Голос постраждалих від зловживань

Ewa Kusz

Що кажуть і чого очікують від Церкви, від «людей Церкви» особи, які в Церкві зазнали кривди?

Важко дати на це запитання однозначну відповідь, оскільки кожна зі скривджених осіб є інакшою, має іншу історію життя як до зазнаної кривди, так і після неї. Деякі про свою кривду говорять тепер, інші – через кілька, кільканадцять, а той і через кількадесят років опісля. В своїй історії вони зустріли на своїй дорозі когось, хто їм допоміг, а інші залишилися практично наодинці зі своїм стражданням.

Скривджені особи говорять: деякі голосно домагаються голосу, домагаються бути вислуханими, деякі з почуттям сорому говорять в тиші кабінету психолога, або ж розповідають своїм найближчим. Деякі скривджені волають, а деякі промовляють своїм мовчанням.

Те, що напишу – це спроба підсумувати голос людей, яких я супроводжувала, а також тих, кого попросила дати відповідь на запитання про те, чого вони очікують від Церкви.

По-перше, визнання того, що вони існують

Людина, яка постраждала, найперше потребує відчути, що вона «існує», що має право на існування в своєму болеві, пораненні, кривді.

Духовна особа, що як представник Церкви, нерідко представлялася як «представник Бога», до тих, кого кривдила, ставилася як до предмету для використання, нищачи їхню гідність. Нерідко свої вчинки пояснювала релігійним змістом, або ж кажучи, що цього хоче Бог. Наслідком цього було насильство, яке торкалося не тільки тіла та психіки, але насильство, що торкалося підґрунтя існування як особистості, ставши нищенням «Божої дитини», нищенням досвіду Бога-Любові в тих, кого він кривдив, знищення в них досвіду Церкви як спільноти, адже коїлася кривда, якій ніхто не запобіг і на яку ніхто не реагував. Тож постраждалі очікують того, що Церква, в якій сподіяно кривду, визнає її не як гріх винуватця, якому належить вибачити, але як злочин, жертвами якого стали скривджені особи.

Скривджені особи, очікують, аби, насамперед, бути вислуханими в своєму болі, гнівові, безпорадності. Іноді й у соромі й постійному запитуванні себе про те, чи це точно, що не вони є винуватими. Іноді в агресивних обвинуваченнях. Чекають того, що коли прийдуть, то будуть прийняті з турботою як ОСОБИ, які говорять про рану, завдану не тільки їм, але також усій церковній спільноті. Вони не хочуть, аби до них ставилися лише як до прохачів, які порушують «святий спокій», як до зловмисників, чи, іноді, як до тих, які діють проти Церкви. Постраждалі очікують того, щоб не лише бути «правильно» прийнятими, згідно з різними правилами, бо приходячи, приходять до спільноти Церкви, а не тільки до належно функціонуючої церковної інституції. Скривджені хочуть мати право на те, щоби висловити так як уміють той біль, те страждання, яке нерідко глибоко приховували протягом багатьох років. Очікують не повчань, а прийняття.

Ті, які були скривджені, чекають справедливості, вони хочуть, аби було чітко сказано, хто є винуватцем, а хто – постраждалим. Вони хочуть, аби це почули також інші, ті, які захищають обвинуваченого священика, їхнього кривдника, неодноразово обвинувачуючи тих, кого він скривдив, бо ніхто не сказав їм правду, бо часом через безпорадність, а іноді через неправильне розуміння «захисту» Церкви, обрано мовчання, ніби правда про злочин, про зазнану кривду, мала би похитнути «віру найменших». Скривджені очікують, що той, який їх скривдив, отримає справедливе покарання, бо тільки це буде для нього шансом змінити свою поведінку, навернутися. Постраждалі хочуть бути суб’єктом церковного процесу, під час якого судять кривдника. Бо сьогодні обвинувачений священик має більше прав, яких позбавлена постраждала особа, через що до знову неї ставляться як до чогось неважливого, ніби це її не стосується.

Постраждала в Церкві особа хоче мати право вибору – залишитися в ній чи відійти. Вона хоче сама обирати, яка її дорога. Вона не потребує повчань про те, якими повинні бути її стосунки з Богом, це вже зробив той, який її скривдив. Вона очікує пошани до свого вибору. Досвіду прийняття, зрозуміння, пошани, чіткого називання того, хто є кривдником, а хто допомагає в зціленні, особливо, також з уст церковного настоятеля.

По-друге – шанування часу «зцілення»

Поранені особи хочуть зцілитися. Для цього вони потребують часу й допомоги. Вони не хочуть, аби їм накидалося чи заздалегідь визначалося, хто повинен допомагати. Вони хочуть обирати самі. Якщо потребуватимуть коштів на послуги психолога чи юриста, то хочуть мати право отримувати таку допомогу.

Ті, які залишаються в Церкві, запитують про наявність приготованих священиків, які б супроводжували їх на дорозі до зцілення також і в духовній сфері, чи не будуть вони черговими кривдниками. Можливо, вже не через сексуальні зловживання, але через нав’язування своєї духовності, своєї релігійності, відправляючи до екзорциста, чи також примушуючи пробачити. Вони не хочуть, аби черговий священик їм що-небудь нав’язував, бо вже зазнали цього від свого кривдника, який через те, що вчинив і казав, накинув свій викривлений образ Бога, духовності, релігії та Церкви. Вони не хочуть, аби те саме чинили інші під виглядом чинення добра і допомоги для них. Вони потребують часу для лікування своїх ран.

Скривджені люди потребують іншої людини, яка допоможе їм отримати досвід стосунків, які не кривдять. Священик-кривдник використав їхню довіру, беззахисність і відкритість на іншого. Тепер до «іншого» вони підходять з недовірою. Церква стала місцем кривди, тому вони запитують про те, чи в ній є місце також на те, щоби зцілюватися. Чи є в ній місце для них. Тим більше вони є чутливими до нещирості, недовіри, до роздумів про те, що з ними робити, як до них ставитися, яке місце призначити їм у церковній інституції, щоб не були для інших «скандалом». Вони хочуть Церкви, яка є матір’ю, а не лише вчителькою. Прагнуть Церкви, в якій мають право перебувати та зцілюватися згідно з власним ритмом.

Постраждалі очікують того, що спільнота, в якій душпастирем був їхній кривдник, також отримає допомогу, бо теж є «жертвою», пораненою злочином свого душпастиря.

Скривджені в Церкві особи не хочуть на етапі свого оздоровлення вчергове розповідати про свою кривду, щоби «давати свідчення», бо для них це знову є поверненням до «пекла». Був час, коли вони хотіли, часто по багатьох роках, «викинути» це із себе, коли хотіли про це розказати, але приходить час, коли вже не хочуть до цього повертатися саме для того, щоби зцілюватися. Не йдеться про те, щоб забути, бо забути не вдасться, але вони хочуть прямувати далі, а не топтатися на місці.

По-третє, щоб їхнім досвідом скористалися

Постраждалі, чи, радше, thrivers (ті, які зцілюються), на своєму черговому етапі є тими, що здолали довгий шлях зцілення і спроможні зі сторони подивитися на свій досвід. Тому вже є здатними підказати, де є помилки, де слабкі сторони, через які досі трапляється так, що священики надуживають неповнолітніми та беззахисними. Де є упущення у священичому формуванні, в стосунках між священиками, через що духовна особа шукає в юних особах своїх партнерів чи партнерок. Вони можуть підказати, що саме в культурі та структурному вимірі Церкви сприяє тому, що чергові особи стають жертвою зловживання. Можуть підказати, як допомагати скривдженим особам і які помилки ще робить Церква, допомагаючи їм. Можуть, врешті-решт, підказати як разом співтворити більш «людяну», а не лише інституційну Церкву. Можуть підказати, як людям, скривдженим у Церкві, говорити про Бога, Який був свідком їхньої кривди. Вони мають знання, що виникає з їхнього досвіду – досвіду кривди, але також досвіду тривалого процесу зцілення. Можуть підказати, як виглядає дорога зцілення, бо вони вже пройшли нею знають те, чого не знали попередніх етапах.

Чи як Церква хотітимемо їх почути?

Я пробувала передати те, що почула як очікування від різних людей, скривджених у Церкві, на різних етапах їхнього «зцілення». Кожен з них звертав увагу на кілька найважливіших для себе аспектів. Правдоподібно, таких очікувань можна повиписувати ще більше, вислухавши інших. Роками супроводжуючи людей, які були скривджені як духовними, так й іншими особами, я переконана, що для того, аби їх голос був насправді «почутим», потрібне глибоке перетворення Церкви, яка неодноразово займає наставлення добре діючої релігійної інституції. Однак, у Церкві, яку сприймається лише як «інституцію», правдоподібно, існуватиме можливість належним чином заявити про сексуальні зловживання, існуватимуть добрі кодекси поведінки щодо неповнолітніх, але не тільки не буде можливим відповісти на волання постраждалих, але й не буде фактичного дбання про те, щоби більше ніхто не був скривджений: будь-яким способом, і не тільки духовними особами. Відмовившись від культури «могутності», навіть культури правильного управління, нам потрібно показати образ Бога, Який є Любов’ю, Який є ніжним, а також образ Церкви, яка пригортає. Може варто замислитися над тим, чи голос скривджених і покинутих не є пророчим голосом, який може допомогти нам у наверненні.

Ева Куш є психотерапевткою, членом Польської Асоціації Психіатрів, а також очільником Катовіцької секції Асоціації Психіатрів Католиків. Вона була спостерігачем під час XII і XIII Асамблей Синодів Єпископів у Римі. В 2012 році брала участь ватиканському симпозіумі «Прямуючи до оздоровлення та оновлення». Була співзасновницею Центру Захисту Дитини при Ігнатіянській Академії в Кракові, в якому від 2014 року є Віцедиректором, відповідальним за навчальну програму.