Проповідник Папського дому: малість дозволяє стати подібними до Бога в любові

о. Яків Шумило, ЧСВВ – Ватикан

У Різдві Божого Сина, Того, Хто на початку був Словом і став малим й крихітним, як немовля, яке ще не вміє говорити, міститься сила і велич малості. Про це сказав проповідник Папського дому о. Роберто Пазоліні, капуцин, у п’ятницю, 20 грудня 2024 р., під час своєї третьої проповіді з нагоди Адвенту, яку він виголосив для Римської курії. Проповідь, яка розповідала про рису малості, стала завершальною наукою із серії трьох передріздвяних проповідей під назвою: «Двері надії. Прямуючи до відкриття Святого Року через пророцтво Різдва».

Сила, яка сприяє творенню справжніх взаємин

За словами о. Пазоліні, малість, яка є ключем для входу в Царство Боже, не є обмеженням чи нестачею, але «смиренною та мовчазною» силою, подібною до сили насіння, яке в темряві землі проростає та зростає, а також свідомим вибором, який керується бажанням творити автентичні взаємини. У цьому сенсі бути малим означає відкривати «простір зустрічі, дозволяючи кожній людині бути собою, не перекриваючи іншого й не руйнуючи його унікальність».

Перш ніж творити добро, треба стати малим

Щоб поглибити рису малості, проповідник Папського дому звернув увагу слухачів на євангельську притчу про Страшний суд (Мт. 25, 31-46). Як він зазначив, ця притча запрошує нас призупинити всі людські судження, які мають тенденцію виноситися завчасно, тобто перед остаточним Господнім судом, а тому, замість притчі про «загальний суд», слід говорити про притчу «про кінець усякого суду», адже якщо ми перестанемо судити ближнього, що не є нашою справою, то зможемо зосередитися на тому, що справді має значення.

За словами о. Пазоліні, притча про Страшний суд розповідає нам, що Господь в кінці часів буде судити людство за мірками братньої любові, що означає не тільки вміння любити, але й здатність дозволити любити себе. Людина любить ближнього, коли наближається до нього «з обеззброюючою лагідністю» і дозволяє йому «зустріти і прийняти нашу крихітність», здійснюючи на практиці «найважче мистецтво, яке полягає не в тому, щоб любити, а в тому, щоб дозволити себе любити». Таким чином, розуміючи малість як людяність, вона стає «актом справжньої євангелізації», оскільки дає можливість іншому втілювати жести братньої любові.

Приклад святого Франциска з Ассізі

Як приклад малості, о. Пазоліні навів життя святого Франциска з Ассізі, який зробив цю рису «критерієм слідування» за Господом і «частиною нашої найглибшої ідентичності». Йшлося, зокрема, про його зустрічі з султаном Маліком аль-Камілем. Хоч після їхньої розмови султан не навернувся у християнство, все ж прийняв святого і піклувався про нього, користуючись можливістю, яку йому запропонував святий, щоб виразити свої найкращі якості. «Християни не мають “монополії” на добро, а повинні дозволяти іншим його практикувати», – заохотив проповідник. Відтак він зазначив, що саме «несвідоме добро» є справжнім ключем до входу в Царство Боже, тобто те добро, яке ми чинитимемо, не усвідомлюючи цього, але яке інші зможуть розпізнати. Тоді наприкінці часів для нас може виявитися великим здивуванням те, що Бог «не очікував від нас нічого, окрім великого бажання бачити, як ми стаємо подібними до Нього в любові».