Піклуватися про хворих, навчаючись того, що означає любити
Andrea Tornielli – Ватикан
Невиліковний ніколи не є синонімом людини, що не піддається піклуванню. В цьому ствердженні ключ до розуміння листа Конгрегації Віровчення «Samaritanus bonus», темою якого є піклування про людину на критичних і термінальних етапах життя. Перед обличчям розгубленості загального сумління щодо цінності життя та громадських дискусій, іноді, надто обумовлених окремими випадками, широко висвітлюваними в медіа, документ чітко наголошує на тому, що «непорушна цінність життя є основоположною істиною природного морального закону та суттєвим підґрунтям юридичного правопорядку». Отож, «не можна вирішувати чинити безпосередній замах проти життя людини, навіть якщо вона про це просить». З цієї точки зору, несуча балка «Samaritanus Bonus» не містить новизни: учительський уряд Церкви, в дійсності, неодноразово висловлював своє «ні» будь-яким формам евтаназії чи асистованого самогубства, та пояснював, що живлення та гідратація є життєвою підтримкою, яку слід забезпечити хворим. Церква також вже висловлювалася щодо так званої «надмірної терапевтичної настирливості», бо з наближенням смерті, якої неможливо уникнути, «дозволено прийняти рішення про відмову від лікування, результатом якого було би лише нестабільне та болюче продовження життя»
Отже, Лист наново пропонує в систематичний спосіб те, про що навчали останні Римські Єпископи, а його необхідність продиктована появою законодавств, які є дедалі більше поблажливими щодо цих тем. Більшу новизну містять сторінки, що мають душпастирський наголос і стосуються супроводу й піклування про хворих, які досягли кінцевого етапу свого життя: обов’язок заопікуватися цими людьми ніколи не може применшуватися виключно до медичної перспективи. Існує потреба в однодушній присутності з метою супроводити з любов’ю, присутністю, відповідним і пропорційним лікуванням та духовною підтримкою. Значущими є посилання на родину, яка «потребує допомоги та відповідних засобів». Необхідно, аби держави визнавали першочергову і фундаментальну соціальну роль сім’ї та «її незамінну роль також і в цій сфері, надаючи ресурси та структури, необхідні для того, щоб її підтримати», як зазначається в документі. Папа Франциск нагадує нам про те, що сім’я завжди була «найближчою лікарнею». Також і сьогодні, в різних частинах світу, лікарня – привілей для небагатьох, часто розташований далеко.
“Samaritanus bonus”, хоч і покликається різні випадки новин, обговорюваних у медіа, допомагає нам поглянути на свідчення тих, які страждають, і тих, які піклуються, на численні свідчення любові, жертовності, посвяти термінальним хворим чи людям з тривалою відсутністю свідомості, що отримують допомогу від мами чи тата, дітей та внуків. Йдеться про щоденний досвід, прожитий в тиші, часто, долаючи тисячі труднощів. У своїй автобіографії кардинал Анджело Скола розповів про подію, що трапилася багато років тому:
«Під час душпастирських відвідин у Венеції, одного дня, коли я виходив з домівки хворого, місцевий парох вказав мені на чоловіка приблизно мого віку, з дуже скромною зовнішністю. Три тижні перед тим помер його син, уражений серйозною інвалідністю, що не міг говорити й ходити, яким той з любов’ю опікувався протягом понад тридцяти років, допомагаючи вдень і вночі та втішаючи своєю постійною присутністю. Єдиним періодом, коли він покидав його, був недільний ранок, коли він ішов на Святу Месу. Перед цією людиною я відчув деяку розгубленість, але як це часто трапляється з нами, священиками, відчув необхідність щось сказати. “Бог винагородить тебе”, – пробурмотів я дещо розгублено. А він відповів мені з великою усмішкою: “Патріарше, глянь, що я вже все отримав від Господа, бо Він дав мені зрозуміти, що означає любити”».
