ІІ Ватиканський Cобор. Закваска богословського й церковного оновлення

о. Андрій Твердохліб

Попереднього разу ми детальніше розглянули різноманітні суспільні виклики, що постали напередодні скликання ІІ Ватиканського Собору. Зокрема зупинилися на тому, в який спосіб католицька Церква реагувала на такі виклики та яким чином намагалася використовувати різні кризові моменти як можливість проповіді Христового Євангелія серед нових умов та новими способами. Далі більш детально розглянемо різного роду рухи, що розвивалися всередині самої Церкви та які мали достатній вплив на перебіг соборових засідань. Йдеться про такі рухи: літургічний, біблійний, екуменічний та рух за апостолят мирян.

Цього розглянемо лише літургічний рух, оскільки за своїм обсягом він містить значно більше напрацювань та залучень різних осіб, порівняно з іншими трьома рухами, про які поговоримо наступного разу. В такий спосіб завершимо дослідження історичних моментів, що передували скликанню та проведенню ІІ Ватиканського Собору, про які ми говорили у попередніх чотирьох передачах. Зокрема йдеться про дослідження історії Соборів впродовж двох тисячоліть християнства, а також про суспільні та політичні зміни у модерному світі.

ІІ Ватиканський Собор став моментом дозрівання численних поглядів, думок та зрушень, що вже тривалий час були в процесі богословських рефлексій в різних церковних колах. Дискусії, що проводилися під час соборових засідань, збагачувалися завдяки думкам різних богословів минулих періодів, включаючи також і тих, які до цього часу не користувалися прихильністю церковного керівництва, або ж до поглядів яких ставилися з підозрінням чи, навіть, засуджували. Поруч із працями багатьох богословів, Собор зазнав також і впливів церковного досвіду, пережитого впродовж двох світових воєн. Завдяки йому в церковних колах відчувалася потреба оновлення християнського свідчення в культурній, політичній, соціальній та економічній сферах.

Літургічний рух. Літургічний рух як такий сформувався в перших десятиліттях ХХ століття в Бельгії та Німеччині довкола нових літургічних видань, якими опікувалися монахи бенедиктинці. Однак початки його зародження можна знайти ще декілька століть раніше. Наприклад, в 1786 році в італійському регіоні Тоскана в місті Пістойя місцевий єпископ Шіпіоне де Річчі скликав Синод, чимало рішень якого були прийняті також на ІІ Ватиканському Соборі. Зокрема йдеться про активну участь вірних у богослужіннях; причастя вірних під час проведення богослужінь, в яких вони беруть участь; не заохочувалися приватні богослужіння; обмежувалося часте виставлення реліквій святих; розуміння значення літургійної молитви; реформу молитвослова; надання більшого місця в богослужіннях читанню Божого слова; скасування багатьох набоженств.

Повернення до класичної літургії, що становить фундамент автентичної бенедиктинської традиції, вимагало ретельного дослідження джерел. В пошуках сутності літургійного життя, бенедиктинці вивчали та оцінювали вплив літургійних практик на життя вірних і такі ідеї згодом були перейняті літургічним рухом. Початками літургічного руху традиційно вважаються ініціативи абата монастиря в місті Левен у Бельгії. Отець Ламберт Бодуен (Lambert Beauduin, 1873-1960) під час своєї відомої доповіді в 1909 році на конгресі католицьких вірних в місті Малін, стверджував, що найкращим способом об’єднати в Церкві «тих, хто ще до неї належить та повернути тих, хто її покинув» буде передавання вірним розуміння, а отже й любові, таїнств, які служаться на престолі.

З цього часу починають з’являтися різнорідні публікації та ініціативи: щомісячне видання «Літургічне життя», окремий часопис для священників (Questions liturgiques), періодичні формаційні зустрічі для священників стосовно літургічних питань. Бодуен також опрацював переклад римського мессалу для того, щоб зробити його доступним для вірних. Напередодні початку Першої світової війни вийшла друком його книга «Набожність у Церкві», що містила думки та пропозиції щодо душпастирського оновлення літургійних практик: літургія Церкви є місцем богослужбових практик Церкви, де єдиним та універсальним суб’єктом є воскреслий Христос, від Якого походить спасіння. Протягом війни він отримав можливість спілкування із представниками англіканської Церкви, а в післявоєнні роки, під час викладання в папському інституті святого Ансельма в Римі, у нього дозріла думка заснувати монастир для об’єднання Церков, до якого б входили представники православної, англіканської та протестантських Церков. Як результат, такий монастир було засновано в 1925 році в місті Аме, а 1939 року перенесено до міста Шевтонь.

Паралельно з цими рухами, Папа Пій Х у своїх повчаннях заохочував вірних до активної участі в богослужіннях, та зокрема до частого причастя як дорослих, так і дітей. Важливо підкреслити зв’язок між розвитком активного мирянства, та літургією як місцем поглибленого вивчення цієї містичної реальності Церкви. Активна та свідома участь в богослужіннях є, зрештою, особистим досвідом кожного мирянина, що має живу віру.

Таким чином, крок за кроком, формується гармонійна єдність між літургічним рухом та свідомістю вірних католицької Церкви у власному покликанні до апостольського служіння кожного. Тут важливо згадати напрацьовані в цій ділянці думки й спостереження Романо Ґвардіні (Romano Guardini, 1885-1968) стосовно літургії, як основи християнського життя як для окремого християнина, так і для християнської спільноти загалом. Реформа літургії передбачала не так зміну термінології чи її зовнішньої структури, як радше її вплив на серця людей та динаміку участі християнської спільноти. Життя в Святому Дусі кожного вірного було важливим елементом участі в церковному житті. У праці Ґвардіні під назвою «Дух літургії» були синтезовані його роздуми щодо літургії, як відправної точки особистого та спільнотного християнського життя. Для нього літургічний рух полягав у відновленні церковного життя в його споглядальному вимірі.

Після завершення Другої світової війни літургічний рух поширився на дедалі більше країн. Оскільки таке поширення також спричиняло появу різних контроверсійних поглядів, то на такі дискусії іноді була змушена реагувати Апостольська Столиця. Як, наприклад, у випадку із бенедиктинським монахом Одо Казелем та його концепцією містичності літургії.

Папа Пій ХІІ здебільшого підтримував літургічний рух та розумів його значення та цінність для вселенської Церкви. Завдяки його двом енциклікам (Mystici Corporis, 1943 та Mediator Dei, 1947) цей рух отримав додатковий поштовх для розвитку. В 1948 році він створив Комісію для реформи пасхальних богослужінь та Страсного тижня, а також для перегляду та оновлення рубрик в богослужбових книгах, для нового видання молитвослова. Після відповідних опрацювань результати діяльності цієї Комісії були підтверджені та проголошені: реформа пасхальних богослужінь у 1952 році та реформа Страсного тижня у 1955 році. Праця даної Комісії тривала до тих пір, коли в 1959 році вона увійшла до підготовчої групи ІІ Ватиканського Собору.

Цього разу ми детальніше розглянули один із рухів, що розвивалися всередині Церкви і які мали вагомий вплив на перебіг соборових засідань, а саме дослідили літургічний рух, історію його становлення й розвитку та осіб, що були до нього залучені. Наступного же разу дослідимо інші рухи в середині католицької Церкви, які розвинулися напередодні ІІ Ватиканського Собору, а саме: біблійний, екуменічний та рух за апостолят мирян.

Джерело: Marco Pietro Giovannoni, Alessandro Cortesi. Introduzione al Concilio Vaticano II. Padova: Edizioni messaggero, 2022. (сс. 34, 41-46).