крок. І я думаю, що кожна богопосвячена особа вже має досвід радикального кроку, і, звичайно, коли є такий виклик в країні, як війна, то чернець чи черниця хоче знову його зробити. Кожен вирішує по-своєму, що саме робити», – зазначає в інтерв’ю для Радіо Ватикану – Vatican News сестра Магдалина Витвицька, ЧСВВ, Заступниця Голови Патріаршої комісії у справах монашества УГКЦ. Вона розповіла про напрямки діяльності їхньої комісії в цей період та звернула особливу увагу на важливість готуватися до служіння у післявоєнний період. Йшлося також про рівновагу між допомогою іншим та турботою про себе. Сестра Магдалина висловила думку, що вагомим моментом утримання цієї рівноваги є молитва і стосунки у чернечій спільноті. Не оминули ми увагою також питання про те, яким чином найкраще послужити своєму народові в такий тяжкий період.
Сестро, наше попереднє інтерв’ю ми з вами записали у вересні 2022 року, і тоді Ви розповідали про діяльність Патріаршої комісії у справах монашества УГКЦ і про виклики, що постали перед богопосвяченими особами в контексті війни. Для нас всіх і для нашої Церкви це особливо важкий період, тому що, на жаль, війна ще триває. Розкажіть, будь ласка, про діяльність Вашої комісії на цьому етапі. На що зараз Ви спрямовуєте свою основну увагу?
Я рада, що можу знову поділитися тим, чим тепер живемо в Україні, тим, що хвилює нас, як богопосвячених осіб, і потребами, які маємо. Діяльність Комісії у справах монашества на сьогоднішній день трошки змінила свій напрямок, або, можна сказати, унормувала свою працю. Тому що два роки тому, коли почалася війна, все було дуже невизначене, стурбоване і в праці, і в самопочутті, всі проявляли певну гарячковість: хтось від того, як бути, а хтось від того, що робити, чи де бути, як бути. Людський аспект ніхто не відміняв, і богопосвячені особи також люди, і мали першу реакцію на війну: комусь було страшно, хтось чувся, що поїде разом з біженцями працювати туди, де їдуть біженці, а хтось стремів у протилежний бік: працювати в окопах та працювати в бомбосховищах, тощо. Сьогодні більш-менш життя вже внормувалося і люди вже визначилися, і навіть, можливо, призвичаїлися до того стану війни, хоча не можна сказати, що до нього можна призвичаїтися. І так само в діяльності нашої комісії ми помалу повертаємося до звичних проектів, які ми мали. Деякі з них були призупинені, а деякі трошечки видозмінені з початком війни. І тепер ми до них повертаємося, але також з'являються нові проекти. Так, наприклад, цього року ми запустили проект “Крила”, який спрямований на духовну, фізичну і психічну віднову для богопосвячених осіб. Як комісія, як патріарша структура, ми працюємо на випередження. В нас є дуже багато монастирів різних чернечих інститутів, які мають свої доми дуже близько біля лінії фронту. І є багато богопосвячених осіб, які майже від початку війни, або понад рік не мали ротації, тобто постійно перебувають там, служать з тими людьми, з військовими, з переселенцями, з літніми людьми та особами з інвалідністю. І крім того, зазнають всього того, що є близько фронту: бомбардувань і різних ушкоджень. Є стрес, є втома, є виснаження, є тривоги, брак сну і так далі. Не всі монастирі мають укриття, не всі пристосовані для того, щоб можна було ховатися.
Тобто вони дуже ризикують своїм життям?
Деякі дуже ризикують. Тому чисто по-людськи це все впливає, впливає на свідомість, на підсвідомість, на самопочуття. І ми в комісії вирішили, що будемо діяти на випередження, тому зорганізували такий курс для богопосвячених осіб саме з тих територій, щоб вони могли виїхати і мали хоча би сім днів відпочинку. Йдеться не про пасивний відпочинок, але інтенсивний відпочинок в місцях, де можна пройти також, фізичну реабілітацію, де є спортзал, де є різні види зовнішньої терапії. Це, зазвичай, місця близько до природи, де менше чути ті всі виклики війни. І ми запрошуємо туди отців, сестер, братів, і там вони мають також нагоду пройти короткий курс самодопомоги, з ними працюють психологи, вчать їх поведінки в стресових ситуаціях, вони також займаються з арт терапевтом. Для богопосвячених осіб арт терапія не є чимось звичним, тому що духовні особи не надто люблять проходити різні терапії, бо чуються, що вони сильні в Господі, однак вони залишаються людьми і потреба є, і арт терапія – це дуже гарний спосіб собі допомогти, але не почуваючись, що з тобою щось не так.
Які були відгуки від учасників?
Всі відгуки були досить позитивні, і навіть від священників. Бо ми спершу думали, що вони будуть дуже "героями" і не захочуть в чомусь такому брати участь, але виявилося, що це було потрібно всім. І всі учасники скористалися цим курсом не тільки для того, щоби переключитися, щоби чогось навчитися, відновитися і трошки забути про те все, в чому вони живуть, але також щоби проаналізувати свій стан, навіть свої певні травми, які були ще до війни, і які вийшли назовні в час війни. І так бачу, що цей проект “Крила” дав добрі результати, тому, може, з часом ми його повторимо, бо ми майже охопили ті точки України, де є монастирі біля самого фронту. Отже, це був новий проект, і я би сказала, що він все вдався.
Інші проекти, які ми маємо, це ті, що були започатковані раніше. Наприклад, це вишкільні, ми продовжуємо формувати духівників. Ця школа не зупинялася в час війни, тому що потреба далі існує, ми тільки внесли в проект деякі зміни: ми внесли курси чи лекції, які дають певні психологічні знання, дають духовну підтримку.
Певні наші формаційні проекти, такі як наприклад, “Новіційна школа” (ред. заснована у 2003 році для формування новиків та новичок чернечих інститутів) допомогли початкуючому монашеству, практично, вистояти в перші роки війни. Бо ті нові особи, які приходять в монастир, вони ж і так ще на межі прийняття рішення, а коли все навколо нестабільне, то виникає багато запитань і є багато хитання в тому всьому. А коли вони бодай раз в тиждень на цілий день зустрічаються з людьми, які перебувають в тій самій ситуації, то вони мають нагоду підтримати одні одних, поділитися своїми труднощами, поділитися страхами, турботами. Вони також мали зустрічі з психологом, мали також лекції про те, як собі давати раду. Бо я завжди говорю, що ця програма УГКЦ, яка має назву “Зцілення ран”, – це дуже гарна і дуже потрібна програма, але дуже часто ті, що зцілюють рани, самі потребують зцілення, і ми мусимо щось робити також і для духовних осіб, і для тих самих психологів, тобто для тих осіб, які працюють над зціленням ран. І це для нас зараз є пріоритетом праці нашої комісії.
На останній зустрічі Комісії у справах монашества УГКЦ ми зауважили, що потрохи відновлюється життя, тому що було багато пропозицій стосовно нових проектів і тих проектів, які не зовсім пов'язані з війною, а із загальним розвитком монашества. І це добрий сигнал, тому що люди помалу вертаються до звичного ритму життя, незважаючи на те, що війна триває. Зрозуміло, що кожен переживає війну по-різному, бо в когось рідні воюють, в деяких родинах є втрати, і цього людського аспекту не забереш. Але перебувати весь час в напруженому стані, в стані страху, у стані очікування чогось, це також не природньо. І тому вважаю, що це добрий знак, що люди повертаються до нормального способу життя і планування, ставлення цілей.
Про працю комісії хотіла би сказати також те, що разом з монашеством ми дедалі більше починаємо замислюватися над тим, що нас чекає після війни. Тому що населення України змінюється: стає менше чоловіків, з'являється більше вдів, майже немає людей, включно і дітей, які би не були заражені війною. І ми розуміємо, що нам, як богопосвяченим особам, треба готуватися вже на післявоєнний період, тому що рано чи пізно воно прийде, але саме тоді Церква і монашество буде мати найбільше роботи, тому що тоді треба буде зцілювати рани і допомогти нашому народу повернутися до нормального стану. І дітям, зокрема, потрібна в цьому допомога, бо це наше майбутнє, а вони, навіть якщо граються, навіть якщо сміються, дуже важко переживають те, що відбувається. Навіть ті, які не були близько біля фронту, і навіть ті, в яких ніхто не воює, чи які не стикалися близько з проявом війни, – вони всі “заражені” війною, вони про це говорять, використовують це все в своїх іграх. І це вказує на те, що ми будем мати багато з чим працювати після війни.
Сестро, Ви сказали, що люди, які хочуть зцілювати рани інших, повинні мати для цього силу, внутрішній ресурс. Чи могли би Ви, можливо, на своєму прикладі чи на прикладі інших розповісти про те, яким є шлях до того, щоб знайти рівновагу між служінням іншим людям і турботою про себе?
Для нас це працює так само, як і для всіх інших людей. Тому що людина, окрім зовнішніх обставин, потребує духовної, моральної підтримки. Переважно, духовну підтримку ми отримуємо в каплиці. Ми маємо свій порядок дня, маємо свої вимоги згідно своїх статутів стосовно того, скільки часу можемо проводити з Господом. Але це не лише приписи чи дисципліна, це є внутрішньою потребою, джерелом, де ми отримуємо силу, зокрема для таких нестандартних викликів. Але також для нас важливим чинником є те, що і для інших: якщо інші люди отримують підтримку вдома, куди повертаються, в своїй сім'ї, в своїх рідних, дітях, своєму чоловікові чи жінці, які з якими живуть, чи батьках, то це також дуже велика підтримка, і це дає силу і приймати правильні рішення, і також вистояти в складні моменти. Для нас такими сім'ями є ті спільноти, де ми живемо, і саме війна стала таким індикатором, наскільки в нас міцні спільноти: там, де люди хочуть повертатись додому, де люди мають силу працювати саме з викликами війни, зціленням ран, то дуже часто вони вдома отримують підтримку, тобто вони мають добре забезпечений “тил”, і тому вони мають силу це робити. Ті люди, які тратять багато ресурсу на будування стосунків в самих спільнотах, де немає тої близькості, немає розуміння і підтримки, то ресурсу на працю зовні не залишається. Тому завжди духовне життя, стосунки з Господом балансуються тими стосунками, які є у спільноті: якщо одне і друге в порядку, то тоді оцей третій аспект – праця назовні, дарування – є плідним. Особисто я зараз працюю в Києві, в спільноті нас троє. Ми поки що працюємо на місіях, і я дякую Богу за своїх сестер, бо ми багато часу маємо служіння зовні – і парафіяльне життя, і працю в курії – але найперше ми стараємося бути одна для одної підтримкою в тому, що ми робимо, і молитися, і розуміти, і дати можливість на самоту, на відпочинок і навіть на помилку. Тому що ми всі зараз вчимося, як бути в цих нових обставинах. І це нагода також пізнати себе самих і співсестер чи співбратів, які є поруч тебе. Думаю, якщо ці моменти ми переживемо з користю, то це буде великий плюс для майбутнього, це скріпить спільноту на майбутнє і дасть результати, але також дасть і нові покликання. Бо це також зараз виклик, до нас можуть приходити люди з різних причин: хтось може ховатися від війни, або навпаки, хтось потребує якогось містичного досвіду, бо зараз дуже багато людей потребують містичного досвіду. Але також не заперечуємо те, що до нас можуть приходити ті, які вже мають досвід війни, чи переселенці, чи навіть ті, які вже відслужили і які є демобілізовані. І ми мусимо себе запитати, чи ми готові в свої ряди прийняти тих людей, які безпосередньо торкнулися війни. Вони також будуть мати свої труднощі, вони будуть мати свої зранення, і будуть дивитися на те все, як ми переживали війну, трошки по-іншому. І потім перебування в одній спільноті може мати свої виклики, і нам до цього також треба приготуватися як спільнота.
Чи є якісь такі нові аспекти богопосвяченого життя, які вийшли назовні саме під час війни? Наприклад, мені спадає на думку питання можливості бути капеланами.
Завжди в моменти випробування, в такі скрутні часи виявляється “плюс і мінус”, все дуже загострюється, і тепер моменти певного радикалізму проявляються в різний спосіб. І вони є з перших днів війни не тільки серед чоловічих спільнот, але й серед жіночих. Є також ті, які готові навіть габіт зняти і йти служити у військо. Але вцьому немає нічого дивного, бо коли ми вступаємо в монастир, це також, можна сказати, дуже радикальний крок. І я думаю, що кожна богопосвячена особа вже має досвід радикального кроку, і, звичайно, коли є такий виклик в країні, вона хоче знову його зробити. Кожен хоче щось робити, але кожен вирішує вже по-своєму, що саме робити: є такі, що хочуть служити так радикально, саме будучи на передовій, як капелани, як асистенти капеланів тощо. Чи можна сказати, що хтось комусь забороняє? Тут вже кожен вищий настоятель вирішує по-своєму, тому що настоятелі також відповідальні перед Богом і перед спільнотою, перед всім згромадження чи чином і за життя, і за здоров'я, і за самопочуття, і за моральний стан кожного члена своєї спільноти. А з іншого боку, настоятелі озвучують те, що в тилу також є досить сильний фронт, і ми найперше покликані до того фронту. Ми можемо, звичайно, всі або більшість з нас, піти як капелани на передову. Але хто тоді буде працювати з ветеранами, які повернулися з війни? Хто буде працювати з переселенцями? Хто буде працювати з вдовами, яких безліч? Вони також потребують і священиків, і сестер, і братів, і духовної опіки, психологічної опіки, і наповнених монастирів, і молитви, і служіння, і церковного співу – і це наш найперший фронт, який зараз, незважаючи ні на що, має вистояти. Тому я не критикую і не осуджую тих настоятелів, які наполягають або заохочують, щоб їхні члени охопили цю частину фронту. Але також у нас є багато настоятелів, які дозволили, зокрема, серед отців студитів є отці, які є капеланами на передовій. Тобто це вже рішення кожного настоятеля стосовно кожної конкретної особи, чи може вона служити, де краще може послужити та чи інша особа. Серед сестер також є різні ситуації. Ми навіть в себе мали той виклик, що сестри хотіли і тепер стараються дуже радикально служити чим ближче до війська, і ми стараємося балансувати те, щоби сестри мали нагоду послужити так, як вони хочуть, але, одночасно, не втратили покликання, щоб не знімати габіт, тому що в ці моменти сестра як духовна особа може подвійно послужити. І оскільки жіночі згромадження також мають доми поблизу фронту, то можна охопити і потребу, і бажання такого служіння. Наприклад, ми, сестри василіянки, маємо монастир в Полтаві, в Запоріжжі, і Києві, в Житомирі. Сестри святого Йосифа відкрили тепер в Черкасах новий монастир. Посеред самої війни відкривають новий монастир в Черкасах… Ці сестри перебувають також в Харкові і в Южноукраїнську – це все дуже близько до фронту. Сестри Служебниці Пречистої Діви Марії мають монастир в Одесі. Сестри Воплоченого Слова служать в Краматорську рука в руку з отцями Воплоченого Слова. І зараз Донецький напрямок є дуже тяжкий, і попри це вони є, вони служать.
