Цієї ночі любов перемінює історію. Різдвяна проповідь Папи Франциска
«Перепис усієї землі» (Лк 2,1). Ось контекст, в якому народився Ісус і на якому зосереджується Євангелія. Євангелист міг би побіжно згадати про це, але натомість розповідає про це докладно. Й цим виявляє великий контраст: у той час як імператор рахує мешканців світу, Бог входить у нього майже приховано; у той час як ті, хто командує, прагнуть приєднатися до історичних постатей, Цар історії обирає шлях незначності. Ніхто з сильних світу не помічає Його, лише кілька пастухів, відкинутих на узбіччя суспільного життя.
Але перепис говорить про щось більше. У Біблії він не залишив по собі доброї згадки. Цар Давид, піддавшись спокусі великих чисел і нездоровій претензії на самодостатність, вчинив тяжкий гріх, проводячи перепис народу. Він хотів дізнатися про його силу, і приблизно через дев'ять місяців отримав число здатних тримати в руках меча (пор. 2 Сам 24,1-9). Господь розлютився, і народ спіткало нещастя. Однак цієї ночі «Син Давидів», Ісус, після дев'яти місяців у лоні Марії, народжується у Вифлеємі, місті Давида, і не карає за перепис, а смиренно дозволяє Себе порахувати. Як один з багатьох. Бачимо не розгніваного бога, який карає, а милосердного Бога, Який втілюється, Який входить у світ немічним, випереджений звіщенням: «мир людям на землі» (Лк 2,14). І наше серце сьогодні перебуває у Вифлеємі, де Князь миру знову відкинутий програшною логікою війни, з гуркотом зброї, яка й сьогодні не дозволяє Йому знайти притулок у світі (пор. Лк 2,7).
Перепис населення всієї землі, з одного боку, проявляє надто людський сюжет, який пронизує всю історію: сюжет світу, який прагне влади й могутності, слави й популярності, де все вимірюється досягненнями та результатами, цифрами і числами. Це одержимість результативністю. Але в той же час у переписі підкреслюється дорога Ісуса, Який приходить шукати нас через втілення. Він не є богом результативності, але Богом втілення. Він не знищує несправедливість силою згори, а знизу любов'ю; не вривається з безмежною владою, а спускається в наші обмеження; не уникає наших слабкостей, але їх приймає.
Браття й сестри, цієї ночі ми можемо запитати себе: в якого Бога ми віримо? У Бога втілення чи в Бога результативності? Саме так, бо існує загроза переживати Різдво з язичницьким уявленням про Бога, немовби він є могутнім володарем, що перебуває на небі; божком, який обвінчаний з владою, земним успіхом та ідолопоклонством споживацтва. Завжди повертається фальшивий образ відстороненого й ображеного бога, який добре поводиться з добрими та гнівається на лихих; бога, створеного на нашу подобу, корисного лише для вирішення наших проблем і усунення наших нещасть. Він, навпаки, не користується чарівною паличкою, не є комерційним ідолом «усього й відразу», не спасає нас натисканням кнопки, але стає близьким, щоб змінити дійсність зсередини. І все ж, наскільки в нас вкоренилося мирське уявлення про далекого й контролюючого бога, суворого та владного, який допомагає своїм переважати над іншими! Дуже часто в нас вкорінений саме такий образ. Але це не так: Він народився для всіх, під час перепису всієї землі.
Погляньмо, отже, на «Бога живого і правдивого» (1 Сол 1,9): на Того, хто вище всякого людського обчислення, проте дозволяє порахувати Себе за нашим обрахунком; на Того, хто революціонізує історію, поселяючись у ній; на Того, хто поважає нас настільки, що залишає нам можливість відкинути Його; на Того, хто скасовує гріх, беручи його на Себе; хто не усуває біль, але перетворює його; хто не забирає проблем з нашого життя, а дає нашому життю надію, яка є більшою, ніж проблеми. Він настільки прагне обійняти наше життя, що, бувши безмежним, стає для нас обмеженим; великий стає малим; справедливий, входить у нашу несправедливість. Браття й сестри, ось у чому полягає подив Різдва: не в суміші солодкавих почуттів і земного комфорту, а в нечуваній ніжності Бога, Який спасає світ, втілюючись. Погляньмо на Дитя, погляньмо на Його ясла, погляньмо на вертеп, який ангели називають «знаком» (Лк 2,12): це справді знак, що відкриває обличчя Бога, Який є співчуттям і милосердям, всемогутнім завжди і тільки в любові. Він стає близьким, близьким, ніжним і співчутливим, бо це Божий спосіб: близькість, співчуття, лагідність.
Сестри, браття, зчудуймося, бо «Він став тілом» (пор. Ів 1,14). Тіло: слово, яке нагадує про нашу немічність і яке Євангелія використовує, щоб сказати нам, що Бог до кінця увійшов у глибину нашої людської природи. Запитуємо: чому Він пішов так далеко? Бо Його хвилює все, що стосується нас, бо Він любить нас настільки, що вважає нас найціннішими за будь-що інше. Брате, сестро, для Бога, Який змінив історію під час перепису населення, ти не число, а обличчя, твоє ім'я записане в Його серці. Але ти, дивлячись на власне серце, на свою успішність, яка не на висоті, на світ, який судить і не прощає, можливо, переживаєш це Різдво погано, думаєш, що не справляєшся, відчуваючи почуття невідповідності та невдоволення через свої слабкості, падіння й проблеми, через твої гріхи. Але сьогодні, будь ласка, віддай ініціативу Ісусові, Який каже тобі: «Задля тебе Я став тілом, задля тебе Я став таким же, як ти». Чому ж ти залишаєшся у полоні своїх смутків? Як пастухи, що залишили свої отари, вийди із загорожі своєї меланхолії й пригорнися до ніжності Божого Дитятка. Зроби це без масок, і без обладунків вручи Йому свої скорботи, і Він подбає про тебе (пор. Пс 55,23): Той, що став тілом, не чекає на твою успішну ефективність, але на твоє відкрите й довірливе серце. І в Ньому ти наново відкриєш, ким ти є: улюбленим сином Бога, улюбленою донькою Бога. Тепер ти можеш повірити в це, бо цієї ночі Господь прийшов на світ, щоб освітити твоє життя, і Його очі сяють любов'ю до тебе. Нам важко повірити в те, що Божі очі сяють любов’ю до нас.
Так, Христос дивиться не на цифри, а на обличчя. Але хто ж дивиться на Нього серед безлічі речей і божевільного поспіху вічно зайнятого та байдужого світу? Хто дивиться на Нього? У Вифлеємі, в той час, як багато людей, охоплених запамороченням від перепису, приходили й відходили, заповнювали домівки та заїзди, говорячи про все і ні про що, деякі були близько до Ісуса: це були Марія та Йосиф, пастухи, а потім волхви. Вчімося від них. Вони стоять, пильно вдивляючись в Ісуса, з серцями, зверненими до Нього. Вони не говорять, а адорують. Ця ніч, браття й сестри, – це час адорації.
Адорація – до шлях до прийняття втілення. Бо саме в тиші Ісус, Отче Слово, втілюється в нашому житті. Тож і ми поводьмося так, як у Вифлеємі, що означає «дім хліба»: станьмо перед Ним, хлібом життя. Наново відкриймо адорацію, бо адорація – це не марнування часу, а дозвіл Богові оселитися в нашому часі. Адорувати означає дозволити розквітнути в нас насінню втілення, це означає співпрацювати в Господньому ділі, що, немов закваска, змінює світ. Це означає заступатися, відновлювати, дозволяти Богові виправити історію. Один великий оповідач епічних історій писав своєму синові: «Я пропоную тобі єдину велику річ, яку потрібно любити на землі: Найсвятіші Тайни. Там ти знайдеш красу, славу, честь, вірність і істинну дорогу всієї твоєї любові у світі» (Дж. Р. Р. Толкін, Лист 43, березень 1941 р.).
Браття й сестри, цієї ночі любов перемінює історію. Вчини, о Господи, щоб ми повірили в силу Твоєї любові, яка так відрізняється від сили світу. Господи, вчини, щоб ми, як Марія, Йосиф, пастухи і волхви, зібралися навколо Тебе, щоб поклонитися Тобі. Коли зробиш нас ще більше подібними до Тебе, зможемо засвідчити світові про красу Твого обличчя.
