Дві подруги із Сумщини: щоб пережити горе, людині потрібна людина
Світлана Духович – Ватикан
Юля Орленко і Людмила Ялова родом із Сумщини, але їх ми зустріли в Римі. «Останні 25 років, мабуть, я живу в Києві, – розповідає Людмила. – Зараз до Риму я приїхала з Києва. Я гештальт-терапевт [ред. гештальт-терапія – це один із напрямків психотерапії], я працюю з дорослими і з підлітками. Чому я в Римі? Я приїхала до своєї подруги Юлі. Ми з одного місця. Ми товаришуємо вже, мабуть, більше 25 років, і ще до війни в мене була така традиція, що я раз в рік приїжджала до Риму. Я дуже люблю цю країну. Мені здається, що ми, українці, чимось подібні з італійцями: любов до життя, гостинність, любов до їжі, любов до краси, до родини, історія». «Я живу в Римі постійно вже від 2004 року, – каже Юля. – Що мене привело до Риму? Спочатку я хотіла вивчити італійську, потім деякий час жила в Києві. Там співпрацювала з італійцями, а потім все ж таки вирішила повернутися до Риму, бо тут я знайшла свій дім, тобто тут відчуваю себе вдома. Я дуже довго працювала в авіакомпанії, яка займалася приватними рейсами, тому в мене завжди була практика з туристами з моєї країни. Тепер я працюю в іншій компанії. Це напрямок ІТ, і у нас платформа, де реєструються адвокати, різні фахівці. В компанію мене брали, коли потрібні були співробітники, які займалися на міжнародному рівні, щоб зв'язувалися з цими юридичними конторами. На нашій платформі зареєстровані також і українські контори».
«Людині потрібна людина»
В час війни зустріти за кордоном своїх земляків – це нагода для того, щоб розділити ті самі почуття: майже постійне хвилювання і біль, які часто іноземцям важко зрозуміти. Наші співрозмовниці поділилися своїм досвідом того, як вони справляються зі стресом, пов’язаним з війною: Людмила в Києві, де часто лунають сирени протиповітряної допомоги, а Юля далеко від війни, але де іноді уява створює ще страшнішу від реальності картину того, що може відбутися з рідними в Україні.
Людмила у своїй праці як психотерапевт щодня торкається болю і страждань інших людей. Невже це не обтяжує ще більше? «Як би це не було парадоксально, – каже вона, – але коли після початку повномасштабного вторгнення я відновила практику з клієнтами, (бо перші два місяці я не працювала, просто фізично не могла), то коли я знову почала працювати, мені навіть стало легше. Тому що людині потрібна людина. Терапія, насамперед, – це просто людська зустріч: це людина зустрічає іншу в горі і в болі. І тим більше, якщо ми живемо в одному контексті зі своїми клієнтами. В перші дні війни я не могла працювати, бо я сиділа в підвалі з друзями в Києві. Один мій клієнт сидів в окупації в погребі, і ми просто переписувалися. Не можна сказати, що це була класична психотерапія, бо в етичному кодексі це не прописано. Але в етичному кодексі не врахована війна. І тому терапія – це людина. Ми сиділи в дитячому садочку, і там було близько тридцяти дітей. І хтось з моїх клієнтів мені запропонував, що привезе їжу, і я подумала: “Це ж клієнт, етика, етичний кодекс…”. А потім сиджу і думаю: “Нас завтра може не бути”. І те, що робить нас людьми, і загалом те, заради чого терапія існує, це про емпатію, про те, щоб бути людиною поруч з іншою людиною. Тому, з одного боку, іноді важко витримати чужий біль, бо він занадто великий, щоб пропустити через себе. Але я думаю, що це нас і врятує, щоб ми не “заморожувалися”, а починали проживати цей біль, а не впадали в депресію, не анестезувалися алкоголем чи різними іншими речами. Але проживати цей біль можна тільки поруч з людиною».
Волонтерство у педіатричній лікарні
Правдивість цього висновку підтверджує також досвід Юлі. Російське вторгнення в Україну спричинило в неї хвилювання і шок, попри те вона продовжувала ходити на роботу, але не могла ні з ким розділити свої емоції і почуття. «Ми багато допомагали, – розповідає вона. – Всі мої друзі італійці приїжджали, привозили медикаменти, тощо. Навіть в аптеці, де я постійно обслуговувалась, запитували, що можуть дати і куди передати. Але я повністю згідна з тим, що для того, щоб просто вижити, це треба прожити. Мені стало трохи легше, коли я почала виходити, почала розмовляти про це з людьми. Звичайно, мені було нелегко, бо, по-перше, всі люди ставили багато запитань, вони хотіли знати звідти інформацію, як там люди це переживають, що їм потрібно, як можна допомогти, чи можна комусь тут потрібна допомога».
Після певного періоду, коли Юля збирала гуманітарну допомогу і відправляла її в Україну, вона зрозуміла, що може бути більше корисною своїми професійними навиками та досвідом як перекладачки. Тому вона написала лист до Ватиканської педіатричної лікарні “Bambino Gesù”, запропонувавши їм свою допомогу. Цей медичний заклад є найбільшою дитячою поліклінікою та дослідницьким центром в Європі, і завжди приймає дуже багато маленьких пацієнтів з усього світу. Станом на лютий 2024 року понад 2500 неповнолітніх з України пройшли лікування у ватиканській педіатричній лікарні від початку повномасштабної війни. Юля і досі є волонтером у відділенні швидкої допомоги в цій лікарні, а на початку 2022 року, коли з України щодня прибували діти, її допомога, як і інших волонтерів, була незамінною. «Звичайно, може здаватися, що моя допомога незначна, – ділиться вона, – але коли українські мами чують рідну мову, для них це дуже багато. Навіть після 3-4 хвилин спілкування вони це проживають вже по-іншому».
Важливість робити вибір
Юля ще раз наголошує на тому, що «не потрібно відкладати біль і робити вигляд, що нічого немає. І навіть якщо це дуже важко, його потрібно пройти, пережити, проговорити». Зустрічаючись з багатьма українцями, які під час війни виїхали за кордон, вона звертає увагу на ще одну важливу тенденцію: «Ті, хто якось інтегрується в нове суспільство, проживає це якось по-іншому. А ті, хто немов би “застряг” у думці: “Я завтра повернусь”, то вони в постійному очікуванні, і їм дуже тяжко, бо вони і не проживають те, що там відбувається, і тут вони постійно чогось очікують».
Коментуючи цей процес з точки зору психології, Людмила зазначає, що психіка має ресурс приблизно на півтора-два роки на адаптацію. Тобто мозок, нервова система може витримати цю постійну напругу, а вже після півтора року, треба робити якийсь вибір. Вона пояснює, що цей вибір не обов’язково робити назавжди. Можна вирішити прожити в цій країні певний період часу: рік, два тощо. «І психіка тоді вже працює зовсім на іншому рівні, – зазначає терапевт. – Тобто немає такого стресу й напруги. А якщо після півтора, максимум двох років, людина не робить цей вибір, то ця поведінка психіки закріплюється, і тоді людина перебуває в постійній адаптації, і вона вже навіть не бачить можливостей. Це формує не дуже здоровий вид поведінки: люди “застрягають” на жертовності. І не тому, що вони не хочуть працювати, а страждати, а тому що люди своєчасно не змогли зробити цей вибір».
Людмила зауважує, що виклик полягає в тому, що в цій ситуації немає “гарного вибору”, кожен вибір важкий: «важко залишатися в країні, яку ти не обирав, яка б вона прекрасна не була, і важко повернутися додому, де є ризик, особливо, якщо є діти. Але з точки зору психології, не робити цей вибір, навіть маленький, навіть на півроку – «це велика пастка», бо є ризик потрапити навіть в депресію.
Продовжуючи свою розповідь про допомогу сім’ям маленьких пацієнтів, які прибували з України, Юля зазначила, що на початку вона думала, що не витримає цього. «Як ви пам'ятаєте, ми постійно, 24 години на добу, читали/дивились новини з Україна в прямому ефірі, – розповідає вона. – І те, що я бачила там, я цього не витримувала: в мене були постійні кризи. Я думала, що в такому стані я не можу йти до тих людей, які звідти поїхали і які пережили це на собі. У мене були випадки, коли наші подруги попросили зустріти людей в аеропорту і пересадити їх на інший літак. І коли я бачила, як з одного літака виходять всі мами з діткам і в них нічого немає… це було дуже страшно. І мені навіть було соромно заплакати перед ними, хоча це нормально. Ну, а потім я зрозуміла, що я людям дійсно потрібна. Я бачила, що ті люди, які спочатку, дуже багато допомагали, також не можуть далі самі все це робити, і я теж наважилась. У мене була співбесіда з нашим координатором волонтерів в лікарні “Bambino Gesù”, я її попередила. Я сказала: “Якщо я не зможу, то я вам про це скажу”. Вона каже: “Ти спробуй, там подивишся”. І мене це, можна сказати, врятувало. Я сама була дуже приємно здивована, бо це допомогло мені самій заспокоїтися і дозволило мені підтримувати навіть моїх рідних, які зробили вибір залишитися там».
Рівновага між турботою про себе та допомогою іншим
Вже від багатьох українців ми чули, наскільки допомога іншим допомогла самій людині справитися з хвилюванням, стресом, стражданням. Про користь альтруїзму говорять багато фахівців з різних сфер. Але як в кризовій ситуації знайти рівновагу між допомогою іншим і турботою про себе?
«Я почну з особистого досвіду, – каже Людмила. – Мені 44 роки, і я застала дві революції: Помаранчеву в 2004 році і Революцію гідності в 2013. В обидвох я брала активну участь. І перший раз під час Помаранчевої революції я зрозуміла, що таке волонтерство, що таке єдність, але також, що таке вигорання: коли ти настільки захоплений ідеєю врятувати – бо йшлося про фізичне виживання, що втрачаєш навіть фізичне відчуття виснаження і втоми. А потім, вже під час Майдану, Революції Гідності, з якої почалась вже і війна, і волонтерський рух в Україні, перші два роки була в одній із найпотужніших в Києві волонтерських організацій. Ми першими зустрічали людей з Донецька і з Луганської області: люди просто в тапках і в халатах приїжджали. І там я вперше особисто вигоріла: коли я жила там, і в якийсь момент зрозуміла, що я мало їм – це по їжі дуже помітно, коли немає апетиту, коли порушуються базові людські фізіологічні потреби». Терапевтка пояснює, що допомога іншим, особливо, коли мова йде про велику кількість людей, ми відчуваємо причетність до чогось масштабного, великого, ми “на постійному адреналіні”, і з’являється відчуття, що “ти не на часі”. «І це така пастка, – зауважує вона. – Я бачила, як багато моїх колег вигорали, вони не дбали про себе. І це мій особистий досвід».
Навчитись просити про допомогу
Як психотерапевт, Людмила радить спочатку подбати про себе, бо тільки тоді ми зможемо допомогти іншим. Бо, наприклад, навіть на курсах тактичної медичної допомоги, коли медик чи волонтер потрапляє в якийсь сектор, де він має надавати допомогу, він, насамперед, має перевірити свою безпеку. Бо коли його поранять, він ні себе не врятує, і не врятує постраждалого.
Фахівчиня додає, що в українській культурі піклування про себе знецінено, й іноді вважається навіть чимось негідним. Але, мабуть, це склалося з певних історичних причин, бо народ був змушений боротися за власне виживання. «Мені здається, – зауважує вона, – що ми тільки приблизно десять останніх років почали трішки вже думати про задоволення, дозволяти більшого, стали навіть емоційно суб'єктними більше як народ. Тому це ще така наша спільна травма: не помічати своїх потреб. Найпростіша порада тут – звертати увагу на апетит, на ваше фізичне тіло, скільки ви спите… Це може здаватися банально, але вода, сон, їжа – ці три основні потреби мають бути задоволені. Спілкування, прогулянки, фізичні навантаження – це те, що я, контактуючи з клієнтами, я прошу робити. Ну і якщо є можливість, в Україні зараз дуже багато безкоштовних ресурсів, де можна отримати психологічну допомогу і дітям, і дорослим, не соромитися. Дякувати Богу, що культура психотерапії в Україні змінилася: це вже не хворі люди, це вже не каральна психіатрія, як це було в Радянському Союзі. Це про якість життя. І звертатися до спеціалістів це легко: в Google за дві хвилини можна знайти багато безкоштовних платформ».
Не втікати у волонтерство від власних проблем
Юля погоджується зі своєю подругою, що дбати про себе не означає бути егоїстом. «Бо якщо ти виснажений, якщо ти відчуваєш, що сьогодні щось в тебе трапилось, – каже вона, – то краще зробити щось інше, і, якщо є можливість, використовувати психологічну допомогу. І це перше, що кажуть волонтерам в будь-якій організації. В Італії дуже багато організацій волонтерів, які виїжджають на міжнародні місії. І перше правило: якщо у вас вдома, в сім'ї, в родині або на роботі якісь проблеми, то ви не можете їхати ні в яку місію, бо ви свої проблеми везете з собою в цю місію, і це буде впливати на допомогу, на вашу роботу, яку ви будете там робите. І коли ви повернетесь, ви знайдете ще більші проблеми». Юля додає, що у різних волонтерських організаціях є багато спеціалістів, і є можливість проговорити з психотерапевтом.
Цікаво, що в багатьох суспільствах побутує стереотип, що люди, які займаються волонтерством, вони втікають від якихось своїх проблем. Як зазначає Юля, допомагаючи іншим, часто люди насправді себе хочуть врятувати. «І це може бути на початку, – пояснює вона. – Наприклад, в моєму випадку на початку мене це врятувало, але потім, звичайно, я все це переглянула. Тобто тепер я знаю, що якщо у мене був тиждень, коли щось в мене трапилось, то я знаю, що я не піду займатися волонтерством, бо мені потрібен час, щоб повернутися до такого стану, в якому я зможу допомогти, а не в такому стані, що я йду туди і прошу в них якоїсь допомоги».
«Якщо є бажання, то завжди можна комусь допомогти»
На завершення ми попросили своїх співрозмовниць поділитися своїми порадами стосовно тих сфер, про які ми спілкувалися. Ґрунтуючись на своєму досвіді волонтерства, Юля підкреслила, що «нам часто здається, що для цього в нас нема часу і що це важко». «Коли я почала цим займатися, я побачила, що в будь-якому навіть найменшому містечку – це я кажу про Італію – є якась організація, і якщо є бажання, то завжди можна комусь допомогти. Якщо у вас є вільний час, і це не мусить бути багато: інколи вистачає чотири години на тиждень, і це вже велика допомога. Для вас це, може, не дуже багато, це вам здається чимось несерйозним, але це дуже важливо, бо всі ми, якщо будемо допомагати потроху, то ми робимо щось велике, ми змінюємо деякі речі. І, звичайно, це не допомагає втекти від проблем, але співпраця і спілкування між нами, волонтерами, допомагає нам справлятися з деякими ситуаціями, бо це підтримка, це навіть нові ідеї, це створення чогось нового. Ти це бачиш, коли ти в цьому береш участь».
За словами Юлі, існує стереотип, що волонтерством займаються люди, які не працюють, або пенсіонери, бо в них багато вільного часу. «А насправді, це люди, які працюють, у яких сім'ї, які мають маленьких дітей, вони повністю зайняті. Але вони завжди можуть знайти якусь вільну годину, щоб щось зробити, тобто і на якийсь час, бо це не назавжди. На той деякий час ви можете допомогти щось змінити».
Вивчати рідну мову і вчитися просити інших про допомогу
«Я б хотіла закликати всіх українців всього світу вчити українську мову, не соромитися, ризикувати і попри всі свої якісь страхи, розмовляти», – зазначає Людмила, додаючи, що «мова – це теж ідентичність, це теж кордон».
Як терапевтка вона просить українців берегти себе, «бо ми маємо вижити». «Ми дуже часто “зриваємося” одні на одних, тому що ми просто не витримуємо напруження, – пояснює вона. – Тому я би закликала берегти себе і не соромитися просити про допомогу ближнього: телефонувати, говорити, якщо є можливість, теж підтримувати, і звертатися до спеціалістів».
