Миколаїв: криза із питною водою показала людяність містян
Світлана Духович - Ватикан
«Кожного ранку я відкриваю кран, і звідти тече вода зеленуватого кольору з дуже неприємним запахом», – каже отець Тарас Павлюс, греко-католицький священик з Миколаєва. У квітні минулого року окупаціні війська пошкодили комунальний водозабір, що розташований неподалік від Херсону, який на той час був окупований. З початку травня по трубах в будинках Миколаєва циркулює вода з Дніпро-Бузького лиману.
«Ця вода солона і здебільшого її можна використовувати для технічних потреб, як, наприклад, для зливу в туалеті, люди перуть у цій воді одяг, – зазначає отець Тарас. – Багато людей, так само як і ми з дружиною, теж приймають душ, але помившись тією водою з крану, ми все одно повинні сполоснутися чистою водою, яку приносимо ззовні. Але для пиття, приготування їжі та миття посуду треба шукати альтернативні джерела питної води».
Після звільнення міста Херсона та правобережної частини області, українські комунальники виявили чотири місця пошкодження водопроводу. Вони розпочали ремонтні роботи, незважаючи на ризик: обстріли з боку російської армії, яка зараз перебуває на лівому березі Дніпра, не припиняються. «Десь у часі Різдвяних свят ми зраділи, – веде далі священик, – тому що після звільнення Херсону і частини Херсонської області комунальні служби змогли відремонтувати пошкоджені трубопроводи. Але це було ненадовго: приблизно через півтора місяці росіяни знову пошкодили станцію в Херсоні, де відбувається забір води, вони далі руйнують трубопроводи, і Миколаїв знову переведений на місцеву, солону воду».
«Миколаїв – це єдине місто у світі, де у системі водопостачання циркулює солона вода. Міська адміністрація вирішила зробити це через місяць після пошкодження водогону, щоб уникнути виникнення та поширення епідемій», – пояснює Ігор Комісаренко, який із родиною мешкає в Миколаєві, а цими днями перебуває проїздом в Римі, звідки поїде до Ліворно, де на нього чекатиме голландське транспортне судно, на якому він працює головним інженером. Він додає, що ця солона вода руйнує техніку, руйнує всі водопроводи в Миколаєві, ламає крани в помешканнях, пральні та посудомийні машини. «Тож таке рішення адміністрації було ризикованим, але дуже правильним, тому що таким чином вдалося уникнути найгіршого», – додає він.
Незважаючи на ці проблеми, до міста починають повертатися люди, які покинули Миколаїв на початку війни. До початку повномасштабної війни тут мешкало майже півмільйона людей. Отець Тарас каже, що 80% населення повернулося. «Я бачу, що знову ожили дитячі майданчики, стадіони наповнюються молоддю, і це тішить, – ділиться священик. – Єдине, що нас насторожує, це, звичайно, небезпека обстрілів, бо ми не знаємо, коли і де росіяни можуть вдарити».
Уже в перші дні відсутності чистої води до її пошуку та доставки долучилися як керівництво міста, так і релігійні громади, благодійні організації та волонтери. Спочатку привозили воду з інших місць і роздавали людям, потім почали робити свердловини. У багатьох частинах міста, особливо біля шкіл і лікарень, також було встановлено бочки, в які наливають воду, і люди мають можливість прийти і наповнити свої пляшки. Також було запроваджено кілька трамвайних ліній, які доставляють питну воду в різні частини міста.
«В цілому, я не бачу такої масштабної кризи, щоби стояли кілометрові черги, – каже греко-католицький священик. – Люди теж з розумінням ставляться до цієї проблеми і проявляють терпеливість, бо в нас йде війна, і якщо ми не будемо толерантними одні до одних, то це буде гірше, ніж сама війна. Але, звичайно, найбільший дискомфорт відчувають, насамперед, незахищені верстви населення, наприклад, люди похилого віку, які не можуть вийти на вулицю та принести собі води, вони чекають, що, може, хтось їм принесе. Тому наш БФ Карітас у Миколаєві старається їм допомогти, а наші волонтери розвозять воду у певні райони і заносять людям до осель. Кожного разу ми приносимо 100-150 літрів води, щоб вони були забезпечені приблизно на два-три тижні».
«Без чистої, придатної для пиття води вдома, що тече з крану, повсякденне життя людей кардинально змінилося, – каже Ігор Комісаренко. – Воду потрібно принести, якось її зберігати, налити її в якісь ємності. Багато людей потім цю воду вручну заливають у пральні машини. А ще треба принести воду родичам чи друзям, які самі не можуть собі принести, як ми з дружиною теж робили». Пан Ігор створив у своєму будинку систему збору та зберігання чистої води. Він встановив два великі резервуари, куди збирає дощову воду та воду, яку привозить із свердловин. «Багато приватних осіб, а також наші сусіди викопали свердловини і також надають питну воду всім бажаючим. Ця людяність людей допомагає нам усім пережити цей кошмар із солоною водою, з війною».
Ігор, який понад 30 років працює на морі, знає, наскільки важлива вода. «Без води дуже погано, – каже він, ледь стримуючи сльози. – Ми зрозуміли це набагато більше, коли наше місто залишилося без питної води. Ми всі почали цінувати кожну краплину».
