II Ватиканський Собор – новий подих Церкви. Перші непорозуміння та вирішення
о. Андрій Твердохліб
Попередніми разами ми говорили про відкриття ІІ Ватиканського Собору 11 жовтня 1962 року та про дві промови святого Папи Івана ХХІІІ, виголошені того дня: перша, інавгураційна, була в урочистий спосіб проголошена вранці перед усіма соборовими отцями в базиліці святого апостола Петра, а друга, що увійшла в історію під назвою «Промова при місячному сяйві», була спонтанно проголошена ввечері з вікна Апостольського палацу, відповідаючи на присутність великої кількості молодих людей, що заповнили площу перед базилікою. В цій статті звернемо нашу увагу на деякі перші непорозуміння, що виникли на початку Собору.
Очевидно, коли йдеться про таке велике зібрання, де присутні понад дві тисячі учасників, які прибули з різних країн світу, маючи свою історію, культуру та традиції, уникнути непорозумінь неможливо. Саме тому важливо їх не ігнорувати, але шукати способи їхнього вирішення. Вже перші дні Собору були позначені деякими кроками, що назовні виглядали незначними, однак які мали важливі наслідки.
Питання «першості»
Питання першості між патріархами та кардиналами стало причиною першого та справжнього непорозуміння. Впродовж історії проведення усіх попередніх Соборів очільники чотирьох патріарших осідків (Константинопольського, Олександрійського, Антіохійського та Єрусалимського) йшли одразу ж після папи. Однак уже під час проведення І Ватиканського Собору патріархи зайняли місце після кардиналів. Основним захисником прерогатив східних патріархів був мелхітський Антіохійський патріарх Максим IV Сайєх. Він протестував проти такого критерію розподілу місць під час соборових засідань, відповідно до якого надавалася першість кардиналам перед патріархами східних Церков. Слід зауважити, що об’єктом такого протесту не були форми чи правила етикету. Відстоюючи це питання, патріарх Максим IV наводив глибинні еклезіологічні та екуменічні причини. Якщо кардинали, які є співробітниками папи римського, випереджають у першості патріархів, то це виглядає так, наче римська Церква не визнає перед патріаршими Церквами їхнього простору та їхньої ідентичності, що мають своєю основою стародавню історію. Патріарх доводив, що тут йдеться про питання цінності Церков, що не належать до латинської традиції, тобто помісних Церков та про питання екуменізму. Говорячи про питання першості місць на соборовій асамблеї, йшлося радше про можливе зближення поміж Церквами: якщо східні нез’єдинені патріарші Церкви в майбутньому матимуть бажання повернутися в лоно вселенської католицької Церкви, то вони повинні підпорядкуватися римській Церкві чи єдність Христової Церкви означає радше визнання різних ідентичностей, прямуючи до спільного сопричастя?
Патріарх Максим IV брав участь у всіх чотирьох засіданнях Собору, під час яких виголошував свої доповіді французькою мовою, замість латинської. Незважаючи на свій похилий вік (в 1962 році йому виповнилося 84 роки), він досить часто брав слово, стаючи на захист різних справ. Окрім питань, згаданих в цій передачі, він також закликав до примирення між католицькою Церквою та східними православними Церквами, а також активно захищав східні християнські традиції. Його відданість та послідовність зайнятій позиції викликали велику повагу серед православних спостерігачів, присутніх на Соборі.
Як згадує у своїй книзі П’єро Дорія (Piero Doria) вперше цей патріарх звернувся з приводу питання першості, написавши довгого листа до Папи Івана XXIII ще 8 жовтня 1959 року. Однак цей лист залишився без відповіді. Тоді 20 вересня 1962 року, менше аніж за місяць до відкриття Собору, цей же патріарх написав листа до монсеньйора Перікла Фелічі, генерального секретаря Собору. В цьому листі він наводить причини на захист свого твердження, зокрема посилається на канони перших вселенських соборів, згідно яких східним патріархам належить перше місце після папи. Однак і така спроба не мала бажаних наслідків. Відповідно до Регламенту Собору (арт. 24), патріархи в урочистій процесії йшли після кардиналів та перед архиєпископами.
Питання використання латинської мови
Під час підготовчих робіт перед Собором було вирішено, що латинська мова є єдиною мовою для використання на соборових засіданнях. Однак не всі єпископи мали достатнє знання цієї мови в такій мірі, щоб мати можливість виступати та розуміти всі лінгвістичні та богословські тонкощі.
Вже згаданий патріарх Максим IV також в категоричний спосіб відкидав обов’язковість говорити латиною. Саме розуміючи його позицію, що східні Церкви не повинні підпорядковуватися римській Церкві, а радше перебувати з нею у сопричасті, стає зрозумілим і те, чому він відкинув можливість говорити на ІІ Ватиканському Соборі латиною. Його позицією було бажання запобігти засвоєнню римо-центричної еклезіології, тому він чітко вказував, що католицька Церква це не те саме що й римська Церква.
Мікеле Антоніо Корона в своїй книзі наводить слова, записані в щоденнику арабського єпископа Неофітоса Еделбі (Nèophytos Edelby), який на Соборі був богословським експертом від мелкітської Церкви. Що стосується питання використання латинської мови, то цей єпископ згадує полум’яну промову свого патріарха Максима IV. Зокрема він пише наступне: «Патріарх Максим IV ще перед Собором наполягав у розмові з генеральним секретарем монсеньйором Феліче, щоб соборові отці могли використовувати якусь живу мову, обрану ними у вільний спосіб з поміж 4 чи 5 мов, що є найбільш використовуваними на міжнародних конгресах. Не отримавши адекватної відповіді, він представив дане питання перед папою». І далі Еделбі цитує слова патріарха: «Собор без сумніву повинен мати офіційну мову; і є природньо, що такою офіційною мовою буде латина. Однак поруч із цією офіційною мовою необхідно, щоб єпископи, які не є здатні достатньо добре висловлюватися цією мовою, могли б користуватися однією із мов, які на сьогодні визнані як універсальні. Чому ми маємо виключати із діалогу наступників апостолів, які мають, з Божого права, здатність управляти та навчати, і зарезервувати таке право для знавців латини, багато з яких можуть не бути наступниками апостолів?».
Отже в даній передачі ми звернули нашу увагу на ті перші кроки, що їх робили учасники ІІ Ватиканського Собору. Кроки, які часто були пов’язані із різного роду викликами та непорозуміннями серед присутніх представників різних країн, культур та традицій. Виклики, на які соборові отці не боялися вказувати та спільно шукати вирішення, враховуючи єдність у відмінності всієї Христової Церкви. Наступного разу ми більш детально розглянемо призначення членів соборових комісій серед учасників Собору.
______________________
Джерела: Piero Doria. Storia del Concilio ecumenico vaticano II. Tau editrice, 2016. c. 85.
Michele Antonio Corona, Il Concilio Vaticano II spiegato a tutti. Fondazione OasiApp, 2022. с. 33-34.
Marco Pietro Giovannoni, Alessandro Cortesi. Introduzione al Concilio Vaticano II. Padova: Edizioni messaggero, 2022. c. 67-68.
