Другий Ватиканський Собор – новий подих Церкви. Перший міжсесійний період

о. Андрій Твердохліб

Попереднього разу ми намагалися зрозуміти атмосферу під час проведення ІІ Ватиканського Собору через вивчення ключових представників груп всередині Церкви, які опонували одна одній. Йдеться про консерваторів та інноваторів, їхні погляди на впровадження змін та прийняття рішень. Цього разу розглянемо перший міжсесійний період, який тривав між першим та другим соборовими періодами.

Координаційна Комісія

Як уже було згадано в одній із попередніх передач, урочисте закриття першої соборової сесії відбулося 8 грудня 1962 року, а початок другої було заплановано на 8 вересня 1963 року. Протягом цих дев’яти місяців праця над майбутніми соборовими документами не була призупинена. Навпаки, створена для цього Координаційна Комісія займалася дослідженням виступів та пропозицій, висловлених отцями Собору впродовж першої сесії, і внесенням необхідних змін до схем таких документів. Завданням Координаційної Комісії власне було налагодити співпрацю між різними соборовими комісіями та впорядкувати їхню роботу таким чином, щоб остаточний вигляд документів відповідав загальному духу Собору, починаючи від інавгураційної промови Папи Івана ХХІІІ та продовжуючи дискусіями під час засідань і голосуванням за ті чи інші схеми документів. Цю Комісію очолював кардинал Амлето Чіконьяні (Amleto Giovanni Cicognani), а до її складу входили ще шість інших кардиналів та секретар Собору монсеньйор Перікл Фелічі.

Перші збори Координаційної Комісії відбулися від 21 до 27 січня 1963 року. На них було прийнято рішення зменшити кількість соборових документів до 17 і надіслати їх схеми соборовим комісіям. Така кількість дозволила краще зосередитися на опрацюванні цих схем та їхньою майбутньою презентацією під час другої сесії соборових засідань. До цього переліку також входили два документи, присвячені літургії та соціальним комунікаціям, схеми яких вже були прийняті під час першої сесії Собору.

Кардинали, які входили до Координаційної Комісії, розділили між собою обов’язки дослідження тих чи інших схем документів, ставши супервізорами праці над окремими схемами документа. Впродовж цього міжсесійного періоду Координаційна Комісія збиралася ще чотири рази. Згодом, за рішенням папи до її складу було включено ще трьох учасників.

Смерть Папи Івана ХХІІІ

Водночас протягом перших місяців 1963 року стан здоров’я папи римського стрімко погіршувався і його публічні появи суттєво зменшилися. Весною цього року він був нагороджений Премією “Balzan”, визнаючи його внесок на користь досягнення миру завдяки публікаціям двох енциклік із закликами до миру (Mater et Magistra / 1961; Pacem in terris / 1963), та його рішуче втручання під час складної карибської кризи восени 1962 року. Зокрема енцикліка «Мир на землі / Pacem in terris» була підписана 9 квітня 1963 року перед телекамерами журналістів, зібраних з усього світу. В тексті енцикліки йшлося про соціальні теми, питання миру та війни, права людини. Стиль енцикліки передавав розуміння знаків часу. У ній Церква поставала не як фортеця, відгороджена від світу високою стіною, але як пророча реальність, покликана співпрацювати з усіма людьми доброї волі, до яких ця енцикліка, власне, й була звернена. Зокрема папа підкреслював те, що в епоху наявності атомної зброї не може йтися про «справедливу війну» – термін, який Церква підтримувала впродовж століть. Цю енцикліку можна вважати заповітом Папи Івана ХХІІІ, який помер менш ніж через місяць після її підписання.

Незважаючи на стан свого здоров’я, папа продовжував особисто слідкувати за перебігом справ Собору під час міжсесійного періоду. Так, наприклад, 9 травня 1963 року він власноруч написав текст, в якому йшлося про те, що він «особисто» та «з великою уважністю» проаналізував схеми восьми соборових документів від першого до дев’ятого травня поточного року. І «залишає за собою право переглянути їх під час завершальних дискусій та під час підготовки до остаточного затвердження». 25 травня, буквально за декілька днів до своєї смерті, Папа Іван ХХІІІ дав вказівку своєму секретарю Лорісу Каповіллі (Loris Capovilla) передати Періклу Фелічі, секретарю ІІ Ватиканського Собору, такі слова: «Сказати монсеньйору Фелічі, що я є поруч із ним, і що я дуже ціную його працю та працю його співробітників […] Також і я працюю для Собору…».

Впродовж років виконання папського служіння завдяки своїй батьківській турботливості, відкритості на потреби інших та жестам доброти, Папа Іван ХХІІІ без перебільшення завоював світову прихильність, любов та захоплення його вчинками. Йому не лише вдалося успішно реалізувати роль батька, але також і роль вчителя. Своїм служінням він відкрив нову епоху в Церкві, зокрема пропонуючи переглянути такі поняття як любов та єдність, серйозно ставлячись до відновлення духовного життя. За час його управління католицькою Церквою також була звернута увага на переосмислення доктрини віри та переформатування церковних структур. Саме тому увесь світ із тривогою та болем сприйняв новину про його переставлення до вічності ввечері 3 червня 1963 року.

Його турбота про Церкву зокрема та світ загалом полягала також і в тій думці, яку він висловив, розвинув та перетворив у скликання ІІ Ватиканського Собору. Безсумнівно, що він був відкритий на дію Божого Провидіння, що подало йому ідею про проголошення, підготовку та відкриття Собору, який мав міжнародний душпастирський вимір. Тому й не дивно, що одним із перших запитань багатьох людей після його смерті було запитання про подальшу долю Собору. Діяльність Собору продовжиться чи помре разом зі своїм натхненником? Яким буде рішення його наступника?

Після похорону Папи Івана ХХІІІ, впродовж днів очікування скликання конклаву, кардинали в переважній своїй більшості висловлювали підтримку продовженню Собору. Принаймні точно усі розуміли неможливість перервати соборову працю, як це сталося в 1870 році під час проведення І Ватиканського Собору в той час, коли мури Риму штурмували війська. Одноголосно відчувалося бажання щоб Собор не був перерваний, щоби був логічно завершений. Однак бачення такого завершення було різним. Частина єпископів дотримувалася думки, що має відбутися урочисте закриття Собору, яке очолить уже новий папа римський. Мають бути підтвердженні рішення на основі дискусій, проведених досі, без подальшого продовження соборових сесій. Натомість інша частина єпископату наполягала на тому, що ІІ Ватиканський Собор без жодного сумніву має бути продовжений таким чином, яким його бачив Папа Іван ХХІІІ, який в цьому своєму рішенні був натхнений Святим Духом.

Серед різних голосів найпереконливішим був голос міланського кардинала Джованні Баттісти Монтіні, який поставив логічне запитання стосовно того чи можливо є тепер закинути настільки майстерно підготовлений шлях до майбутнього розвитку Церкви. Зрештою він сам дав чітку та зрозумілу відповідь: «Є підстави вважати, що ні». Описуючи перше завдання нового римського папи, Монтіні, зокрема, сказав таке: «Найважливішою частиною понтифікату буде турбота про продовження ІІ Ватиканського Собору, на який спрямовані погляди усіх людей доброї волі».

Отож у даному випуску ми розглянули перший міжсесійний період, працю Координаційної Комісії та останні моменти життя Папи Івана ХХІІІ. Наступного разу зупинимося над скликанням конклаву кардиналів для обрання нового римського папи, що відбувся протягом 19-21 червня 1963 року.

_________________________________

Джерела:

Michele Antonio Corona, Il Concilio Vaticano II spiegato a tutti. Fondazione OasiApp, 2022. с. 59-60.

Giuseppe Alberigo. Breve storia del concilio Vaticano II. Il Mulino, 2021. c. 56-57, 61.

Marco Pietro Giovannoni, Alessandro Cortesi. Introduzione al Concilio Vaticano II. Padova: Edizioni messaggero, 2022. c. 76-77, 79.

Piero Doria. Storia del Concilio ecumenico vaticano II. Tau editrice, 2016. c. 99-100.