Другий Ватиканський Собор – новий подих Церкви. Собори після XV століття

о. Андрій Твердохліб

Попереднього разу ми коротко розглянули історію проведення Соборів в першому тисячолітті та в період середньовіччя, від IV до XIV століття. Далі продовжуємо це історичне вивчення та дослідження причин скликання Соборів в період від XV століття і до нашого часу. Оскільки нас цікавлять виключно причини, задля яких відбувалося скликання цих Соборів, матимемо лише короткий огляд цих історичних подій, не заглиблюючись безпосередньо в їхній перебіг, тільки поглянувши на них в світлі наших передач задля того, щоб краще розуміти ІІ Ватиканський Собор.

Собори у XV та XVI століттях

До Соборів, що відбулися в середовищі західного християнства та визнаються Римом, зараховуються наступні Собори, проведені в XV та XVI століттях: Собор у Констанці (південна Німеччина, 1414-1418); Собор у Базелі, Феррарі та Флоренції (1431-1439); V Латеранський Собор (1512-1517).

Провідною темою, задля вирішення якої вони скликалися, було зрозуміння ролі папства та відносини Папи із Собором. На Флорентійському Соборі була розвинута думка, що зародилася ще на ІІ Ліонському Соборі (1274) стосовно об’єднання із Церквою візантійською традиції. Водночас цей Собор зробив внесок в часткове розуміння на Заході богословської та культурної цінності східного християнства. 6 липня 1439 року було підписано декрет Laetentur coeli, в якому йшлося про повне возз’єднання «греків» і «латинян». Подібні висновки щодо єдності були досягнуті з сирійцями, коптами та вірменами. Досягнення такої єдності, однак, не привело до бажаного тривалого результату. Церква на Сході переживала натиск турків та, зрештою, захоплення Константинополя у 1453 році.

В середині XVI століття було скликано Тридентійський Собор (1545-1563), як відповідь католицької Церкви на протестантську реформацію. На цьому Соборі відбулося поглиблене богословське вивчення та дослідження тем, які були порушені протестантськими реформаторами, уточнюючи та пробуючи зрозуміти способи наближення до християнства, враховуючи культурний та релігійний контекст того часу. Тридентійський Собор стверджує, що наблизитися до Христа можливо не лише через Святе Письмо, але і через проповідь Євангелія.

Собори XV та XVI століть відбуваються в Церкві в той час, коли Європа проходить через період формування та організації націй у сучасні держави. Тому перед Церквою загалом, та зокрема перед папою римським, постало питання пошуків нових способів, щоб стати загальним орієнтиром в такому західному світі, який вже більше не був об’єднаний в єдину політичну систему.

Протестантська реформація та зародження нових конфесій зробили внесок в ідентичність націй та сучасних держав, які, в свою чергу, визначаються відповідно до віросповідання як держави католицькі, лютеранські, реформаторські… Тридентійський Собор не обмежився лише визначенням та уточненням доктринальних аспектів, але також запустив важливий процес душпастирського оновлення, підкреслюючи роль єпископів та священників. Зміни, що їх запропонував цей Собор, по різному були сприйняті в різних католицьких країнах, а їхнє сприйняття місцями відбувалося надто повільно.

Ситуація у світі перед Ватиканськими Соборами

Після французької революції країни Європи почали впроваджувати в життя своїх суспільств такі критерії та правила, що більше не базувалися на вірі, але на раціоналізмі та були відмежовані від влади Церкви. Модель християнського світу, яка мала своє коріння в історично далекому, константинівському християнстві, прийшла до поступового занепаду. Пояснити це можна двома причинами: через наявність різних конфесій релігія перестала бути тим гарантом, що забезпечував мирне співжиття; наукові дослідження про людину, світ та суспільство більше не опиралися на ексклюзивний авторитет Церкви.

Історичний період від 1789 року (французька революція) до 1848 року (весна народів) позначився в Європі процесом, що сформував модель ліберальної держави. Така державна модель передбачала розмежування між безпосередньо державою та Церквою. Зрештою, така модель згодом була перейнята усіма іншими державами світу. Церковна ієрархія відчувала такі зміни та пояснювала їх як відкинення Бога. Крім того, такі процеси досить часто супроводжувалися антиклерикальним та антихристиянським змістом.

Впродовж тривалого понтифікату Папи Пія IX (1846-1878, тобто 31 рік і 236 днів) засуджувалися теоретики ліберальної держави та відстоювалося право на життя конфесійної держави. Католицька Церква була переконана, що жодне суспільство і жодний міжнародний порядок не матиме можливості втриматися, якщо не буде базуватися на правді. А гарантом такої правди, з огляду на її божественну місію, є лише католицька Церква.

І Ватиканський Собор (1870) був скликаний власне серед таких суспільних змін, щоб обдумати та підсилити спосіб католицького погляду на можливість наближення до християнства в контексті кризи християнського суспільства.

Незважаючи на те, що І Ватиканський Собор був противником та відкинув ліберальні теорії, було б помилкою вважати, що цей Собор загалом був противником модерності. Папа, який відкидав свободи  в тому розумінні, як вони були стверджені починаючи від французької революції, зумів за допомогою І Ватиканського Собору показати, що Церква також є структурою, в якій присутня свобода. Такого розуміння вдалося досягнути за допомогою двох важливих рішень. По перше, було уточнено роль папи як очільника Церкви, який в жодному разі не залежав від інших держав і який мав доктринальний авторитет. По друге, було вказано на визначальну роль у співвідношенні між розумом та вірою.

В даній передачі ми продовжили вивчення та дослідження причин скликання Соборів в XV та XVI століттях. А також почали розглядати контекст, в якому перебували Церква та суспільство напередодні скликання І Ватиканського Собору. Наступного разу ми продовжимо вивчення причин скликання та рішень, прийнятих під час проведення І Ватиканського Собору, для того щоб краще зрозуміти як у Церкві розвивалося розуміння необхідності проведення Соборів загалом, та чому ІІ Ватиканський Собор суттєво відрізняється від попередніх Соборів.

Джерело: Marco Pietro Giovannoni, Alessandro Cortesi. Introduzione al Concilio Vaticano II. Padova: Edizioni messaggero, 2022. (сс. 22-24).