Другий Ватиканський Собор – новий подих Церкви. Внесок різних рухів
о. Андрій Твердохліб
Попереднього разу ми розпочали розгляд різного роду рухів, що розвивалися всередині самої Церкви та які мали достатній вплив на перебіг соборових засідань. Йдеться про такі рухи: літургічний, біблійний, екуменічний та рух за апостолят мирян. Більшої уваги було приділено літургічному рухові, оскільки за своїм обсягом він містить чимало напрацювань та до якого залучено чимало різних особистостей, порівняно з іншими трьома рухами. Цього разу поговоримо про інші три. В цей спосіб завершуємо дослідження історичних моментів, що передували скликанню та проведенню ІІ Ватиканського Собору, про які ми говорили у попередніх передачах. Зокрема йдеться про дослідження історії Соборів впродовж двох тисячоліть християнства, а також про суспільні та політичні зміни у модерному світі.
Біблійний рух. Поруч із літургічним рухом та водночас із ним, внесок у формування віри та духовного життя дедалі більшої кількості вірних всередині католицької Церкви мав також і біблійний рух. Особливо починаючи із ХХ століття. Йдеться про процес ближчого знайомства з Божим словом та його щоденного читання, як необхідний елемент життя у вірі. Цей рух здебільшого зароджувався в молодіжному середовищі та схвально сприймався зі сторони церковної влади. Варто зазначити, що біблійний рух не був цілковитим віддзеркаленням літургічного руху, оскільки цей крайній мав науковий та міжнародний вимір та розвивався в гармонії із потребами душпастирського служіння.
Біблійне питання отримало додаткового поштовху для наукового пошуку після енцикліки Папи Лева ХІІІ Providentissimus Deus (1893). В ній, зокрема, стверджувалося про неможливість протиріччя поміж богословами та вченими природничих наук, якщо вони залишатимуться в межах власної сфери досліджень. В 1903 році була створена Папська біблійна комісія.
Говорячи про цей період, важливо згадати напрацювання французького домініканця Марі Жозефа Лаґранжа (1855-1938), який у 1890 році був засновником Біблійної школи в Єрусалимі та наукового видання біблійної тематики «Revue biblique». Він також був автором «історичного методу» дослідження Біблії, що полягав у поглибленому вивченні біблійних текстів, занурюючись у культурний світ та історичне середовище, в якому вони були написані. В 1909 році Папа Пій Х було засновано Папський біблійний інститут, який розпочав дослідження Святого Письма, використовуючи історично-критичний метод.
В 1943 році енцикліка Папи Пія ХІІ Divino afflante spiritu, заохочувала досліджувати біблійні тексти, розпізнаючи їхній жанр написання та використовуючи критичний метод вивчення. Зокрема в ній йшлося про наступне: «Дослідник повинен практично повернутися своїм розумом на Схід в ті далекі століття та за підтримки історії, археології, етнології й інших наук зрозуміти, які саме літературні жанри використовували автори текстів того періоду» (п.3).
Екуменічний рух. Моментом народження екуменічного руху можна вважати кінець ХІХ та початок ХХ століття. Місцем його народження в особливий спосіб були протестантські Церкви. Причиною екуменічного руху послужило поширення християнства на місійних теренах. Процес колонізації супроводжувався місіонерською діяльністю християн, які належали до різних конфесій. Тому досвід «розділеного Христового Тіла» на цих теренах часто супроводжувався радикальними запитаннями стосовно самої місіонерської діяльності та відносин поміж християнами. В 1910 році в місті Единбург була проведена міжнародна місійна конференція, яка вважається початком екуменічного руху. В ній взяло участь близько 1300 осіб, які належали до різноманітних місійних товариств.
На початку ХХ століття були також й інші моменти зрілості на шляху до єдності християнських Церков. Зокрема Натан Сьодерблюм, лютеранський архиєпископ міста Уппсала (Швеція), після завершення першої світової війни, що стала згіршенням з огляду на те, що християнські народи воюють поміж собою, запропонував створення Екуменічної ради Церков. У 1920 році православний Константинопольський патріархат надіслав усім християнським Церквам листа із пропозицією реалізації єдності через конкретні кроки. Влітку того ж 1920 року англіканські єпископи поширили заклик до всіх християн до єдності.
Екуменічний рух на початку свого зародження мав таких чотири основних елементи: місійність, доктрина, соціальна діяльність, молитва. Метою екуменізму було визначено пошук єдності без асиміляції, в якій кожна Церква є частиною одного цілого.
Варто зауважити, що хоч екуменічний рух і залучив як протестантів, так і православних, однак не був добре прийнятий католиками. Офіційною реакцією католицької Церкви була енцикліка Папи Пія ХІ Mortalium animos 1928 року. В ній екуменізм в негативний спосіб засуджувався як рух, що є пройнятий ліберальними ідеологіями. В даній енцикліці стверджувалося, що єдиною Христовою Церквою є та, що перебуває під проводом апостола Петра та його наступників. Апостольська Столиця в тому періоді не брала жодної участі в екуменічних зустрічах.
Однак незважаючи на таку жорстку позицію Церкви, також і в католицькому середовищі зароджувалися екуменічні ініціативи. Бельгійський кардинал Мерсьє між 1921 та 1925 роками був організатором зустрічей між католицькими та англіканськими богословами, з метою вивчення наближення обох Церков. В Ліоні священник Поль Кутюр’є (1881-1953) був ініціатором запровадженням тижня молитов за єдність християн. Вже згаданий в попередній передачі Ламберт Бодуен, натхненний закликом Христа до єдності, в 1925 році заснував з цією метою екуменічний монастир «монахів єдності», що згодом обрали своїм сталим осідком Шевтонський монастир. Варто зауважити, що цей монастир від моменту свого заснування має зв’язки з УГКЦ через митрополита Андрея Шептицького та монахів Унівської Лаври.
Водночас із екуменізмом духовним та молитовним, в католицькому середовищі зароджувалися початки й екуменізму богословського. Зокрема французький богослов Ів Конґар (1904-1995) в своїх наукових працях роздумував про богословський аспект екуменізму.
Рух за апостолят мирян. Як уже було згадано в розповідях про літургічний та біблійний рух, вони зародилися та розвивалися також завдяки участі у них мирян католицької Церкви. Дедалі більше серед вірян набувала поширеності думка про відповідальність в різних аспектах людського життя, що випливає з хрещення. В Італії та Іспанії основною організацією, довкола якої об’єднувалися вірні католицької Церкви, була «Католицька акція». Починаючи від Папи Пія ХІ, дана організація була офіційно визнана та підтримувана Апостольською Столицею.
Після Другої світової війни в різних європейських країнах постало питання участі католицьких вірних у розбудові демократичних країн. Досить жвавою була дискусія про те, в який спосіб можна принести євангельського духа в політику та демократичний розвиток. Створювалися політичні партії та рухи за християнську демократію, які в своїй основі мали католицьке віровчення. Однак оскільки над ними здебільшого не було опіки зі сторони місцевих католицьких єпископів, то з часом до таких політичних рухів та партій почали входити всі християни, незалежно від віросповідання, а самі вони з часом були більш перейняті принципами модерної демократії.
Однак варто згадати про один окремий цікавий факт. Автор прапору Європейського Союзу Арсен Айтц (1908-1989) був французьким католиком, який вшановував Пресвяту Богородицю. Саме ореол із дванадцяти зірок навколо голови Матері Божої був для нього натхненням для створення цього прапору. Символічним є також той факт, що така версія прапору ЄС була прийнята на голосуванні Комітету міністрів 8 грудня 1955 року, в день коли католицька Церква вшановує Непорочне Зачаття Діви Марії.
Стосовно участі мирян в житті Церкви, то інноваційною була думка та її застосування щодо ролі жінки в проводі церковних асоціацій, зокрема в «Католицькій акції». Варто згадати про відповідальні обов’язки багатьох жінок в міжнародних асоціаціях католицьких вірян, як наприклад Pax Romana, заснована в 1921 році. Зокрема однією зі співорганізаторок двох світових конгресів з апостоляту мирян, проведених у 1951 та 1957 роках, була Розмарі Ґолдей (1916-2010), яка згодом брала участь як слухачка в сесіях ІІ Ватиканського Собору. В 1952 році був створений постійний Комітет міжнародних конгресів з апостоляту мирян, який роздумував над природою та місією мирян у Церкві та в сучасному світі.
Вищезгадане було тими напрямними, що згодом дозріли до того, щоб зробити свій значний внесок як під час опрацювання декрету про апостолят мирян так і під час укладання душпастирської конституції ІІ Ватиканського Собору Gaudium et spes.
______________________
Джерело: Marco Pietro Giovannoni, Alessandro Cortesi. Introduzione al Concilio Vaticano II. Padova: Edizioni messaggero, 2022. (сс. 46-55).
