Папи і Україна (8). Поділ Київської митрополії і Берестейська унія
Юрій Скіра
У попередній нашій передачі ми говорили, що у 1458 році кардинал Ісидор зрікся титулу Київського митрополита. Новим митрополитом став Григорій. Той був близьким другом і соратником попереднього митрополита, а перед цим – ігуменом константинопольського монастиря святого Дмитра. На київського митрополита його висвятив Константинопольський патріарх у вигнанні Григорій Мамес за погодженням з Папою Пієм ІІ. У 1460 році новий митрополит нарешті отримав бажану політичну підтримку у Великому князівстві Литовському. Сейм князівства ухвалив рішення прийняти його як нового Київського митрополита.
Проте, новий митрополит приїхав вже у зовсім інший світ. Ще у вересні 1458 року Папа Пій ІІ проголошує поділ старої Київської митрополії на власне Київську, куди увійшли землі, що належали Ягеллонам, та Московську. Про своє рішення Папа написав у листах до короля і великого князя Казимира, крилосу і вірним Києва, єпархіям оновленої Київської митрополії. Ця митрополія включала: Київську архієпархію та єпархії Луцько-Острозьку, Володимиро-Берестейську, Галицько-Львівську, Перемишльсько-Самбірську, Холсько-Белзьку, Турівську, Полоцько-Вітебську, Чернігово-Брянську та Смоленську.
Невдовзі новий митрополит відійшов від ідей Ферраро-Флорентійського собору й у 1467 році прийняв повторне свячення від Константинопольського патріарха. Наступник митрополита Григорія Мисаїл ще пробував триматися ферраро-флорентійської моделі. Зокрема, надіслав прохання про своє затвердження на Київській катедрі до Риму. Але час цієї унії добігав кінця. Тож вже наступник Мисаїла Симеон до Риму про затвердження не писав. Останнім Київським православним митрополитом, що ще прагнув шукати способи втілення ферраро-флорентійської моделі, був митрополит Йосиф Болгаринович. Та його передчасна смерть у 1501 році закрила цю можливість. З’язок і тяглість, що фокусувалася на ідеї унії, обірвалася. Потрібні були нові історичні стимули, що актуалізували б питання сопричастя київської православної митрополії з Наступником святого Петра в Римі. І наприкінці XVI ст. вони знову постали.
В другій половині XVI ст. збіглося багато факторів, як зовнішніх, так і внутрішніх, що утвердили православних єпископів Київської митрополії у початку пошуку єдності із Римом.
Перші кроки до майбутньої унії слід відносити до 1580-их років. Вони були зосереджені на спробах папського легата Антоніо Посевіно розвинути ґрунт під цю ідею. Його помічником у цьому був папський нунцій у Варшаві монсеньйор Болоньєтті. Їм вдалося залучити до спілкування на цю тему впливових православних князів – Василя-Констянтина Острозького та Юрія Слуцього. Перший навіть почав переписку з Папою щодо цього питання. Але календарна реформа Папи Григорія XIII, яку відкинув Константинополь, від’їзд з Речі Посполитої Антоніо Посевіно та неприхильність Сикста V до ідей унії відклали цю справу.
Ідея унії потребувала підтримки і промоції самих православних єпископів Київської митрополії і дуже скоро її отримала: 20 червня 1590 р. четверо єпископів на синоді в Бересті підписали лист у якому висловили свою готовність до єдності з Католицькою Церквою. Центральною умовою цього було збереження східного чину богослужіння та діючого церковного устрою.
Папа Римський Климентій VIII підтримав ініціативу православних єпископів. У 1594 р. єпископи схвалили «Торчинські артикули» в яких окреслили своє бачення майбутньої унії. У 1594 р. ці документи вже були в Римі. Розпочалися переговори, кульмінацією яких стало 23 грудня 1595 року. День, коли Папа Климентій VIII проголосив прийняття Київської митрополії у сопричастя з Католицькою Церквою. Наступного року восени відбувся синод у Бересті. Там єпископи на чолі з митрополитом Михайлом Рогозою проголосили унію. Врешті, 15 грудня 1596 р. король Речі Посполитої Сиґізмунд ІІІ Ваза видав універсал про потвердження рішення синоду у Бересті. Розпочалася історія Київської унійної митрополії.
