Ойкономія. Місце етики піклування в основних міжнародних документах

Олена Комісаренко

Сьогоднішній випуск присвячено темі «Місце етики піклування в основних міжнародних документах». Ми поговоримо про Загальну декларацію прав людини ООН 1948 року та про документ під назвою «Перетворення нашого світу: Порядок денний у сфері сталого розвитку до 2030 року».

Говорячи про присутність концепту «етики піклування» в сучасному суспільстві, варто розпочати з того, як він закріплений на міжнародному законодавчому рівні. У Загальній декларації прав людини, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року (Док.ООН/PES/217 А), концепт турботи зустрічається у декількох статтях. Ми зупинимо нашу увагу на 1, 25 та 29.

Стаття 1: «Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах. Вони наділені розумом і совістю і повинні діяти у відношенні один до одного в дусі братерства». Цей пункт є закликом до піклування про ближніх не тільки для християн, але для всього людства. Мир і любов до інших – це серце всіх основних світових релігій, яке називається Золотим правилом. Це принцип, згідно з яким ми повинні ставитися до інших так, як хотіли б, щоб ставилися до нас самих, і він у тій чи іншій формі зустрічається у кожній великій релігії.

У статті 25 згадується про права особи, але також і про право на піклування про особу.

«1. Кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та необхідне соціальне обслуговування, необхідні для підтримання здоров'я і добробуту її самої та її сім'ї, і право на забезпечення в разі безробіття,  хвороби, інвалідності, вдівства, старості чи іншого випадку втрати засобів до існування через незалежні від неї обставини.

2. Материнство і дитинство дають право на особливе піклування і допомогу. Всі діти, народжені у шлюбі або поза шлюбом, повинні користуватися однаковим соціальним захистом».

Стаття 29 визначає, що людина має не тільки права, але також і обов'язки по відношенню до інших, що опосередковано торкається питання піклування:

«1. Кожна людина має обов'язки перед суспільством, у якому тільки й можливий вільний і повний розвиток її особи.

2. При здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих  вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві.

3. Здійснення цих прав і свобод ні в якому разі не повинно суперечити цілям і принципам Організації Об'єднаних Націй».

Іншим фундаментальним міжнародним документом є «Перетворення нашого світу: Порядок денний у сфері сталого розвитку до 2030 року», який не зосереджує увагу на піклуванні як такому, але створює структуру вираження турботи.

Папа Франциск у своєму зверненні до Генеральної Асамблеї 25 вересня 2015 року назвав Цілі сталого розвитку 2030 «важливим знаком надії». Я спробую зосередитись конкретніше на тих аспектах, які є спільними для Цілей сталого розвитку та цінностей і принципів соціального вчення Церкви, концентруючи увагу на таких документах як Evangelii gaudium (2013), Laudato si (2015) і Fratelli tutti (2021).

Насамперед, формулюючи глобальні рішення глобальних проблем, Цілі сталого розвитку базуються на спільному припущенні, що добробут людей багатогранний і складається з багатьох різних аспектів та вимірів економічного та соціального життя. Відповідно, розвиток також має бути багатогранним і пов'язаним з різними вимірами людського існування, що відповідає соціальному вченню Церкви[1]. Важливо також відмітити що одним з основних авторів Цілей сталого розвитку є католик Джефрі Захс, який активно співпрацює з Папською Академією Соціальних Наук.

Окрім того того, взаємозв’язок Цілей сталого розвитку, що вважається Організацією Об’єднаних Націй надзвичайно важливим, певним чином відображає взаємозв’язок багатьох вимірів людського життя на землі, як це виражено в енцикліці Laudato si' Папи Франциска.

Особливе занепокоєння щодо бідних, яке є центральним у соціальному вчені Церкви, – це початковий імпульс для створення Цілей сталого розвитку та прагнення «нікого не залишати позаду», що лежить в основі Порядку денного 2030. Така турбота також є відображенням загального визнання того, що нерівність насправді є «коренем соціальних бід», і спільного переконання, вираженого в Апостольському напоумленні Evangelii gaudium, що «необхідність вирішення структурних причин бідності не може бути відкладена».

Серед основних елементів парадигми піклування, присутніх в вищезазначених документах, є насамперед визнання того, що людина за своєю природою є «залежною» істотою: істотою, яка перебуває у стосунках з іншими і залежить від них. Це визнання природно зміцнює зв’язки братерства, визнає спільні права і підтримує бачення приналежності до людського роду.

Залежність і вразливість є невід'ємною частиною життя кожної людини, що спонукає кожного з нас до свідомішого визнання того, що протягом усього нашого людського існування ми всі на різних етапах нашого життя є «суб'єктами» і «об'єктами» піклування[2]. Це усвідомлення певним чином змушує кожного члена суспільства створювати мережі милосердя[3] через субсидіарність, адже турбота про вразливих людей стає невід'ємним аспектом спільного блага, що є ключовим фактором сталого розвитку.

Таким чином, турбота про вразливість має бути «практикою і цінністю», тобто як відповідь на потреби іншого – між людьми, які зацікавлені у взаємному благополуччі, а також як вираз «турботливих стосунків»[4], які допомагають зблизити людей, побудувати стосунки довіри, єдності, взаємності, сприяти моральному зростанню людей, що виходить за рамки простого почуття справедливості, як на особистому рівні, так і на рівні спільноти.

Ця етична парадигма турботи, що розуміється як «практика і цінність», знаходить сильний резонанс у нинішньому понтифікаті Папи Франциска, який надає великого значення «культурі піклування», що пронизує все суспільство[5]. У цій перспективі чутливість до «турботи» – необхідної для всіх без винятку людей – може стати каталізатором братерства і взаємності; вона може зміцнити «духовність глобальної солідарності»[6]; може стати можливою відповіддю на дилему сучасності, яка полягає у вирішальному виборі між конкуренцією між індивідами і солідарністю людського роду, що передбачає що всі люди не тільки можуть жити в єдності, але також можуть прагнути до більшого спільного щастя.

Отож, як ми бачимо етика піклування, характерна християнському соціальному вченню, є притаманна усім людям не залежно від віросповідання. Свідченням цього є її присутність в міжнародному законодавстві, зокрема в таких фундаментальних документах які ми сьогодні розглянули: в Загальній декларації прав людини ООН 1948 року та в документі під назвою «Перетворення нашого світу: Порядок денний у сфері сталого розвитку до 2030 року».

_____________________________

[1] Енцикліка Fratelli tutti, 21-22

[2] Petrini, R. (2020), Catholic Social Teaching (CST) and Sustainable Development Goals (SDGs): a path towards Integral Human Development, Oikonomia, October, 3-8.

[3] Енцикліка Caritas in Veritate, 5.

[4] Held, V. (2006) The Ethics of Care. New York: Oxford University Press.

[5] Енцикліка Laudato si’, 231.

[6] Енцикліка Laudato si’, 240.