О. Петро Майба: пріоритет школи – безпека і психологічна підтримка
Світлана Духович – Ватикан
1 вересня, коли в Україні офіційно розпочинається навчальний рік, вже вдруге в умовах воєнного часу, слід згадати, що в країні немає жодної дитини, якої б так чи інакше не торкнулася ця трагедія. Багато дітей більше не зможуть відвідувати школу, бо їхнє життя забрала війна: станом на 30 серпня 2023 року, за даними Генеральної прокуратури, в Україні внаслідок російської збройної агресії загинули 503 дитини та понад 1117 отримали поранення. Майже півмільйона українських дітей були змушені разом з батьками, зазвичай з матерями, виїхати за кордон, де влилися в місцеву систему освіти. Тим, хто залишився, доводиться рахуватися з тим, що російські ракети продовжують падати на українську землю, не оминаючи ні дитячих садків, ні шкіл, ні університетів: з початку російського вторгнення в Україні було пошкоджено 3389 шкільних та університетських будівель, 361 з яких – повністю зруйновані.
Попри все, 1 вересня у багатьох українських школах та вишах розпочнеться новий навчальний рік. «Те, до чого нам вже не перший місяць хочеться повернутися, це до нормальної праці, люди хочуть повернутися до нормального життя і продовжувати якось жити, – зазначає в інтерв’ю для ватиканських медіа отець Петро Майба, СДБ, голова Комісії УГКЦ у справах освіти і виховання. – Йдеться про нормальне життя, нормальну якість освіти, викладання, про спокій, але тепер це не зовсім можливо. Також і діти після тривалого періоду онлайн-навчання – спочатку через пандемію, а потім через початок війни – хочуть ходити до школи, спілкуватися зі своїми однолітками, будувати соціальні зв’язки через живе спілкування, що також тепер не завжди можливо з міркувань безпеки, бо це пріоритет номер один. Тому там, де це можливо, будемо намагатися повернутися до нормального режиму, наскільки це можливо, а там, де є ризики, діти і далі навчатимуться онлайн».
Очевидно, що в теперішніх обставинах обов'язковою умовою для школи, яка хоче запропонувати очне навчання, є наявність належного бомбосховища. За даними Міністерства освіти України, з 13 000 шкіл, які наразі функціонують у країні, 7500 розпочнуть навчальний рік з очного навчання, а приблизно 3800 матимуть змішаний формат. Отець Петро зазначив, що деякі партнери та благодійні організації із Заходу допомогли шістьом греко-католицьким школам облаштувати укриття. «Тому всі наші школи тепер мають укриття, і, на щастя, вони готові до навчального року, – підкреслив він. – Але, в будь-якому випадку, ми будемо діяти відповідно до ситуації: наприклад, коли є тривога, то діти будуть діяти так, як вони вже навчилися робити ще з минулого року».
Однією із проблем, яку доводиться вирішувати системі освіти, це нестача вчителів. «Багато з них виїхали за кордон і вони не мають можливості або не мають бажання повертатися, особливо, якщо вони із центральних чи східних регіонів України, – зазначає священик. – Тому є також криза з вчителями, і це також не дає можливості всьому навчально-виховному процесу відновитися стабільно, швидко і добре». Отець Петро додав, що важливим чинником у цьому питанні є низька оплата вчительської праці. «Ця робота дуже потрібна і важлива, – наголосив він, – але коли вчителі не мають допомоги і підтримки, то це дійсно дуже складно. Але умови є які є, і ми допомагаємо одні одним, як можемо».
Будучи душпастирем, отець Петро Майба знає про кризу освіти не лише, так би мовити, ззовні, але й зсередини, тобто, спілкуючись з дітьми та молоддю, знає про їхні страждання та болі. «Одна з найважчих речей, – каже він, – це коли діти втрачають батьків, особливо тата. Були ситуації, коли мені доводилося з дітьми говорити про ці речі, і чесно кажучи, це важко. Але ще важче, коли це стає масовим. З іншої сторони, діти із сімей, в яких все добре, не завжди розуміють потреби дитини, яка втратила когось з рідних. І тому можуть бути певного роду непорозуміння, і тоді болі помножуються. Крім того є ситуації, коли немає впевненості в завтрашньому дні, бо батько поранений, чи став інвалідом. Війна породжує також психологічні проблеми: дехто приходить з війни, чи комісований, і їм потрібно працювати над собою в психологічному аспекті. Тобто є кризи, з якими в майбутньому треба буде давати собі раду, і це не можна вирішити протягом одного року чи двох. Внаслідок цього всього в сім’ях виникають конфлікти, труднощі. Серед тих, хто повертається з фронту поширений також алкоголізм, і це також не може не мати наслідків для дитини і загалом для сім'ї. Це травми, це болі…Я мав моменти розмови з тими чи іншими дітьми, і з сім’ями, й іноді не знаю, що сказати, тобто не все так просто. Зрозуміло, що ми мусимо підтримати людину, дати їй можливість виговоритися, пропрацювати якісь напрямні, але деколи людина плаче, і просто іноді дуже важко знайти слова».
