Ступити на дорогу братерства (7)
Як зазначає Святіший Отець, ця «проста й прямолінійна розповідь» містить «увесь динамізм внутрішньої боротьби, що відбувається в опрацюванні нашої самобутності». Адже вирушивши у подорож, обов’язково зустрінемо поранену людину. І сьогодні таких «дедалі більше». «Залучення чи виключення страждаючого на узбіччі визначає всі економічні, політичні, соціальні та релігійні проекти. Кожного дня стоїмо перед вибором або бути добрими самарянами, або байдужими перехожими, що зберігають дистанцію. І якщо поширимо погляд на цілісність нашої історії та на світ загалом, всі ми є або були цими персонажами» (69), – пише він.
Глава Католицької Церкви звертає увагу на те, як відмінності між учасниками події повністю перетворюються, зустрівшись із болючою дійсністю. Вже нема різниці між мешканцем Юдеї чи Самарії, між священиком і купцем, а лише два типи людей: ті, які беруть на себе тягар болю, й ті, які обходять здалеку. В цій ситуації падають наші розмаїті маски, це «година істини». «Чи схилимося, аби доторкнутися та обробити рани інших? Чи схилимося, аби взяти на плечі одні одних?» – запитує Папа, додаючи, що це «актуальний виклик», якого не слід боятися (70).
За словами Святішого Отця, ця історія повторюється. Дедалі очевидніше, що соціальна та політична недбалість перетворює різні місця світу в «пустинні дороги», на яких внутрішні й зовнішні протиріччя, «слушні» грабунки залишають багатьох лежати на землі на узбіччі… Ісус же не пропонує альтернативного розвитку подій, але виявляє віру в «кращу частку людського духу», заохочуючи підняти страждаючого та будувати гідне суспільство (71).
Папа пропонує детальніше приглянутися до учасників цих подій. Притча розпочинається із розбійників. Відправною точкою Ісус обирає «вже довершений напад», бо не хоче, щоб ми зупинилися лише на наріканні на факт і шуканні винуватців, бо «ми їх знаємо». Може виникнути запитання: чи залишимо пораненого на землі, побігши кожен захищатися від насильства чи переслідувати бандитів? Чи буде отой поранений виправданням для наших непримиримих поділів і жорстоких проявів байдужості (72)?
Далі притча зосереджує погляд на тих, які обходять здаля. Ця «небезпечна байдужість», як зазначає Святіший Отець, що є плодом зневаги або «сумної розсіяності», робить зі священика та левіта «не менш сумне відображення дистанції, що відокремлює від дійсності». Існує багато способів обійти: зосередитися на собі, не цікавитися іншими, бути байдужими, скеровувати погляд поза цю дійсність. І не можемо ігнорувати того факту, що в притчі йдеться не просто про релігійних людей, а про посвячених звершенню культу. Це є нагадуванням про те, що «вірити в Бога та покланятися Йому не є гарантією такого життя, яке подобається Богові». Таким чином, «людина віри може не бути вірною тому всьому, чого та ж віра вимагає», але «почуватися ближчою до Бога і вважати себе гіднішою від інших», а парадокс полягає в тому, що, іноді, «ті, які кажуть, що не вірять, можуть жити Божою волею краще від віруючих» (73-74).
Папа пише, що розбійники, зазвичай, мають «секретними союзниками» тих, які проходять повз, відвертаючи свій погляд. «Замикається коло між тими, які визискують і обманюють суспільство, аби висмоктувати з нього соки, й тими, що думають, ніби зберігають прозорість в своїй діяльності, але, водночас, живуть з цієї системи та її ресурсів. Існує сумне лицемірство там, де безкарність злочину, використання інституцій задля особистих чи корпоративних інтересів й інші лиха, яких нам не вдається викорінити, поєднуються із постійною критикою всього, з постійним сіянням підозр, поширюючи зневіру та розгубленість», – зауважує Глава Католицької Церкви, додаючи, що підступному ствердженню «все погано» відповідає не менш обманливе «ніхто нічого не може зробити», «хіба я можу щось зробити». Так розвивається розчарування та брак надії, що не сприяє духові солідарності та великодушності. Але саме так діє «невидима диктатура прихованих інтересів» (75).
Врешті, Святіший Отець скеровує погляд на пораненого чоловіка. За його словами, також і ми, іноді, почуваємося серйозно пораненими та покинутими на узбіччі. Покинутими нашими інституціями, поскорочуваними й недостатніми, або зосередженими на служінні інтересам небагатьох. У глобалізованому суспільстві, нагадує він, існує «елегантний спосіб» відвертати свій погляд: під прикриттям політкоректності та ідеололічної моди, віддається перевагу тому, щоби дивитися на страждаючого, не доторкаючись до нього, використовуючи толерантний, на перший погляд, дискурс, сповнений евфемізмами (76).
Але, як наголошує Глава Католицької Церкви, «кожного дня нам пропонується шанс». Тож не потрібно чекати всього від тих, які правлять, бо це «інфантилізм». Кожен має «простір співвідповідальності», тому всі повинні стати «активною частиною» реабілітації поранених суспільств. «Сьогодні маємо перед собою велику нагоду виразити те, що ми є братами й сестрами, що ми є добрими самарянами, які беруть на себе біль падінь, замість того, щоби розпалювати ненависть і образу. Як випадковому перехожому з нашої притчі, потрібне лише безкорисливе, чисте і просте прагнення бути народом, бути постійними й невтомними в зусиллі залучати, інтегрувати, піднімати того, що впав», – пише Папа, заохочуючи «підтримувати те, що є добрим, віддаватися на служіння добру» (77).
Опрацював о. Тимотей Т. Коцур, ЧСВВ
