Отець Ігор Бойко: досвід зцілення ран війни починається вже з семінарії

Світлана Духович – Ватикан

«Ми намагаємося, насамперед, доносити до семінаристів, що в умовах, коли війна, можливо, ще буде тривати, або навіть коли війна закінчиться, їм доведеться все ж таки душпастирювати серед людей, які будуть зранені війною», – зазначає в інтерв’ю для Радіо Ватикану-Vatican News отець Ігор Бойко, Ректор Львівської духовної семінарії Святого Духа. Приготуватися до цього відповідального завдання, як розповів священик, семінаристам допоможе теперішній досвід підтримки тих, хто найбільше зранений війною. Вони ходять на цвинтар, де поховані військові, щоб підтримати їхніх рідних, які прийшли на могилу; відвідують поранених військових чи цивільних поранених у лікарні; допомагають дітям, батько чи мати яких загинули на фронті, їздять на схід України, аби там підтримати військових.

Отче Ігорю, повномасштабна війна в Україні триває вже понад два з половиною роки. Нещодавно був 1000 день війни. Ми з Вами вже неодноразово спілкувалися про те, наскільки Церква допомагає українцям, щоб полегшувати їхні страждання. Які найбільші духовні виклики, на Вашу думку, стоять перед людьми в цей період? Як ваша семінарія намагаєтеся підтримати?

На жаль, війна далі триває, але попри все те, що ми маємо справді складну ситуацію, бачимо, що є багато добрих ініціатив. На початку Церква концентрувала велику свою увагу на тому, щоби підтримати біженців, допомагати сім'ям, дітям, надавати прихисток, забезпечувати їхні ключові потреби, які були на той час, бо багато людей були змушені покинути свої домівки. З часом ми побачили, що ситуація покращується, і багато людей могли повернутися до своїх домівок. Але сьогодні ми маємо ситуацію, коли є багато тих, хто зранений війною. Ми говоримо як про фізичні поранення, бо чимало наших військових, та навіть і цивільних, зазнають фізичних ушкоджень внаслідок бомбардувань, обстрілів, які щоденно відбуваються. Багато з таких людей сьогодні перебувають на реабілітації, лікуються в різних військових госпіталях, в лікарнях. Тому і тут є допомога також з боку нашої Церкви. Наприклад, семінаристи старших курсів нашої Львівської духовної семінарії мають таку практику їхати у шпиталі, у відповідні відділення лікарень, де військові проходять реабілітацію, і спілкуватися з ними. Бо бачимо, що, з одного боку, лікарі можуть надати медичну допомогу, лікарі можуть, можливо, загоїти тілесні рани – сьогодні з розвитком медицини можна мати навіть сучасне протезування – але, з іншого боку, все ж в багатьох молодих хлопців в глибині залишається питання: “А як далі мені жити? Який сенс того всього, що сталося зі мною? Як мені далі повернутися до нормального життя, в мою сім'ю?”. Напевно, ні для кого не секрет, що в таких ситуаціях інколи можуть бути навіть зловживання алкоголем, чи якась інша саморуйнівна поведінка, чи навіть деколи думки про суїцид. І тому присутність Церкви, присутність духовенства, присутність семінаристів поруч, є надзвичайно потрібною в сьогоднішній час. Я думаю, що це один із викликів, що стоїть перед нами. Це така перша ініціатива.

Друга ініціатива, яку ми як Церква і як семінарія у Львові розпочали недавно, – це присутність на нашому Львівському кладовищі, де є поховання наших героїв, на таз званому Марсовому полі. Бо там кожного дня приходять рідні, родичі, сім’ї загиблих. Я, наприклад, мав нагоду побачити маму, яка була на могилі свого чоловіка разом зі своїми чотирма дітьми. Коли ми з нею ми почали спілкуватися, вона каже: “В мене ще є п'ята дитина, вона вже доросла і має свою сім'ю”. І ти розумієш, що в цей час твоя присутність і як священника, і також як чоловіка, поруч з цією матір'ю і з цими дітьми, є дуже важлива. Тому що діти радо діляться тим всім, що, можливо, в цей момент хотіли би розповісти своєму татові: про свої успіхи в школі, про перші успіхи в університеті, про свої мрії, сподівання. І це час перебування разом, бути поруч, час слухання – я думаю, що сьогодні воно є конче потрібне. Я побачив, що на цвинтарі час зупиняється, там ніхто нікуди не спішить. Бо в нашому буденному житті ми завжди поспішаємо, не маємо часу просто зупинитися, з кимось побути, поспілкуватися. А коли приїжджаємо туди, ми відкладаємо набік наші телефони, забуваємо про наші буденні справи, про листування чи інші речі, і просто присвячуємо свій час для уважного слухання, щоб бути поруч з людьми, бути поруч з батьками, які готові ділитися своїм болем і розповідати. Знаєте, кожна історія, яку ти слухаєш про того, хто є похований на цьому Марсовому полі, вражає, тому що там поховано багато молодих людей, це світлі особистості, багато з яких не займалося військовою справою, але мали якісь інші заняття: хтось працював за кордоном, залишив все і приїхав в Україну, щоб захищати свою землю, свою сім'ю, своїх дітей; хтось був у бізнесі, хтось займався чимось іншим, але кожен з них мав це переконання: “Якщо я не піду захищати свою сім'ю і своїх дітей, то хто їх захистить?”. Ніхто з них не йшов з тою думкою, щоби помирати. Але кожен з них йшов з думкою, що “Я маю піти, захистити свою землю, захистити свою сім'ю, і повернутися, і далі щасливо жити на своїй землі”. Тому сьогодні маємо тих новітніх героїв, які віддають своє життя за правду, за гідність, віддають своє життя з великою любов'ю і самопосвятою до свого народу, до своєї України.

Дякую Вам за те, що ваша семінарія робить таке важливе служіння. Мабуть, вже багато семінаристів велику частину свого навчання в семінарії провели під час повномасштабного вторгнення. І я думаю, що це не може не вплинути і на саму формацію. Я часто чую від священників, від капеланів, навіть від єпископів: “Нас до війни не готували”. Які виклики, на Вашу думку, постають перед Церквою стосовно формації в умовах війни майбутніх душпастирів, які потім будуть змушені також лікувати рани інших?

Насправді, я також був семінаристом, навчався в Римі, але нас не готували до того, що одного дня ми будемо душпастирювати в умовах війни, і тому ми не мали якоїсь такої особливої підготовки. Натомість, що стосується наших семінаристів, які тепер навчаються в семінарії, то ми зауважуємо, що інколи в них є тривожність, інколи страх, можуть бути навіть панічні атаки, тому що вони мають своїх рідних, близьких, батьків, братів, друзів, які є на війні. Буквально нещодавно відбувався похорон батька одного нашого семінариста, який загинув на війні. Але вся наша семінарійна спільнота намагається підтримувати його і його сім'ю в цей період жалоби і втрати. Тому ми намагаємося, насамперед, доносити до семінаристів, що в умовах, коли війна, можливо, ще буде тривати, або навіть коли війна закінчиться, їм доведеться все ж таки душпастирювати серед людей, які будуть зранені війною. Тому що про це люди будуть говорити і в сповідальниці, і в індивідуальних духовних розмовах. Дуже часто це будуть зустрічі просто на вулиці з військовим, якого можна буде впізнати, що він був на війні, і семінаристи повинні знати, як, власне, вести з ним розмову, про що питати, чого не питати. Дуже часто це можуть бути похорони, в яких вони будуть присутні як душпастирі, також треба вміти себе відповідно вести, знати, на які теми говорити, що говорити, а чого не говорити. Я думаю, що ми будемо мати велику кількість дітей сиріт, які, на превеликий жаль, залишаються, коли їхні батьки віддають своє життя в такий геройський спосіб. Душпастирство цих дітей – це ще одна ділянка праці. Богу дякувати, маємо наших семінаристів, які гарно працюють і в сиротинцях, і організовують літні табори. Тому такого роду підготовку до того, до чого нас Церква закликає – зцілювати рани війни, – вони вже зараз проходять. Велика праця також виконується семінаристами, які працюють з військовими в різних частинах: вони мають нагоду проводити з ними і катехизації, і зустрічі, запрошувати військових приїжджати до семінарії, проводити з ними спільну молитву і так далі. Така підтримка є дуже важливою. Або, наприклад, наш оркестр: кошти, які їм жертвують люди, коли вони виступають, вони використовують для того, щоби підтримувати наших військових. Я думаю, що сьогодні немає байдужої людини, яка б сказала: “Мене це не торкається”. Тобто кожен у свій спосіб намагається подумати: “Як я можу бути корисним? Що доброго я можу робити, щоби наближати цей день і завершення війни, і день нашої перемоги?” і дивитися в майбутнє з надією. Якщо наш ворог хоче, можливо, поставити нас на коліна чи зробити так, щоб ми не існували, то ми, навпаки, показуємо нашу силу і знаємо, що з нами Бог, і що хто є на стороні правди, той ніколи не буде Богом залишений. І тому ми сміло йдемо вперед, з молитвою на устах, з тим, що Богові довіряємо все наше життя і Він нас провадить. Я переконаний Бог нас ніколи не залишить. В історії були різні моменти, складні періоди в історії українського народу і нашої Греко-Католицької Церкви, переслідування і гоніння, і розстріли, і вбивства священників і духовенства. Але тим не менше, наша Церква існувала в підпіллі, і ми здобули незалежність. І я свято переконаний, що ця війна, також покаже усьому світові, що Україна є незламною, тому що дух українського народу є справді незламний і подиву гідний.

Дуже вам дякую за те, що Ви проводите цих семінаристів на такому нелегкому шляху. На їхній час формування випав дуже важкий період, але, мабуть, це та криза, яку треба використати якнайкраще.

Господь нас ставить, мабуть, в ті місця, де ми маємо бути і наше служіння сповняти, і кожен з нас робить те, що може. Найважливіше – це робити те, що ми робимо, з великою любов'ю, відданістю, жертовністю, не жаліючи себе. Якщо можемо послужити людям, то служимо в різний спосіб. Я думаю, що це важливо. І те, що мотивує семінаристів, це приклад інших. Коли вони бачать приклад священиків, які готові їхати на схід країни, служити як військові капелани, або просто як звичайні священики, то дуже часто вони до нас звертаються і кажуть: “Ми би також хотіли поїхати на схід”. Спочатку ми вважали, що це може бути небезпечно, але сьогодні ми кажемо: “Ви дорослі, ви свідомо приймаєте рішення. Ми не заперечуємо, якщо ви хочете поїхати для доброї справи і доброї місії, щоб підтримати наших військових, побути з ними, підтримати наших військових капеланів”. І є багато семінаристів, які радо сповнюють таке служіння.