Папа майбутнім римським священникам: жити, щоб служити, свідчити близькість

о. Тимотей Т. Коцур, ЧСВВ - Ватикан

«Душпастирське життя – це не посібник, але щоденна жертва; це не робота, приготована за письмовим столом, але пригода євхаристійного характеру», – наголошує Папа Франциск у промові для дияконів Римської дієцезії, які готуються до пресвітерського рукоположення. У тексті, переданому в письмовій формі, адже запланована зустріч була скасована через застуду, Єпископ Риму нагадує, що дияконат є «основою, на якій ґрунтується священство», внутрішнім фундаментом якого є служіння. «Ви станете священиками, щоб служити, уподібнюючись до Ісуса, Який не для того прийшов, щоб Йому служили, але щоб послужити і віддати своє життя», – підкреслює він.

Як зазначає Папа, служити – це дієслово, яке «відкидає будь-яку абстрактність». Воно означає «бути доступними, відмовитися від того, щоб жити згідно з власним порядком денним, бути готовими до Божих несподіванок, які проявляються через людей, через непередбачувані обставини, зміни в розпорядку, події, що не вписуються в наші схеми й у “правильність” того, що було предметом навчання». Йдеться про те, щоб говорити «мовою близькості», промовляти «більше ділами, як словами».

Зауваження Святішого Отця Франциска розвінчують уявлення про те, що, ставши священником, кандидат до священства може «здійснювати те, чого він прагнув роками, нарешті налаштовуючи ситуації у власному стилі та згідно з власними ідеями». «Свята Мати Церква, – застерігає Папа, – не просить насамперед бути лідерами, але – співпрацівниками». Тому священник є «свідком сопричастя», що передбачає братерство, вірність, слухняність. Це заклик бути «хористами, а не солістами», священиками «для всіх, а не для власної групи».

Єпископ Риму заохочує дияконів до постійного формування, завжди в контакті з тими, хто покликаний супроводжувати їх, пройшовши більший шлях служіння. Він нагадує про необхідність надавати першість Святому Духові, бо покладатися на власні сили часто залишає порожнечу, натомість «серце, що черпає свою радість у Господа, удобрює стосунки молитвою, ніколи не втрачає з поля зору нев’янучу красу священничого життя». Лише тоді, завдяки Божій благодаті, можемо здолати небезпеку «плекати в собі почуття гіркоти й невдоволення задля речей, які не діються так, як би ми цього хотіли».