Папа: Бог хоче і може розбити наші кайдани

о. Тимотей Т. Коцур, ЧСВВ – Ватикан

Християнське життя – це, насамперед, вдячна відповідь людини великодушному Небесному Отцеві. На це звернув увагу Папа Франциск у своєму третьому повчанні, присвяченому десяти Божим Заповідям, яке він виголосив у середу, 27 червня 2018 р., зустрічаючись з вірними під час загальної аудієнції.

Перед тим, як повернутися до роздумів про Декалог, «сповнені любові батьківські слова», Святіший Отець зазначив, що частина учасників цієї аудієнції, а саме – хворі та особи з особливими потребами, перебувають в залі Павла VI та беруть участь в зустрічі за посередництвом телеекранів. Особисто привітавшись з ними перед тим, як прибути на площу Святого Петра, він запросив паломників привітати цих братів і сестер оплесками.

Бог спочатку дає та спасає, а вже потім просить

Розпочинаючи катехизу, Наступник святого Петра звернув увагу на те, що Декалог розпочинається словами: «Я – Господь, Бог твій, що вивів тебе з землі Єгипетської, з дому неволі». «Чому Бог робить це урочисте проголошення про Себе та про визволення? Бо люд дійшов до Гори Синай після того, як перейшов через Червоне море: Бог спочатку спасає, а вже тоді просить довіритися. Тобто, Декалог розпочинається з Божої великодушності», – пояснив Папа, додаючи:

«Бог ніколи не вимагає, не давши перед тим. Ніколи. Спочатку спасає, спочатку дає, а вже тоді просить. Таким є наш Отець, добрий Бог».

Любов – відправна точка діяння

Далі Святіший Отець зауважив, що слова «Я – Господь, Бог твій» містять присвійний займенник, і це дуже важливо, адже вказує на існування стосунків, на те, що «Бог не є чужим», і це «просвітлює ввесь Декалог та відкриває таємницю християнського діяння». Про це також говорить Ісус: «Як Отець полюбив мене, так і я вас полюбив».

«Христос – люблений Отцем і нас любить тією любов’ю. Він починає не від Себе, але від Отця. Часто наші діла зазнають поразки, бо ми стартуємо від себе, а не з вдячності», – сказав Папа, підкресливши, що той, для кого відправною точкою є він сам, повертається до себе і неспроможний прямувати вперед.

Не сила волі, а любов

«Християнське життя – це, насамперед, вдячна відповідь щедрому Отцеві. Християни, які лише виконують “обов’язки”, зізнаються, що не мали особистого досвіду того Бога, Який є “нашим”. Мовляв, я мушу те й те… лише обов’язки. Це означає, що тобі чогось не вистачає», – вів далі Наступник святого Петра, наголошуючи, що основою обов’язків є любов Бога Отця.

За його словами, ставити закон перед взаєминами «не сприяє дорозі віри». Хіба може молода людина прагнути бути християнином, якщо відправною точкою ставимо «обов’язки», а не «визволення»? Адже християнський шлях – це «дорога визволення», заповіді «визволяють від егоїзму», бо «існує любов», яка допомагає прямувати вперед. Християнське формування «не ґрунтується на силі волі, але на прийнятті спасіння, на тому, щоб дозволити себе любити».

Що Бог зробив для мене?

Як зауважив Папа, вдячність є «характерною рисою серця, відвіданого Святим Духом». Для того, щоб слухатися Бога, необхідно пам’ятати Його добродійства. І це спонукає робити «вправу пам’яті», відповідаючи на запитання про те, скільки чудових речей Бог зробив для мене?

«Однак, дехто може відчувати, що ще не пережив справжній досвід Божого визволення. Таке може трапитися. Може статися так, що дивлячись у своє серце, знаходимо лише почуття обов’язку, духовність слуг, а не дітей. Що робити в такому випадку? Те, що зробив Вибраний народ», – сказав Святіший Отець, наводячи уривок зі старозавітної Книгу Виходу, в якому сказано, що ізраїльтяни піднесли свій голос до Бога, і Він вислухав їхні благання.

Бог не створив нас для пригноблення й неволі

«Визвольна Божа дія, поставлена на початку Декалогу, тобто, заповідей, і є відповіддю на це благання. Ми не спасаємося самі, але від нас може вийти волання про допомогу: “Господи, спаси мене, Господи, навчи мене правильного шляху, Господи, приласкай мене, дай мені трохи радості!”. Таким є волання про допомогу. Це ми повинні робити: просити про визволення від егоїзму, від гріха, від кайданів неволі. Це волання є важливим, воно є молитвою, усвідомленням того, що в нас ще залишається пригнобленим і не звільненим», – підсумував Папа, завершивши:

«Бог очікує на це благання, бо Він може і хоче розбити наші кайдани; Бог не покликав нас до життя, щоб ми залишалися пригнобленими, але бути вільними та жити у вдячності, з радістю бувши слухняними Тому, що дав нам дуже багато, безмірно більше від того, що ми можемо дати Йому».