ПАПА

Ступити на дорогу братерства (26)

Сьомий розділ енцикліки «Fratelli tutti» про братерство та суспільну дружбу має назву «Шляхи нової зустрічі» та присвячений темі миру. В ньому Папа підкреслює, що мир пов’язаний з істиною, справедливістю та милосердям, присвятивши чималу частину цих роздумів аспектові прощення. Він зазначає, що подолати гіркий спадок «несправедливості, ворожості й недовіри, які породжені конфліктами» не є легко. Цього можна добитися, «перемагаючи зло добром», плекаючи чесноти, що «сприяють примиренню, солідарності й миру».

Не йдеться про замовчування конфліктів. За словами Святішого Отця, «справжнє примирення не втікає від конфлікту, а осягається в конфлікті, долаючи його через діалог і відкриті, щирі й терпеливі переговори», бо якщо виключити ворожість і ненависть, боротьба між різними групами, «поступово перетворюється у чесну суперечку, в основі якої лежать пошуки справедливості». Як зазначається у Апостольському напоумленні Evangelii gaudium, «єдність важливіша від конфлікту». Не йдеться про синкретизм чи поглинання одних другими, але про «вирішення на вищому рівні, яке зберігає цінний потенціал протилежних полярностей» (244-245).

Далі Папа присвячує кілька думок пам’яті. Він вказує на те, що від того, хто зазнав багато несправедливості й жорстокості, не можна вимагати якогось виду «суспільного прощення». Примирення – це «особиста дія, і ніхто не може накидати її всьому суспільству». В суто особистій справі на основі вільного і шляхетного рішення хтось може не вимагати покарання (див. Мт. 5, 44-46), хоча суспільство і правосуддя законно цього домагаються. Але не можна видати декрет про «загальне примирення», вважаючи, що він загоїть рани чи прикриє несправедливість покровом забуття. «Хто може присвоїти собі право прощати в імені інших людей? Дуже зворушує спроможність деяких людей подолати зазнану кривду, але також по-людському можна зрозуміти тих, які не можуть цього зробити. У всякому разі – ніколи не можна пропонувати забути» (246), – зазначає Наступник святого Петра, пропонуючи далі кілька конкретних прикладів.

За його словами, не можна забути Шоа, що є символом того, «наскільки далеко може зайти людське зло, годоване фальшивими ідеологіями, якщо воно забуває про фундаментальну гідність особи, яка заслуговує на абсолютну пошану незалежно від того, до якої нації належить і яку релігію сповідує». Не можна забути про атомні бомби, скинуті на Хіросіму і Нагасакі, бо не можна допустити, «щоби сучасне і наступні покоління втратили пам’ять про те, що сталося, бо ця пам’ять – гарантія і стимул будування справедливішого і більш братерського прийдешнього». Також не можна забувати про «переслідування, про работоргівлю та етнічні чистки, які відбувалися в минулому й відбуваються тепер, і про багато інших моментів історії, які викликають сором» (247-248).

Як зазначає далі Папа, сьогодні легко піддатися спокусі «перегорнути ці сторінки історії», мовляв, минуло багато часу, потрібно дивитися в майбутнє. Однак, «без минулого немає майбутнього, ми не можемо прямувати вперед без повної і ясної пам’яті». Як зазначалося у Посланні на Всесвітній день миру 2020 року, потрібно підтримувати «полум’я колективної свідомості, розповідаючи наступним поколінням про жахи минулого», полум’я, яке «пробуджує і зберігає пам’ять про жертви, аби людське сумління дедалі більше міцніло перед усяким бажанням панувати й нищити». Це, за його словами, потрібне також і самим жертвам, аби «не піддатися мисленню, яке виправдовує репресії й будь-який вид насильства». Й у цьому контексті Глава Католицької Церкви апелює також і до пам’яті тих, «які в отруєній і деморалізованій атмосфері зуміли повернути свою гідність і маленькими чи великими вчинками вибрали солідарність, прощення, братерство», бо корисно пам’ятати про добре (249).

«Пробачити не означає забути, – веде далі Святіший Отець. – Говоримо передовсім про те, що якщо чогось ніяк не можна заперечити, релятивізувати чи приховати, то все-таки це можна пробачити. Якщо чогось ніколи не можемо толерувати чи виправдати, то все-таки це можемо пробачити. Якщо чогось в жодному разі не можна забути, то все-таки це можна пробачити. Добровільне і щире прощення – це щось велике, що віддзеркалює безмежність Божого прощення. Якщо прощення безкорисливе, тоді можна пробачити тому, хто не кається і не спроможний просити прощення» (250).

За словами Папи, ті, які справді прощають, не забувають, однак, «не дають опанувати себе деструктивній силі, від якої самі ж постраждали», розриваючи порочне коло. Бо «помста ніколи не заспокоює скривджених», адже існують такі жахливі й жорстокі злочини, «що покарання злочинців не дасть відчуття надолуження», страта чи катування злочинця «не зрівняється з тим, що пережили жертви злочинів». «Помста нічого не вирішить» (251), – наголошує він.

Святіший Отець уточнює, що не йдеться про безкарність. Однак, «справедливість слід шукати законно – через любов і правосуддя, з пошаною до жертв злочинів, аби запобігти новим злочинам і захистити загальне добро, а не як вибух свого гніву». Й прощення дає можливість шукати справедливість, «не потрапляючи в порочне коло помсти чи в несправедливе забуття» (252).

У випадку взаємних кривд слід ясно сказати, що вони можуть бути різної тяжкості, їх важко порівнювати. Насильство, вчинене державними структурами, іншого рівня, ніж насильство окремих груп. Однак, в жодному разі «не можна наголошувати лише на несправедливих стражданнях однієї сторони». Папа покликається на слова хорватського єпископату про те, що «кожній невинній жертві потрібно віддати однакову шану» (253).

Цю частину роздумів Святіший Отець завершує молитвою за те, щоби Бог приготував наші серця «до зустрічі з братами різних світоглядів, мов, культур, релігій», намастивши усю нашу особистість «оливою Свого милосердя, яка лікує рани помилок, непорозумінь, суперечок», посилаючи нас «на важкі, але плідні дороги пошуків миру» (254).

(На основі перекладу українською мовою, поширеного єзуїтською спільнотою в Україні).