Кардинал Паролін про Гельсінські угоди та боротьбу Святого Престолу за людські права

Світлана Духович – Ватикан

Державний Секретар Святого Престолу кардинал П’єтро Паролін виступив 14 вересня 2020 р. під час конференції, організованої посольством Італії при Святому Престолі, на тему «45-річчя Гельсінських угод. Кардинал Сільвестріні та Ostpolitik (Східна політика) Ватикану». Кардинал Акілле Сільвестріні – досвідчений ватиканський дипломат – відійшов у вічність рік тому у 95-річному віці. 1972 року він був призначений заступником делегата в Гельсінкських консультаціях у рамках підготовки до Конференції з безпеки та співробітництва в Європі, згодом взявши участь у всіх етапах Конференції в Гельсінкі та Женеві. У період відновлення діяльності Східних Католицьких Церков на пост-комуністичному просторі він очолював Конгрегацію для Східних Церков.

Ostpolitik (Східна політика) Ватикану

Після перших кроків, зроблених святим Іваном XXIII у напрямку встановлення стосунків з комуністичним світом, переломний момент настав під час понтифікату Павла VI, коли Святий Престол та деякі сектори ватиканської дипломатії почали робити нелегкі спроби діалогу з країнами комуністичного блоку. Ця діяльність отримала назву Ostpolitik (Східна політика) Ватикану, запозичивши термінологію з німецької мови: в контексті політичної ситуації холодної війни і поділу Німеччини так називали політику керівництва ФРН щодо зближення з НДР та із соціалістичними державами Східної Європи.

Ostpolitik (Східна політика) Ватикану була спрямована на захист людських прав та католицьких інтересів у комуністичних країнах.

В надії на можливість діалогу

У своїй доповіді Державний Секретар Святого Престолу наголосив, що діяльність кардинала Сільвестріні в рамках Гельсінських угод черпала натхнення зі слів Папи Павла VI, який в енцикліці Ecclesiam Suam 1967 року писав: «Ми не втрачаємо надію, що ці режими колись відкриють позитивний діалог з Церквою». Сам Сільвестріні, як пояснив кардинал Паролін, говорив, що «це було ключем Східної політики (Ostpolitik) Папи Павла VI, яка визначала його рішення не відмовлятися від можливих спроб, навіть з обмеженим успіхом і навіть тоді, коли вони виявлялися безрезультатними».

Концепція миру як моральна цінність

Для Святого Престолу, як зазначив доповідач, цитуючи кардинала Сільвестріні, «участь в Гельсінкі була унікальним досвідом за своєю цінністю. Вперше після Віденського конгресу 1815 року Святий Престол брав участь у Конгресі держав як повноправний член». І, насамперед, ця присутність «була конкретним знаком концепції миру між народами не тільки як політичного питання, а, перш за все, як моральної цінності, та була можливістю претендувати на релігійну свободу як одну з фундаментальних свобод кожної людини і як цінність у взаємостосунках між народами».

Від переслідування до пошуку діалогу

Пояснюючи причини того, чому Ostpolitik була важливою для Святого Престолу, кардинал П’єтро Паролін зазначив, що цьому передували події, пов’язані з жорстоким переслідуванням Церкви в країнах Східної та Центральної Європи до 60-х років минулого століття, і, як наслідок, розрив дипломатичних стосунків Святого Престолу з комуністичними режимами в цих країнах.

«На цьому тлі, – наголосив доповідач, – після досвіду жахливого сталінського зледеніння, яке довгий час тяжіло над комунізмом, починається те «мучеництво терпеливості», що змусило Церкву вхопитися за навіть найменший промінь відкритості, що повело (ред. ватиканських дипломатів) Казаролі та Сільвестріні тим болісним паломництвом у деякі східноєвропейські країни, такі як Угорщина, Чехословаччина, Польща, що вилилося у прийняття перспективи проведення Конференції в Гельсінкі в контексті нейтральної країни».

Нелегкі перемовини

Далі кардинал П’єтро Паролін зауважив, що Святий Престол від самого початку висловив прихильність та підтримав пропозицію про Європейську конференцію, висунуту державами Варшавського договору. І саме Акілле Сільвестріні у Гельсінкі та Женеві з великою завзятістю та мужністю вів складні переговори з делегаціями держав Варшавського договору, між якими домінував Радянський Союз, довівши їх до успішного завершення.

Права людини і основні свободи в Гельсінських угодах

Результатом усіх переговорних зусиль учасників Конференції стало підписання Гельсінського Заключного акту, що містив Декларацію про принципи, якими керуватимуться держави-учасниці у взаємостосунках. Державний Секретар Святого Престолу звернув увагу на VII принцип «Пошана до прав людини і основних свобод, включаючи свободу думки, совісті, релігії та переконань», формулювання якого забрало майже рік дискусій. В третьому параграфі цього принципу зазначається, що «держави-учасниці визнаватимуть і шануватимуть свободу людини сповідувати, наодинці чи спільно з іншими, релігію чи переконання, діючи відповідно до свого сумління». А в п’ятому параграфі «держави-учасниці визнають загальне значення прав людини та основних свобод, пошана до яких є суттєвим фактором миру, справедливості та добробуту, необхідних для забезпечення розвитку дружніх стосунків та співпраці між ними, так і між усіма державами».

«Підписання цих принципів державами, які мали законодавство, що суперечить визнанню прав людини, – наголосив доповідач, – стало справжнім поворотним моментом, починаючи від якого шлях дотримання релігійної свободи та основних прав пришвидшився і поступово реалізувався аж до падіння комунізму в 1989 році».

Посилаючись на слова кардинала Сільвестріні, доповідач зауважив, що святий Іван Павло ІІ «знав Гельсінську декларацію і використовував її для прохання про свободу віросповідання».

Історичні події, що дали початок важливим процесам

Наприкінці свого виступу кардинал П’єтро Паролін наголосив, що Гельсінська конференція була одним із тих історичних моментів, в яких дійові особи дбали про те, аби започатковувати процеси. Її пряма та непряма ефективність зберігалася на політичному та правовому рівнях протягом усіх наступних років. «Вона на ділі показала, – підкреслив він, – що, коли діалог щирий і оживлений доброю волею, то він, насправді, є найпотужнішою "зброєю" для побудови миру, який не є просто відсутністю конфліктів, а, насамперед, утвердженням трансцендентної гідності кожної людини».