Єпископ Змітрович: мета синодальності - використати потенціал кожного
Світлана Духович – Ватикан
«Те, що нас поєднує – це християнський досвід, якого до народження Ісуса Христа не було на планеті Земля. Не було мови чи культури, яка могла це якось виразити, бо це було чимось радикально новим», – зазначає в інтерв’ю для Радіо Ватикану – Vatican News єпископ-помічник Камʼянець-Подільської дієцезії Радослав Змітрович, OMI, ділячись своїми думками про другу сесію XVI Генеральної Асамблеї Синоду Єпископів, що відбувається у Ватикані. «На синоді, – підкреслив він, – є зосередження не на якихось інших питаннях, а саме на синодальності, на питанні, що зробити, щоби Церква використовувала свій потенціал. Бо синодальність має за мету створити умови, щоби кожний міг відчути себе частиною Церкви, зберігаючи все, що є важливим для Церкви і те, чим є Церква».
Ваше Преосвященство, Ви берете участь у другій сесії XVI Звичайної загальної асамблеї Синоду Єпископів, присвяченої темі синодальності. Поділіться, будь-ласка, своїми враженнями від того, як проходить ця сесія. І наскільки, на вашу думку, ця подія важлива для всієї Церкви і також для України?
Вражень багато. Мабуть, перше моє враження пов'язане з тим, якою була перша сесія рік тому і якою є ця друга. Мені здається, що цього року, порівняно з минулим, ми почуваємося якось безпечніше, спокійніше і що цей рік допоміг кожному немов би віднайти певну дистанцію до того, про що ми говорили і думали. Можливо, це пов'язано з тим, що з питань, які ми тепер розглядаємо, зняті так звані “гострі” питання. Бо знаємо, що деякі середовища в Церкві намагалися використати цей синодальний процес також для змін, які не згідні з нашою вірою, для доктринальних змін чи змін в розумінні моральності. Зараз, мені здається, ми спокійніші, що нічого такого не буде.
І також це для мене знак дії Святого Духа в Церкві в цьому процесі. Тому що дуже часто підкреслюється важливість відкритості на Святого Духа. На початку кожної нашої зустрічі ми молимося до Святого Духа. І дійсно, я це бачу також в тому, як виглядав документ, підготовлений на континентальній зустрічі два роки тому, і як виглядає Instrumentum laboris (ред. Робочий документ, який готується заздалегідь і на основі якого відбуваються дискусії під час синоду): це немов два зовсім інші документи. Instrumentum laboris, на мою думку, є непоганим документом, там багато є того, що дійсно важливе, наприклад, в ньому йдеться про вірність Божому слову і традиції, про важливість місійності. Отже, в ньому присутній баланс. Бо багато говорилось про синодальність, як про потребу слухати кожного, і могла появитися думка, що ми стаємо демократією, але Instrumentum laboris і те все, що ми говоримо, показує, що насправді ніхто так не думає, і що є усвідомлення, що це еклезіальний процес, що ми шукаємо волі Божої.
Багато говориться про розпізнання Божої волі, і я особисто також переконаний, що цей спосіб спілкування, в якому ми хочемо почути один одного в контексті молитви, Божого слова, є дуже цінний. І ми цього потребуємо, і в Україні також цього дуже потребуємо, щоби почути один одного і в наших парафіях, і щоб священики почули людей, а люди щоб почули священика. Це великий виклик для нас.
Я думаю, що в католицькому світі існує багато різноманітних думок стосовно того, якою має бути відповідь Церкви на виклики сучасності. Деякі підкреслюють, що треба бути більш відкритими на цей світ і прийняти деякі цінності цього світу. Інші наголошують, що ми маємо, передусім, бути собою, захищати свою ідентичність. І тепер можна сказати, що той факт, що ми слухаємо одні одних, що ми є разом, допомагає більше зрозуміти один одного і бути в цій єдності не тільки як одна структура, але також в єдності віри. Бо попри те, що є деякі відмінності в поглядах на певні моменти, але в тому, що найбільш суттєве, ми можемо бути в єдності.
Я думаю, що також для нас в Україні, де є так багато ран, завданих через війну, існує чимало претензій одні до одних, засуджень, звинувачень, наприклад, стосовно того, хто воював, чи не воював, що зробив, чи не зробив, і це легко призводить до конфліктів. Тому в наших парафіях неймовірно важливо, щоб ми слухали одні одних, намагалися зрозуміти іншу людину і також зрозуміти страждання іншого. Інколи говориться, що не можна запрошувати на терапію одночасно матерів, які втратили синів, і дружин, бо між ними є певне свідоме чи підсвідоме суперництво стосовно того, хто більш страждає. Отже, важливо зрозуміти страждання іншої людини, і це великий виклик для нас усіх в Україні. Отож, синодальність, яку ми розглядаємо, насамперед, в контексті Церкви, є способом будування відносин: намагаємося, щоби кожний був залучений до участі.
Крім того, завжди є виклик, що хтось мусить вкінці прийняти рішення, і підкреслюється, що це є компетенцією авторитету Церкви, а зокрема, настоятелів, єпископів. Але для цього єпископа важливо також, щоб він зробив все можливе, щоб в цьому процесі розпізнавання почути людей, компетентних людей, які можуть в цьому допомогти. Важливо цим не нехтувати. І потім, з іншого боку, є труднощі з тим, щоб прийняте це рішення як своє, навіть якщо воно не згідне з власною пропозицією. Тому що не рідко буває, що ми обговорюємо якісь питання, і звучать різні думки, потім в кінці хтось приймає рішення, і якщо це рішення не відповідає поглядам деяких людей, то вони кажуть: “До нас не прислухаються”. Але це неправда: прислухаємося, слухаємо уважно, але в кінці слухаємо також свого сумління. Йдеться не про те, щоб проголосувати за якесь рішення, як в парламенті, а про те, щоб розпізнати волю Божу. Цього ми навчаємося всі. Отож, можу сказати, що цей процес, в якому я тут беру участь, мені подобається, і хотілося би, щоб цього було більше також і у нас в Україні.
Я би хотіла Вас попросити розповісти про саму методику того, як відбувається ваша щоденна праця. Бо від багатьох учасників Синоду ми чули, що це важка праця від ранку до вечора.
Все починається з молитви. На початку Синоду були маленькі реколекції, а також кожного дня є молитва. Увесь процес на цій сесії розділений на п'ять модулів, і кожний модуль починається зі Служби Божої в базиліці Святого Петра та духовно-богословського впровадження. А потім в кожній групі, які нараховують по одинадцять-дванадцять осіб, кожен учасник спочатку має три хвилини, щоб сказати, що він вважає найбільш гідним уваги в документі Instumentum laboris на тему цього модуля. А потім кожен висловлює, що йому не подобається і що, на його думку, потрібно скоригувати. Опісля кожен також дає відгук стосовно того, що сказали інші. Секретар групи записує всі ці думки і робиться синтез усього, що було сказане. На основі всього цього група подає три питання, які вважаємо, що варто поставити на обговорення всієї асамблеї. І представник нашої групи зустрічається з представниками інших груп згідно мовної приналежності (є дві групи англійськомовні, одна французька, одна італійська і одна іспанська). В тих групах вони слухають ті звіти і питання, які пропонують всі групи, і потім підсумовують й розробляють декілька питань, які остаточно ми будемо обговорювати на загальній асамблеї, де кожен може говорити також три хвилини, якщо знайдеться вільний час. Тому що кількість тих, які можуть виступати є обмежена. Але передбачено, що людина, яка ще не виступала, завжди має пріоритет над тим, хто вже виступав, для того щоб кожен з нас принаймні один раз перед усіма міг щось сказати. І опісля ми голосуємо стосовно теми, яка має пріоритет, і по черзі інші питання. Крім того, ще є також додаткова можливість виступити про те, що ти вважаєш важливим на тему, повʼязану з даним модулем. Після цього ми знову повертаємося до зустрічі в тих малих групах і на основі усього, що ми почули, робимо синтез максимально коротких пунктів, які хочемо доповнити, щоб ці речі були взяті під увагу в Кінцевому документі.
Ось так виглядає ця праця. Так триватиме ще кілька днів, а потім (ред. в понеділок, 21 жовтня) буде день зосередження і опісля праця над Кінцевим документом. Цей документ є для всіх, але, особливо, для Папи. Папа може його подати як свій документ, а може на основі нього приготувати документ, наприклад, Апостольське напоумлення, на тему синодальності.
Варто також додати, що було створено десять груп (ред. дослідницькі групи), які працюють над більш суперечними чи важливими питаннями, що вимагають детального поглиблення в меншій групі більш осіб, як є експертами в певній ділянці. Ці групи мають завершити свою працю в червні 2025 року. І це також пов'язане з цим синодальним процесом.
Отже, як бачимо, є реальне зосередження саме на синодальності: не на якихось інших питаннях, а тільки на питанні, що зробити, щоби Церква використовувала той потенціал. Бо синодальність має за мету використати потенціал кожного, створити умови, щоби кожний міг відчути себе частиною цієї Церкви, зберігаючи все, що є важливим для Церкви і те, чим є Церква. Тому що коли дивимося також на історію, передусім, латинської традиції, то бачимо, що відновлення Церкви відбувалося дуже часто не через Синод, хоча Синод також був великою допомогою, але через те, що появлялися харизматичні особи – святий Франциск Ассізький, святий Бенедикт, святий Домінік, святий Ігнатій Лойола. Через них Святий Дух відновлював Церкву. Вони могли бути прийнятими, тому що, наприклад, святий Франциск прийшов до свого єпископа, і цей єпископ не запитував, скажімо, парафіяльної ради, чи прийняти Франциска чи ні. Я припускаю, що парафіяльна рада би не прийняла святого Франциска, бо це було щось занадто революційне. Тим більше, що він пішов проти свого батька і таке інше. Отже, єпископ захистив його, маючи цю владу. І тому важливо захищати це, бо те, що є цей вертикальний вимір, ієрархічний вимір, допомагає нам розуміти, що не ми є в центрі, а в центрі є Боже Об'явлення, і ми маємо бути вірними Йому. І ця дія, особлива дія захисту цього Божого Об'явлення відбувається через єпископів, наступників апостолів. Так захотів Господь. Кожен є цінний, важливий, і недавно (ред. 1 жовтня) ми мали літургійний спомин святої Терези від Дитятка Ісуса, а також святої Фаустини (ред. 5 жовтня) і є багато святих, які зробили багато добра для Церкви – кожен має своє місце. Синодальність також має допомогти знайти кожному своє місце, а не зайняти чиєсь місце. Часто говориться про клерикалізм, але клерикалізм не пов'язаний зі священиками, а пов'язаний з гріхом. Бо світські люди також можуть бути дуже клерикальні, якщо, маючи владу, не дозволяють ні на ніщо, що не є згідним з їхньою думкою. Так що завжди проблемою є гріх, а структури вже на другому місці.
Учасники Синоду походять з різних країн, з різних культурних і соціальних контекстів, мають різні ментальності, і це безумовно впливає на процес обговорення різних питань. Що, на Вашу думку, допомагає долати цей виклик відмінностей?
Це факт, що ми всі – різні, і тим більше, коли ми говоримо не своєю рідною мовою, а для людей, які нас слухають, це також не рідна мова. Цей досвід я пережив також як місіонер і коли я був в Туркменістані, і зараз в Україні, що я думаю одне, говорю друге, а люди розуміють третє. Навіть якщо я говорю своєю рідною мовою і також всі знають цю мову, то вони по-своєму це розуміють, бо в ці слова вкладають інше значення. Не можна заперечувати, що так є, але чим більше ми є разом, чим більше слухаємо один одного і також попросимо Святого Духа про допомогу, то тим більше можемо розуміти один одного. І тут варто додати, що те, що нас поєднує – це християнський досвід, якого до появлення Ісуса Христа на землі не було на планеті Земля. Не було мови чи, скажімо, культури, яка могла це якось виразити, бо це було чимось радикально новим. Я інколи даю такий приклад: коли я ще був місіонером в Туркменістані, і нас там запросили до Інституту ісламу, щоб ми розповіли про християнство. І в один момент один студент почав кричати на нас: “Як ви можете говорити, що Бог став людиною? Як ви можете говорити, що Бог страждав на хресті?” Ми знаємо, що це було згіршення для євреїв, тобто навіть найбільш підготовлена Богом культура, культура Ізраїля, не була здатна прийняти це об'явлення. Вони знали, що Бог “святий”, а слово “святий” означає “інший”. Але що може бути настільки “іншим”, що перебільшує людську уяву… Бо як можна уявити собі, що Бог став людиною? Люди з усіх релігій шукають Його, а тут Він приходить до нас… Ще один випадок стався в вкінці 80-х на початку 90-х років в Білорусі, тобто це був ще Радянський Союз. В одній школі я розповідав учням про народження Бога в яслах, і та молодь почала сміятися, ну і це, скажімо, нормальна реакція. Бо ми привикли до цього і не бачимо це наскільки це неймовірно. Але це є в нас, і це нас поєднує, і наскільки воно є в нас всередині, настільки воно нас поєднує. Недавно було це читання святого Павла до Галатів, що “нема юдея ані грека, немає ні чоловіка ані жінки” (пор. Гал 3, 28)… ну є, але появилося в людині щось глибше, щось суттєвіше навіть від того факту, що ти є жінкою чи ти є чоловіком – і це є синівство Боже, тобто що ми є Божими дітьми. І під час цієї сесії багато учасників говорить про Ісуса Христа, Слово Боже, і це нас поєднує. І коли чуєш, що хтось так говорить, то відразу розумієш, що ми є разом.
Варто також зазначити також, що Церква – це також і грішні люди, ми. На початку Синоду була покаянна літургія, під час якої Папа дуже чітко підкреслював, що ми всі, грішники, можемо йти разом, тільки опираючись на Боже милосердя, на пробачення. І це, на мою думку, неймовірно важливо, бо яким би ефективними не були методи чи правила, але ми є грішниками, і спочатку ми з радістю слухаємо один одного, а потім щось не подобається, потім з’являються якісь претензії, якісь конфлікти. І без пробачення, без усвідомлення, що ми є грішниками, неможливо йти далі. Я вважаю великим недоліком цього Instumentum laboris, що в ньому не згадується про гріх. Але тепер Папа на початку Синоду дуже чітко сказав про це, бо це антропологія, це розуміння того, ким ми є. Якщо ми не розуміємо, що ми дійсно є грішниками, що потребуємо Спасителя, і що тільки з Ним можемо щось будувати разом, то можемо побудувати тільки Вавилонську вежу, яка потім розпадеться. Часто буває так, що на парафії священик щось пробує будувати, а потім люди розходяться, тому що виникають якісь претензії, появляються засудження. Отож, прямувати вперед можливо тільки тоді, коли опираємося на покорі, на пробаченні, на покаянні.
