Наталія Тарабалка: заради їхньої пам'яті ми не маємо права просто животіти
Світлана Духович – Ватикан
«Після втрати сина мені було важко оговтатися, важко було це сприйняти», – розповідає в інтерв’ю для ватиканських медіа пані Наталія Тарабалка, матір українського військового, пілота Степана Тарабалки, що загинув на фронті у березні 2022 року. Йому посмертно присвоїли звання Героя України. «Я і дотепер не можу це сприйняти, – веде далі жінка, – вже минуло понад два роки, а я ще дотепер не поставила синові пам’ятник, бо ще не готова до кінця прийняти, що він не повернеться, що його нема, бо тіла ми не бачили».
Важливо бути серед тих людей, які мають однаковий біль
В голосі матері героя – сум, але не відчай. Такі інтерв’ю нелегко записувати, не тому, що слухаючи співрозмовника, тобі передаються його переживання і біль, а тому що ти усвідомлюєш, що зрозуміти їх можеш лише частково і боїшся сказати щось недоречне, чи якимось запитанням завдати додаткового болю… Але пані Наталія все розповідала сама, немов огортаючи в обіймах свого голосу, даючи зрозуміти, що ділитися горем – це дуже по-людськи, це облагороднює і того, хто говорить, і того, хто слухає.
«Я пообіцяла синові на могилі, що я буду сильною заради таких, як він, – каже вона. – Я розумію всю складність того, що відбувається в Україні. Крім того, брат мій колись служив в Афганістані, і після його повернення я бачила, як складно ветерану адаптуватися і в сім'ї, і суспільстві. І також, коли я сама після втрати сина була на реабілітації разом з іншими родинами, то зрозуміла, як важливо бути серед тих людей, які мають однаковий біль, однакові переживання. Бо суспільство не завжди розуміє цю втрату. Навіть якщо є багато друзів, знайомих, і кожен хоче якось допомогти, але це, так би мовити, не той формат спілкування. А коли спілкуєшся в колі людей, які також перенесли таку втрату, як ти, то це набагато легше переживати».
Діяльність, яка дає бажання далі жити
Після загибелі сина пані Наталія почала знайомитися з багатьма ветеранами, з військовими, і деякі з них розповіли їй, що ще від 2014 року, мали мрію створити такий простір, де вони зможуть спілкуватися, зустрічатися з побратимами, з людьми, які пройшли такий самий шлях, як вони. Це спонукало її створили громадську організацію “Пізнай свою мрію” імені Степана Тарабалки, яка вже понад два роки діє на Коломийщині Івано-Франківської області й надає підтримку і ветеранам, і родинам, які втратили рідних на фронті. Йдеться про психологічну допомогу, підтримку у вирішенні певних питань в соціальній сфері, у співпраці з іншими організаціями вони надають також правову допомогу. Одна з ініціатив цієї організації – це відкриття Оздоровчого Центру соціально-психологічної допомоги “Тепло крилатої душі”, що діє в селі Ценява Коломийського району. Тут ветерани і військові можуть пройти фізичну і психологічну реабілітацію у стаціонарі.
«Особисто мене ця моя діяльність надалі надихає і підтримує, – ділиться пані Наталія. – Бог дав мені таке серце, яке відчуває біль інших, і я намагаюся підтримувати інших і в розмові, і в спілкуванні. Завжди залишаюся ввечері чи з ветеранами, чи з дружинами і з матерями, які втратили своїх рідних. Ми спілкуємося в теплому колі, ділимося своїми переживаннями, і воно мені самій дає бажання дальше жити, бажання дальше бути потрібною іншим. Бо багато хто дає позитивний відгук і бажає тої підтримки».
Наша співрозмовниця каже, що важливо надавати підтримку також ветеранам, які не можуть повернутися до себе до дому, бо ті населені пункти, звідки вони походять, є окупованими, і вони не мають куди повернутися. «Їхні рідні можуть бути десь за кордоном, або може бути так, що рідні відмовляються опікуватися ветераном, що має інвалідність. Це стається дуже рідко, але є такі випадки, і маємо розуміти, що тут в нас, в західній Україні, спокійніше. Маємо забезпечити умови проживання для цих ветеранів, для родин. І коли ти не будеш сам в ресурсі, ти не зможеш допомагати іншому», – наголошує вона.
Готувати суспільство до нових викликів
Окрім допомоги ветеранам та родинам загиблих члени ГО “Пізнай свою мрію” імені Степана Тарабалки стараються також готувати суспільство до прийняття ветеранів. «Бо іноді дуже складні речі відбуваються і в родинах, і в сім'ях, в стосунках між рідними і ветеранами, які повертаються з зони бойових дій. Бо Україна не була готова до війни, і на початку також психологи наші не були готові. Хоча зараз уже багато є навчань, багато тренінгів, зустрічей, форумів, спілкування. Є багато державних програм на підтримку і ветеранів, і сімей, і з родин загиблих», – зауважує наша співрозмовниця.
Одна з проблем, на яку вказує пані Наталія, це те, що багато дружин виїхали за кордон, і багато ветеранів, які повернулися з фронту, залишилися самі: нема дружини, нема дітей, бо дружина забрала їх з собою за кордон. «І знаєте, є випадки, коли дружини одружуються за кордоном. І це настільки ранить цих хлопців», – розповідає вона.
Ще одна проблема, про яку, мабуть, не часто говорять, – це непорозуміння чи суперечки, які можуть виникати між дружинами і матерями загиблого. «І про ці речі навіть важко слухати, – каже пані Наталія, – бо наскільки багато болю завдає ворог, а ще й ця втрата інколи рідних не об'єднує, а навпаки, роз'єднує, і завдає їм ще більшого страждання. Я розповім про свій особистий досвід: моя невістка вийшла другий раз заміж, народила чудового хлопчика. І мені приємно, що вже мій внук, який був в неї з моїм сином, щасливий далі в родинному колі. І це мене радує, бо дуже складно дружинам переживати втрату чоловіків. Але вони молоді, і вони мають також розуміти, що вони мають далі ставити на ноги своїх діточок і, при можливості, створювати нові сім’ї. Я думала про те, як правильно дати пораду дружинам, які не можуть переносити цей біль і не знають, як дальше жити. Я мотивую їх, кажучи: “Ви маєте дякувати Богу за цих чоловіків, які у вас були, за цих діточок, але маєте рухатися дальше. Бо наші рідні загинули для того, щоб ми могли жити і творити ту націю, яка гідна своїх героїв, і ми маємо бути здорові духовно, з Божою допомогою дальше намагатися творити нашу Україну”».
Мати Степана Тарабалки зізнається, що іноді її не розуміють, як вона може надалі підтримувати дружні стосунки зі своєю невісткою. «Я пояснюю, – каже вона, – що у мене є внук, і я хочу, щоб він був щасливий, але щоб був щасливий мій онук, то має бути щасливою його мама. Мама щаслива тоді, коли буде затишок, спокій, мир у серці. На мою думку, цінність сім'ї – це тепер основна річ в Україні. Я завжди кажу, що якщо наші діти, віддали життя для того, щоб ми жили, то ми не маємо права просто існувати, заради їхньої пам'яті, заради тих вчинків, які вони зробили, а є так багато героїчних вчинків, багато осіб пішло на війну добровольцями....».
Бути знаряддям Божого миру
Матір загиблого героя визнає, що інколи буває складно спілкуватися з родинами загиблих військових. «Тому що, одночасно, ти наново переживаєш якісь свої речі, але розумієш, що маєш через це пройти, бо це все треба проговорювати, – ділиться вона. – Бо, в іншому випадку, коли ти замикаєшся в собі, та людина, з якою спілкуєшся, не бачить твої відвертості, щирості, то і вона так само не відкриється. Тому я намагаюсь завжди бути максимально відкритою». Пані Наталія пригадала слова молитви святого Франциска: “Боже, вчини мене знаряддям миру Твого”, і пояснила, що спілкуючись з людьми, віддає це спілкування у Божі руки, щоби Бог дав мудрості, щоби говорив через неї те, що потрібно тій людині для її миру, спокою і дальшої мотивації для життя.
«На даний момент таку іскру надії мені дає усвідомлення того, що я роблю потрібні речі, – веде далі вона, – і це мене надихає. І також радує, коли об'єднуються довкола мене небайдужі люди. Є такі моменти, коли, так би мовити, “накриває”, бо відбуваються ситуації, коли ти згадуєш втрату і довго не можеш оговтатися, то є ті люди, які підставляють плече, які допомагають рухатися дальше, або дозволяють тобі в якийсь момент відпочити, перезавантажитися».
Серце своє виривала
З прірви втрати,
жалю, страху ...
На вівтар його поклала
І за ним спостерігала,
Довго мучилось, страждало
Болі світу там збирало,
Та не стало сили в мене
Щоби впоратись з собою .
Я йому його віддала ...
Повернулось ...
в моїх грудях
серця два тепер тріпоче .
Серце Сина помістилось
У шматках, остатках мого...
І любов'ю там ...сплелися .
Серце Сина, в руках Бога ...
Тепер в моїх грудях б'ється .
Бо від мого лиш шматочки ...
ті що на вівтар я клала ...
Це один із віршів Наталії Тарабалки. «У віршах я ділюся всім тим, що сама переживаю, – каже вона. – Недавно у нас був літературний вечір, де звучала моя проза, вірші. Тепер ми плануємо видати книжку, бо мені сказали, що вона, певною мірою, є психологічною підтримкою для інших. На літературному вечері людям моя поезія сподобалася. Послухавши ті думки, які я виразила і в прозі і в поезії, люди потім відгукувалися, кажучи: “Виявляється, що можна було і так це переживати”. Тобто це дало їм розуміння того, що на певну ситуацію, на якісь певні речі можна подивитися з іншої сторони і, попри біль і втрату, все має цінність. Я це не вмію так добре пояснити, але роздумуючи про те, що зараз відбувається в моєму житті, я усвідомлюю, чому певні події відбувалися до того, чому я проходила в житті ті чи інші стресові ситуації, певні випробовування».
Одна з рубрик поезії пані Наталії має назву “Сповідь божевільної”, де вона щиро говорить про свої переживання, де відкриває також вікно у найглибше місце душі, де відбувається спілкування з Богом. «Людям, які віруючі, які моляться, ця рубрика “Cповідь божевільної” дає розуміння того, що Бог не є ініціатор війни, Бог не карає, а бо Бог – це любов, Бог – милосердя, – пояснює вона. – Протягом року, після того, як я втратила сина, я не могла молитися так, як до того. Я не могла зрозуміти, чому так. І тепер, коли спілкуюся з родинами, я бачу, що вони також ображаються на Бога, не хочуть молитися, не хочуть повертатися до Нього. І в своїх віршах, я ставлю ці запитання Богові: “Як?” “Чому?” І це відкривається мені трошки в іншому форматі. І я дякую Богові, що я можу бути потрібною для інших».
До позитивного, до кращого, до світлого
Наша співрозмовниця зізнається, що вона не була готова до цієї активної діяльності. «Я хвилювалася, – розповідає вона, – бо я ж проста сільська жінка, і не знала, що означає керувати організацією, не розуміла, що таке ґранти, що таке управління. Я думала, що я просто організую навколо себе людей, дам трошки своїх коштів, щоби можна було провести ремонт будівлі, а потім буду собі просто спілкуватися там з військовими, з дружинами, з ветеранами. А так склалося, що треба було керівництво брати в свої руки, бо розумієш, що ти зацікавлений і наповнений тією ідеєю. Іноді мене запитують: “Що ти будеш з того мати? Ти ж вклала кошти”. Я відповідаю, що це не бізнес, і я не можу це пояснити. Для мене найкращим відшкодуванням є те, коли я бачу, що людина задоволена у спілкуванні, задоволена перебуванням в нашому закладі». Наша громадська організація “Пізнай свою мрію” імені Степана Тарабалки, робить дуже багато речей в суспільстві, в громадському секторі, уже в органах влади. Ми своєю діяльністю також робимо багато змін до позитивного, до кращого, до світлого».
Віддала своє серце в Божі руки
Для тих, хто переживає травму чи втрату, не легко давати собі раду з різними емоціями та почуттями до тих, хто її задав. Це довгий і болючий шлях, який кожен проходить по своєму. «Божа любов і мій духовний досвід присутності Бога в житті людини, – ділиться пані Наталія Тарабалка, – є тим стержнем, який не дозволяє, щоб моє серце стало кам’яним, неживим, не дає перебувати у ненависті. Бо наші діти, наші сини захищають нашу землю з любові, з любові до своїх рідних, з любові до своєї України. Бог сотворив людину такою надзвичайною, і я завжди намагаюсь шукати в людині оте світло, яке Бог дав від початку, від народження. Я своє серце віддала в Божі руки і дозволила Богові з ним робити все, що Він забажає. Бо після втрати сина мені дійсно здавалося, що воно розірветься і я казала: “Боже, тримай, бо я не в силі сама з цим впоратися”».
