Владика Борис Ґудзяк: кожна криза має бути використана, бо вона є нагодою
Світлана Духович – Ватикан
«Люди, які були змушені покинути свою рідну землю і починають в чужому суспільстві все з нуля, зранені. Їм не вистачає багато з того, що вони мали. Для цих розбитих людей, життя яких має дуже багато тріщин, Церква дає певні параметри, рамки, щоб це життя не розлетілося». Про це в інтерв’ю для Радіо Ватикану - Vatican News говорить владика Борис Ґудзяк, Митрополит Філадельфійський УГКЦ, ділячись думками в контексті 140-ї річниці від першого богослужіння, яке відправив у США український греко-католицький священик.
Владика Борис завітав до нашої редакції під час свого перебування у Римі, де взяв участь у пленарній асамблеї Дикастерії в справах комунікації, що проходила від 28 до 31 жовтня 2024 року. Членом цього ватиканського відомства він став у грудні 2021 року.
Владико Борисе, цього року УГКЦ відзначає 140-річчя своєї присутності в США. Церква, безумовно, відіграла важливу роль у житті українців у цій країні. На які з аспектів цього багаторічного служіння Церкви Ви би хотіли звернути особливу увагу?
Останніми тижнями я старався перед Господом і людьми осмислити, якою є ця наша історія – сто сорок років у Сполучених Штатах від першої Божественної Літургії, яка була відслужена в місті Шенендоа [штат Пенсильванія] в грудні 1884 року. Ця історія має багато граней, але найважливіша нитка, яка продовжується по сьогоднішній день, є те, що люди, які виїжджають з своєї домівки, вони виїжджають не з добра: це або економічна нужда, соціальна несправедливість, якісь проблеми, можливо, в сім'ї, дуже часто через війну, насилля, геноциди. Наша громада в Америці має вже п'ять хвиль мігрантів. Перша хвиля мала місце до Першої світової війни, друга – між світовими війнами, третя – після Другої світової війни, четверта – після розпаду Радянського Союзу та відновлення незалежності України, а п'ята – тепер, після великого вторгнення. І всі люди, як наприклад, мої батьки, були з третьої хвилі, тобто представниками політичної еміграції, яка втікала від комунізму, від радянського поневолення, у їхньому випадку, Західної України – всі вони виїжджали і виїжджають з певною травмою. Вони залишають свою домівку, своїх родичів, друзів, свою культуру. Вони мусять вивчати іншу мову. Починають в чужому суспільстві з нуля. Люди цим зранені, їм не вистачає багато з того, що вони мали, або з того, що вони повинні мати. І Церква для цих розбитих людей, життя яких має дуже багато тріщин, дає певні параметри, рамки, щоб це життя просто не розлетілося. Тут варто пригадати історію родини Височанських, які були з тих ранніх іммігрантів, які появилися з економічних рацій в Сполучених Штатах, а зокрема в тій зоні, де ми відзначаємо сто сорок років церковного життя. Батьки мали дев'ятеро дітей. Дружина була вагітна десятою дитиною – Іваном Височанським. Батько в останній день своєї шахтарської праці іде на роботу, а на другий день має почати своє служіння як дяк у церкві в Оліфенті. І він загинув у шахті, бо його там засипало. Жінка залишається з дев'ятьма дітьми, і народжує десяту дитину. Хтось би сказав: “Як вона могла собі дати раду?”. А ця жінка виховала своїх дітей. Чотири з них стали священниками, одна дитина навіть якийсь час була в монастирі. Ця мати десятьох дітей вистояла, бо вона мала Церкву, вона мала духовне життя. Не йдеться лише про інституцію. Безумовно, інституція – надзвичайно важлива, бо це місце зустрічі з іншими, взаємної підтримки. Але це є місце духовного переображення, де ми починаємо розуміти, що ми маємо Богом дану гідність, що Христос приймає нас як братів і сестер. Ми у Хрещенні, у Таїнстві Євхаристії ототожнюється з Ісусом, Сином Божим, і таким чином ми стаємо дітьми Божими. Коли ми знаємо, ким ми є, що ми маємо божественне начало і долю, визначену, щоб жити з Господом, то це змінює наше сприйняття всяких негараздів, травм і викликів. І за ці сто сорок років по сьогоднішній день з нашою найновішою хвилею вимушених мігрантів Церква старається виконувати цю роль, переображаючи. Тобто ця роль не лише соціальна, але вона є та, яка дає людині інше буття, і в тому бутті вона може йти вперед і переживати різні, дуже складні житейські виклики.
Допомагаючи емігрантам, Церква допомагає також і їхній Батьківщині, яку вони були змушені покинути з різних причин. Бо опинившись за кордоном і переживши, як Ви кажете, переображення, перетворення, ставши на ноги, вони стають даром для України з точки зору духовної, моральної і матеріальної підтримки.
Той факт, що Америка допомагає Україні щодо захисту, щодо економічних проблем і гуманітарних викликів, той факт, що перед багатьма домами в Америці на різних американських інституціях майорить синьо-жовтий прапор, пов'язаний з тим, що українські американці вже півтора століття свідчать про свою тотожність. І українці мають назагал дуже добру славу як працьовиті, законослухняні люди, як конструктивні члени американського суспільства, які зробили свій внесок в розбудову того, що є позитивне в Америці. В певних інших країнах цей процес набагато повільніший, бо українців там не було, не було цього свідчення. Сьогодні, якщо подивитися на глобальне українство, то без перебільшення можна сказати, що найпотужнішою мережею єдності українців є Церква, причому Українська Греко-Католицька Церква. Православна Церква також відіграла певну роль, тепер появляються також і протестантські Церкви. Але українство є найбільш розвиненим там, де була наша Церква, де наші структури. Не всі українці чи навіть греко-католики знають, що в 1900 році в нас було три єпархії: Львівська, Перемишльська і Станіславська, а сьогодні в Україні є шістнадцять єпархій та екзархатів, а поза Україною – двадцять єпархій і екзархатів. І це також через проактивну дію Ватикану, який допомагав українцям структуризуватися, який перед римо-католиками чи то в Австралії, чи в Бразилії, чи у Франції, в Італії, в Північній Америці наголошував, що треба визнавати тотожність греко-католиків, їхнє церковне життя і визнавати це структурою. Структури забезпечують певні традиції, вони утверджують певні цінності, і Церква, яка має, передусім, духовний вимір, також має цей структурний вимір, який сьогодні виявляється дуже потрібним для фізичного, морального, духовного і національного захисту нашої Батьківщини.
Дякую Вам, Владико, за такий детальний аналіз. Пізнавати історію УГКЦ дуже важливо, щоб належно оцінити її внесок у життя суспільства.
Зараз ми маємо черговий виклик, яким чином надалі розвиватися, коли нові покоління не мають того самого традиційного прив'язання до інституцій, зокрема і до Церкви. І це завдання всіх нас, християн, знаходити мову, категорії, поставу, яка уцерковлює молодих людей. Не йдеться про те, щоб, так би мовити, “покласти комусь в кишеню греко-католицький чи християнський паспорт”, а йдеться, радше, про те, щоби привести людей до зустрічі з їхнім Спасителем, до зустрічі з Тим, через слово Якого ми існуємо, з Тим, Який допомагає нам розуміти, ким ми є і яке наше призначення. Ця праця в моєму єпископському служінні ще далеко не завершена, вона на початках. І цей виклик стоїть не лише перед українськими єпископами, священиками, членами нашої Церкви, але перед всіма християнами. Про це ми говорили також і на пленарній зустрічі Дикастерії у справах комунікації.
В брошурі «Філадельфійська Архиєпархія Української Католицької Церкви. Огляд року 2023-2024», що є річним звітом діяльності вашої архиєпархії, я натрапила на цікаву статтю, в якій автор проводить аналіз того, чому люди покидають Церкву. Мені здається, що це один із кроків в напрямку того, щоб зрозуміти причини і спрямовувати певні дії, щоб протистояти цьому.
Це цікава, прониклива стаття отця Руслана Бурового «Змалілі Колізеї: Що робити зі зменшенням кількості людей в наших церквах?». Ця стаття вийшла українською та англійською мовами. Один римо-католицький священик, який десь побачив цей наш річний звіт, сказав: “Це дуже цікаво. Я показую це своїм вірним. У вашій Церкві відбувається осмислення реальних питань”. Я дуже вдячний Україні, що вона нам посилає таких молодих священиків, як отець Руслан. Зрештою, він – наш випускник Українського Католицького Університету. Ми потребуємо людей, які думають критично і творчо, в світлі Євангелія. Бо якщо ми не будемо думати, то алгоритми світу, які формуються в суто бізнесових категоріях користолюбства, витіснять, “засиплять” нас. Не потрібно боятися, не треба ставати в якусь захисну позу, але ця стаття є прикладом того, як ми можемо дивитися у вічі реальності і шукати способи, щоб свідчити про людську гідність, про справедливість, про Божу любов. Світ сьогодні має стільки проблем. 21% американців, серед яких також і українці, мають проблеми з психічним здоров'ям: депресії, страхи, залежності від алкоголю, наркотиків, порнографії, азартних ігор, комп'ютера, праці. І сьогодні ми покликані одні одним допомагати ставати свобідними. Тобто, остаточно нас звільняє тільки Господь, але нам важливо зрозуміти цю культуру, її скарби, можливості, які вона дає, але також небезпеки і пута, які можуть нас, несвідомих, зв'язати і принизити. Тому богословська освіта, духовна освіта, культурологія, соціологія – всі ці науки є дуже важливі. І треба це комунікувати так, як ви це робите. Я дякую всім працівникам Радіо Ватикану, бо те, що ви подаєте, є життєдайним. Не всі відразу це чують, бо навіть Христа не всі слухали. Якщо Бога живого людина не слухає, то чого мене мають слухати як єпископа? Але я переконався в своєму житті, що добро не пропадає. Тридцять років тому, коли починалася праця над Українським Католицьким Університетом, мало хто вірив у цей проект: казали, що це якась несерйозна справа і що нічого з того не буде. Але оскільки багато людей в імені Господнім зібралося для того, щоб щось добре зробити для суспільства, для Церкви, для України, ми сьогодні маємо інституцію, яка дає приклад для вищої освіти, для культури, для бізнесу, для різних організацій. Я вірю, що ми повинні в такий якісний спосіб діяти в нашому церковному житті і ставити собі високу планку. І я вірю, що “Made in Ukraine” (з англ. виготовлено в Україні) “Made by Ukranians” (з англ. виготовлено українцями) має бути пророчим у XXI столітті. Бо світ ще ніколи не був таким українським, як він є сьогодні. Господь нас до чогось готує. Не проспімо цієї кризи! Кожна криза має бути використана, бо вона є нагодою. Вона може бути трагічною, вона може бути дуже важкою, але у ній працює Господь.
Під час повномасштабної війни за кордон виїхало багато українців. Ваша сім'я пережила подібну історію. Що можна робити, аби допомогти їм не втратити свою ідентичність?
Треба мати свою гідність і знати, що вона є Богом дана, що бути українцем, бути греко-католиком, бути членом нашої Церкви – це не є чимось другорядним. Мої батьки мали таке переконання і нам його передавали. Але вони могли це робити також тому, що були інституції, які підтримували це буття. Сьогодні ми повинні далі плекати ці інституції, але ми потребуємо нового розвитку. Інституція, яка, мені здається, є надзвичайно важливою, це комунікація. Тепер у Ватикані відбувалася пленарна зустріч Декстерії у справах комунікації Святого Престолу. У вас тут у сфері комунікації працює майже шістсот людей. Є передачі Радіо Ватикану приблизно п'ятдесятьма мовами. Ватиканська газета “LʼOsservatore Romano” виходить сімома мовами. Це колосальна праця, щоденна, кропітка. Моя пропозиція була, що на майбутнє треба, щоб католики платформізували все добре, католицьке, різні позитивні свідчення, Добру Новину. Тобто щоби була платформа, на якій це все можна легко знайти і на якій можна ділитися цим всім за алгоритмами, які відповідають нашій тотожності, які не контрольовані алгоритмами, підготовленими тими, які мають свої, цілком інші цілі. Нам, українцям, греко-католикам, слід також творити такі платформи. Це будуть нові інституції на XXI століття. Це непросте завдання, воно вимагає певних ресурсів, але, передусім, воно вимагає гарячих сердець і високої компетенції, глибокого духовного, культурного і соціологічного осмислення і, очевидно, технологічної компетентності. Google, який панує над пошуками на цілому світі, був створений кількома особами. Сьогодні ми повинні вірити в те, що Господь хоче, щоб ми могли знаходити знаряддя для того, щоб цю Добру Новину, яка є Божою правдою, поширювати якнайбільш ефективно.
