ЦЕРКВА

Другий Ватиканський Собор – новий подих Церкви. Відкриття третьої сесії

Відкриваючи третю сесію Другого Ватиканського Собору, Папа Павло VI наголосив, зокрема, на важливості прийняття документа про Церкву, переконаний у тому, що неможливо говорити про інші речі, доки Церква не висловитися про себе саму.

о. Андрій Твердохліб

Розглянувши попереднього разу важливі та визначні моменти, що відбулися впродовж другого міжсесійного періоду ІІ Ватиканського Собору, який був сповнений різноманітних нововведень та подій, що згодом відобразилися на наступних сесіях, далі зосередимося на промові Папи Павла VI, яку він виголосив у день відкриття третьої сесії собору, що відбулося 14 вересня 1964 року.

Аудіоверсія

Однак спершу наведемо деяку статистичну інформацію щодо цієї соборової сесії. Дата відкриття третьої сесії ІІ Ватиканського Собору була визначена 3 липня під час аудієнції державного секретаря кардинала Амлето Джованні Чіконьяні. Натомість дата закриття була встановлена на 21 листопада, що мало б уможливити соборовим отцям, а також папі римському, взяти участь у 38-му Міжнародному Євхаристійному Конгресі, що відбувався в місті Бомбей в Індії від 28 листопада до 8 грудня 1964 року. Відповідно до інформації, що була надрукована у часописі L’Osservatore Romano від 12 вересня, кількість соборових отців, які повідомили про свою участь у третій сесії Собору, становила 2513 із 3070, які мали таке право. Про звільнення від цього обов’язку просили 557 отців і причини на це були різними: поважний вік, стан здоров’я або ж перешкоди, створені урядом тих країн, у яких вони здійснювали своє єпископське служіння – країни східної Європи, Китай та інші.

Впродовж третього соборового періоду Папа Павло VI тричі виступав перед зібраною асамблеєю: 14 вересня, з нагоди відкриття; 6 листопада під час обговорення схеми документа про місії; та 21 листопада в день закриття. Можливість виступити мали назагал 650 отців, в той час як письмових зауважень стосовно різних схем документів надійшло 1586. Під час цього періоду в базиліці святого апостола Петра відслужено 51 Євхаристійне богослужіння, два з яких очолив Папа Павло VI – у день відкриття та закриття цієї соборової сесії, 37 – в римському обряді, і по одному в сиро-антіохійському, халдейському, греко-мелхітському, румунсько-візантійському, маронітському, амброзіанському, ефіопському, візантійському за участю різних представників візантійської традиції, малабарському та вірменському. Також 28 жовтня секретар Собору Перікл Фелічі співслужив із 12 парохами, а 29 жовтня кардинал Дьопфнер із 12 єпископами.

Отож, 14 вересня 1964 року, в день відкриття третього соборового періоду Папа Павло VI виголосив свою промову. Подібно як і в день відкриття попереднього періоду, він зосередився на пастирському та богословському рівнях. Зокрема говорячи про Церкву він сказав:

“Тут справді є Церква, ми самі тут є Церквою, а це тому, що ми є членами Містичного Христового Тіла. Завдяки безцінному дарові своєї благодаті Бог дав нам змогу вірити в Нього, бути очищеними у хрещенні, бути поєднаними в милосердній любові святого і видимого Божого люду. Ми є Церквою, бо є її служителями [...]. Врешті, ми є Церквою, бо як Учителі віри, Пастирі душ, "управителі Божих тайн" (1Кор 4,1), ми представляємо тут усі її частини, але не як делегати чи заступники вірних, якими керуємо з духовною дбайливістю, а як Отці і Брати, які уособлюють спільноти, довірені опіці кожного з нас, і як пленарне зібрання.”

У своїй промові папа використовував слова, які ще більше підкреслювали обличчя Церкви, тому говорячи про ІІ Ватиканський Собор, він стверджував: «тут звершується єдність, святість, апостольське обличчя Церкви», а отже «якщо тут є Церква – тут є присутній також і Дух Утішитель». Для того, щоб продовжити та завершити свою місію – додав папа – Христос дарував Церкві апостольське служіння та Святого Духа. І якщо для того, щоб звершити перше завдання, Христос сформував так би мовити матеріальне тіло Церкви, якому надано видимості, то для досягнення другого Він «діє всередині та проявляє свою силу не лише в душах окремих індивідів, але й у всій спільноті, оскільки її оживляє та освячує».

Апостольське служіння та обіцянка Святого Духа в розумінні Папи Павла VI є основними опорами, на яких Христос заснував свою Церкву:

“Апостольське служіння, яке священна ієрархія успадкувала через наступництво, і Дух Ісуса, з Якого ця ж ієрархія черпає як із звичайного інструменту в служінні слова і Таїнств, обоє діють разом; у день П'ятидесятниці вони дивним чином поєдналися одне з одним, коли розпочалося велике діло Христа Господа, уже більш не видимого, але завжди присутнього в апостолах та їхніх наступниках [...]; обоє, хоч і в різний, але взаємодоповнюючий спосіб, дають свідчення про Христа [...]. Чи можемо ми вірити, що цей задум спасенної дії, через яку Христове Відкуплення приходить до нас і звершується в нас, залишається чинним і сьогодні? Безумовно, Високодостойні Браття; ба більше, ми повинні вважати, що цей план триває і приносить свої плоди через нас, бо ми наділені владою і здатністю, що походить від Бога, "який поставив нас служителями Нового Завіту не за буквою, а за Духом, що оживляє" (2 Кор 3,6). Якби хтось сумнівався в цій реальності, він би завдав кривди вірності Христа, Який виконує Свої обітниці.”

Цими словами Папа Павло VI хотів звернути увагу на схему документа про Церкву, який у його думках займав перше місце. Він вважав, що неможливо дискутувати над іншими питаннями, якщо спершу Церква не висловиться про себе саму, не скаже про себе те, що Христос бажав при її заснуванні. На думку папи, впродовж цього третього соборового періоду потрібно було підсумувати та доповнити те, що вже було сказано про Церкву впродовж попередніх двох періодів, а також розвинути думки на цю тему із попереднього вселенського Собору. Папа пригадував соборовим отцям реальність того, що Церква є посередницею між Христом та людською спільнотою, а не зосереджена на самій собі. Саме тому, на думку папи, центральним питанням має бути ієрархічний уклад Церкви та походження, природа, завдання і влада єпископату.

На завершення своєї промови, яка в основному стосувалася Церкви, папа скерував свою думку до церковних громад усього світу, до священників, до богопосвячених осіб, до вірян, до убогих, до переслідуваних і, передусім, до тих, що були позбавлені свободи. Опісля привітав присутніх спостерігачів та спостерігачок, яким вперше була надана можливість брати участь у деяких соборових засіданнях. Зрештою звернувся до спостерігачів від некатолицьких церков та церковних спільнот висловлюючи надію що одного дня будуть усунуті будь-які перешкоди, що стоять на досягненні єдності усіх християн.

Такими були основні думки та моменти промови Папи Павла VI, виголошеній 14 вересня 1964 року, у день відкриття третьої сесії. Наступного разу ми розглянемо перебіг третьої сесії ІІ Ватиканського Собору.

Джерела:

Piero Doria. Storia del Concilio ecumenico vaticano II. Tau editrice, 2016. c. 191-196.