ЦЕРКВА

Другий Ватиканський Собор – новий подих Церкви. Собори від IV до XIV століття

Попереднього разу ми говорили про підготовчий етап ІІ Ватиканського Собору та про події, що передували його відкриттю та проведенню. Щоб краще зрозуміти значення Собору в житті Церкви пропонуємо дослідити історію проведення Соборів впродовж двох тисячоліть християнства. Це буде лише короткий огляд цих історичних подій, не заглиблюючись в їхній перебіг, але поглянемо на них задля кращого розуміння ІІ Ватиканського Собору.

о. Андрій Твердохліб

Наше поглиблене вивчення ІІ Ватиканського Собору починається здалека в історичній ретроспективі. Для того, щоб зрозуміти саму ідею Собору та як ця подія впродовж часу вплинула на історію християнських спільнот, необхідно поглянути на історію проведення Соборів у Церкві. Важливо зрозуміти підстави, що спричинилися до скликання Соборів назагал. В який спосіб Собори мали своєрідну тяглість у вченні Церкви, тобто що їх об’єднувало і задля чого вони скликалися. Таке історичне дослідження допоможе нам зокрема зрозуміти чому ІІ Ватиканський Собор вважається моментом епохальних змін.

Аудіоверсія

Історія Соборів та їхнього скликання починається в IV столітті. В той час, коли християнство перейшло від релігії, на яку дивилися з підозрою та послідовників якої протягом ІІ та ІІІ століть переслідували, до релігії, яку було спершу толеровано, за правління імператора Костянтина, а згодом визнано офіційною у 380 році, за правління імператора Теодозія. Епоха Соборів збігається з довгим періодом історії Церкви, протягом якого християнська віра набирає також ознак культурної та політичної системи та позначається на розвитку тих країн, де християнство визнано офіційною релігією.

Отож можемо виокремити чотири таких фази, під час яких історія Соборів має відношення до формування історії християнського суспільства:

- від IV до VIII століття; період, позначений трансформацією римської імперії і її переходу від язичництва до християнства;

- від IX до XIV століття; період офіційного оформлення розколу між Заходом та Сходом;

- від XV до XVIII століття; період розділення західного християнства на різні конфесії всередині самого християнства;

- від XIX до XX століття; цей період може бути визначений як перехід, що веде до завершення епохи християнського суспільства.

Вісім перших вселенських Соборів (IV-VIII століття)

Історія перших восьми вселенських Соборів, які визнані такими Церквою Риму, починається в четвертому столітті, від моменту коли християнство стає дозволеною релігією у всій римській імперії. Імператор Константин був основним протагоністом, щоб скликати Собор у Нікеї в 325 році. Варто зазначити, що ці вісім Соборів до сьогодні визнаються усіма християнськими Церквами.

Уже в третьому столітті була поширеною практика, що місцеві Церкви задля вирішення питань богословського чи дисциплінарного характеру, обмінювалися листами, в яких консультувалися поміж собою і часто збиралися на місцеві собори, щоб дати змогу єпископам приймати спільні рішення.

Імператор Константин розпочав традицію скликання таких соборів, на яких збиралися єпископи усіх Церков римської імперії. Він також включає єпископів в імперську структуру та докладає зусиль, щоб гарантувати єдність християнської віри, як це відбулося, наприклад, на Нікейському Соборі. В такий спосіб імператор водночас хотів, щоб завдяки єдності у вірі також була б дотримана єдність всієї імперії, використовуючи місцеві Церкви як об’єднуючий засіб: єдине християнське суспільство на сторожі політично-релігійної єдності.

Перших вісім вселенських Соборів об’єднує те, що на них вирішувалися богословські питання, які поставали в той час, та які були поважним викликом для християн і, водночас, привносили певний розбрат між християнськими Церквами римської імперії. До таких, зокрема, відносяться питання Пресвятої Трійці (один Бог у трьох особах) та питання про дві природи в Ісусі Христі: божественної та людської.

Ось назви та роки проведення цих Соборів: Нікейський (325), Костантинопольський (381), Ефеський (431), Халкедонський (451), Костантинопольський ІІ (553), Костантинопольський ІІІ (680-681), Нікейський ІІ (787) та Костантинопольський ІV (869).

Незважаючи на спроби гарантувати єдність всередині імперії за посередництвом згоди між різними Церквами, таке завдання назагал виявилося складним для реалізації. Політичні та культурні відмінності, передусім між західною та східною частинами римської імперії, дедалі більше підривали таку єдність. Імператори, які змінювали один одного, часто обирали такий політичний підхід, щоб мати також вплив і на релігійну сферу. Вони підтримували або опонували одній чи іншій богословській позиції і, відповідно, одній чи іншій групі церковних представників, яка такої позиції дотримувалася. Очевидно, що такий підхід привів до того, що християнські спільноти, які перебували поза межами римської імперії, віддалилися від тих, які перебували у її межах.

З плином часу політична єдність всередині імперії починає втрачатися. В її західній частині починається велике переселення народів. Після тривалих років війн і кровопролитної боротьби, зокрема вторгнення варварів та готських війн, відновлення політичної єдності стало неможливим. Це також мало вплив і на процес віддалення між Церквами Заходу та Сходу. Кожна із них організовувала свої богословські, обрядові та богослужбові питання у власний спосіб. Зрештою така автономність кожної із Церков привела до канонічного та офіційного розколу в 1054 році. І цей розкол, на жаль, триває і до наших днів.

Історія Соборів першого тисячоліття показує нам, що християнство розвивалося в різний спосіб на Заході та Сході через причини культурного, лінгвістичного та політичного впливу. На Сході для єпископів посередником та авторитетом у вирішенні політично-адміністративних питань був християнський імператор. В той час як на Заході все більшої ваги набирав авторитет єпископа Риму. Вже починаючи від Папи Дамасія І (366-384), в другій половині IV століття, та, пізніше, в період Папи Лева І (440-461), в V столітті, римський папа отримує роль духовного провідника в західній частині імперії.

Папські Собори від XII до XIV століття

Після Соборів першого тисячоліття, були проведені інші Собори в середньовіччі, але лише для Заходу. Їх було сім і вони отримали назву папських Соборів. Чотири Латеранські Собори між 1123 та 1215 роками; два Ліонських Собори 1245 та 1274 років; та один В’єннський Собор (1311).

Ці Собори об’єднує те, що на них вирішувалися питання побудови юридичного органу, який був би спрямований на реформу Церкви. Центральним було питання влади та управління в Церкві та в християнському суспільстві. Вони позначилися конфліктом між духовною владою (папство) та світською владою (імператор). Саме завдяки дискусіям на цих Соборах, які також мали вплив на культурну та політичну площину, були прийнято рішення про розмежування між світським і духовним, що є типовою рисою західних суспільств.

Отже, в даній передачі ми коротко розглянули історію проведення Соборів в першому тисячолітті та в період середньовіччя, від IV до XIV століття. Наступного разу ми продовжимо це історичне вивчення причин скликання Соборів в період від XV до XX століття.

Джерело: Marco Pietro Giovannoni, Alessandro Cortesi. Introduzione al Concilio Vaticano II. Padova: Edizioni messaggero, 2022. (сс. 17-22).