Ступити на дорогу братерства (23)
«Я часто запрошував розвивати культуру зустрічі, що виходитиме поза діалектику, яка робить нас ворогами», – нагадує Святіший Отець, наводячи образ багатогранника, що має багато граней і сторін, але всі вони формують єдність із різноманітними відтінками, бо «ціле важливіше від частини», як читаємо в Апостольському напоумленні «Evangelii gaudium». «Багатогранник представляє суспільство, в якому відмінності взаємодоповнюються, взаємозбагачуються і взаємоосвітлюються, навіть якщо це супроводжується дискусіями і недовірою. Бо від кожного можна чогось навчитися, ніхто не є непридатним, ніхто не є непотрібним», – додає він (215).
Слово «культура», за словами Папи, означає щось, що ввійшло в народ, у його найглибші переконання і спосіб життя. Коли говоримо про «культуру» в народі, то це щось більше від ідеї чи абстракції. Вона охоплює «прагнення, ентузіазм і, врешті-решт, спосіб життя, яким позначена ця група людей». Отож, говорити про «культуру зустрічі» означає, що «ми, як народ, прагнемо зустрічі, прагнемо шукати точки контакту, будувати мости, залучити всіх до проектування чогось». Суб’єктом цієї культури є народ, а не частина суспільства (216).
«Мир у суспільстві – це важка ручна праця. Було би легше обмежити свободи й відмінності, маючи трохи хитрості й засобів. Але такий мир був би поверховим і хистким, бо не був би плодом культури зустрічі, яка його підтримує. Інтегрувати відмінності набагато важче й повільніше, але це є гарантією справжнього й тривалого миру», – веде далі Наступник святого Петра, додаючи, що цього неможливо добитися, залучаючи лише «безплямних людей». Мир також неможливо досягнути шляхом «утихомирення соціальних вимог або через запобігання проблемам», він не є «згодою на папері». Важливо «започатковувати процеси зустрічі», які формують народ, здатний приймати відмінності (217).
Це, за словами Папи, вимагає здатності «визнати право іншого бути собою і бути інакшим». Без такого визнання «постають витончені способи позбавити іншого його значення», а він стає неважливим, йому відмовляють у будь-якій цінності в суспільстві. В той час, як зовнішні, видимі форми насильства, відкидаються, за ними часто приховується «дуже підступна форма насильства тих, які погорджують відмінною людиною, особливо коли її вимоги якось шкодять їхнім інтересам» (218).
Святіший Отець перестерігає, що «ігнорування існування і прав інших людей рано чи пізно вивільнить якусь форму насильства, часто неочікувану». Мрії про свободу, рівність і братерство можуть залишатися на рівні звичайної формальності, бо насправді не охоплюватимуть всіх людей. «І тому йдеться про пошуки зустрічі не тільки між тими, які мають різні форми економічної, політичної чи академічної влади. Справжня суспільна зустріч вводить у діалог великі культурні пласти, які представляють більшість населення», – наголошує він, звертаючи увагу на те, що найбідніші верстви населення часто не можуть прийняти добрі пропозиції, «бо вони пропонуються в чужій для них культурній формі. Тому «справжній і загальний суспільний пакт повинен бути також культурним пактом, який би шанував і охоплював різні світогляди, культури і способи життя, які співіснують у суспільстві» (219).
Як приклад, Папа наводить корінні народи, які не виступають проти прогресу, але мають «інше бачення прогресу, часто більш гуманістичне, ніж у сучасних культурах розвинених народів». Нетерпимість і зневага до культур корінних народів, за його словами, є справжнім видом насильства. Однак, «жодні справжні, глибокі й стабільні зміни не можливі без залучення різноманітних культур». Культурний пакт означає «відмову від монолітичного розуміння ідентичності даного місця і вимагає шанувати різноманітність, пропонуючи їй допомогу й інтеграцію в суспільство». Такий пакт також вимагає від чогось відмовитися ради загального добра. «Ніхто не може володіти всією правдою і не може заспокоїти всі свої прагнення, бо це би призвело до бажання знищити іншу людину, позбавляючи її прав», – підкреслює Глава Католицької Церкви, наголошуючи на тому, що фальшиву терпимість має замінити «діалогічний реалізм тих, які переконані, що повинні залишатися вірними своїм принципам, але визнають право іншого залишатися вірним його принципам». І таке «автентичне визнання іншої людини» можливе виключно завдяки любові (220-221).
За словами Святішого Отця, споживацький індивідуалізм породжує багато надуживань. Інші люди сприймаються як перешкода, а найбільшого рівня це явище досягає в періоди криз, катастроф, у важкі моменти, коли виходить на яв ментальність «рятуйся, хто може». Але ще можна плекати доброту, бо існують люди, які чинячи так, «стають світлячками в темряві» (222).
У цьому контексті Папа наводить уривок з Послання святого Павла до Галатів, у якому той серед плодів Святого Духа, згадує про позначений грецьким словом «χρηστότης» що виражає стан духа – не прикрий, не грубий, не твердий, а привітний, м’який, який підтримує та втішає. Особа, яка має цю якість, допомагає іншим полегшити їхнє життя, особливо, коли вони несуть тягар проблем, нагальних потреб і тривог. «Доброта – це визволення від безсердечності, яка часом проникає в людські стосунки, від страху, який перешкоджає думати про інших, від біганини, яка розпорошує і перешкоджає звернути увагу на право інших на щастя, – пише на завершення Святіший Отець. – Сьогодні рідко знаходимо час та енергію, аби затриматися і добре поспілкуватися з іншими людьми, сказати “прошу”, “вибачте”, “дякую”. Але, іноді, можливе чудо у вигляді доброї людини, яка відкладає набік своїм страхи й нагальні справи, аби звернути на когось увагу, аби подарувати усмішку, аби сказати слово заохочення, аби вислухати посеред загальної байдужості. Такі щоденні зусилля здатні створити здорове співжиття, яке долатиме непорозуміння і запобігатиме конфліктам (223-224).
(На основі перекладу українською мовою, поширеного єзуїтською спільнотою в Україні).
