Ступити на дорогу братерства (19)
«Сьогодні для багатьох людей політика – це погане слово, і не можна ігнорувати, що за цим словом часто приховуються помилки, корупція, неефективність деяких політиків. До цього додаються інтереси, які намагаються її ослабити, замінити економікою чи опанувати якоюсь ідеологією. Але чи світ може жити без політики? Чи без доброї політики можна добре прямувати до загального братерства і миру в суспільстві?» (176) – запитує Святіший Отець, розпочинаючи свої роздуми про політику, якої потребуємо.
Покликаючись на свою попередню соціальну енцикліку «Laudato si’», він наголошує, що «політика не повинна зазнавати впливу економіки, як і економіка не повинна піддаватися диктатові парадигми технократії». За його словами, економіка не може існувати без політики, оскільки тоді вона не буде здатною сприяти розвиткові іншої логіки, яка б могла регулювати різні аспекти сучасної кризи, а навпаки, «потрібна далекоглядна політика, спроможна застосовувати новий, цілісний, міждисциплінарний підхід» для вирішення її різних аспектів. Від економіки не слід вимагати завдань, які належать здоровій політиці, як от реформувати та координувати установи, як «не можна дозволити, щоб економіка перейняла справжню державну владу». Справжня державна мудрість виявляється, «коли в складні часи ми дотримуємося високих принципів і думаємо про довгострокове загальне благо». Бо хоч «думати про тих, які прийдуть після нас, не слугує виборчим цілям», цього вимагає «справжня справедливість». (177-178).
На думку Глави Католицької Церкви, «міжнародна спільнота має серйозні структурні вади, які не вдасться полагодити латками чи швидкими принагідними рішеннями». Існують речі, «які потрібно міняти в корені», й цим процесом може керувати «тільки здорова політика, здатна залучити різноманітні сектори і царини знань». (179)
«Визнати кожну людину братом чи сестрою й прямувати до суспільної дружби, яка охоплює всіх людей, – це не чиста утопія. Це вимагає рішень і вміння знайти ефективні шляхи для реалізації. Будь-яке зусилля в цьому напрямку стає шляхетним вчинком любові», – пише далі Папа Франциск, звертаючи увагу на те, що кожний може допомогти людині в потребі, але коли об’єднується з іншими, аби розпочати в суспільстві процеси братерства і справедливості для всіх, то входить у сферу найбільшої любові, якою є «політична любов». Йдеться про те, щоб «прямувати до суспільного і політичного устрою, душею якого буде суспільна любов», що вимагає реабілітації політики, яка «є шляхетним покликанням, однією з найцінніших форм любові, бо шукає загальне добро» (180).
Як нагадує Святіший Отець, покликаючись на енцикліку свого попередника «Caritas in veritate», усі обов’язки, які походять із соціальної доктрини Церкви, походять із любові, яка, згідно з навчанням Ісуса, є «підсумком усього Закону». Тому любов, сповнена малих жестів взаємного піклування, «стосується також громадянського та політичного життя», а тому «виражається не тільки в сердечних і близьких стосунках, але також і в «макро-стосунках: суспільних, економічних і політичних» (181).
Така політична любов «закладає зрілий соціальний смисл, який долає індивідуалістську ментальність», адже «людина є повною особою тоді, коли належить до народу, й, водночас, нема справжнього народу без пошани до кожної особи». «Народ і особа – співвідносні терміни. Але сьогодні існують спроби редукувати особу до індивіда, яким легко би маніпулювали могутні для своїх негідних інтересів. Добра політика намагається будувати спільноти на різних рівнях соціального життя, щоб врівноважити й переорієнтувати глобалізацію і уникнути дезінтеграції» (182) – наголошує Папа.
Таким чином, суспільна любов є відправною точкою до «цивілізації любові». Своїм універсальним динамізмом любов «може будувати новий світ», бо вона – не сентиментальність, а найкращий спосіб знаходити ефективні можливості для розвитку всіх людей. Любов є серцем «кожного здорового й відкритого суспільного життя». Якщо любов поєднана зі служінням правді, то це не суб’єктивна сентиментальність, і тому не стає «легкою здобиччю емоцій і принагідних думок індивідів», а такий зв’язок любові з істиною «уможливлює її універсальність» (183-184).
Любові, як підсумовує Папа цю частину роздумів, потрібне світло правди, яке ми постійно шукаємо, яке є «одночасно світлом розуму і світлом віри». Це також зумовлює «розвиток наук і їхній невід’ємний внесок у пошуки конкретних і найпевніших способів для отримання очікуваних результатів». Бо коли на карті стоїть добро інших людей, «самих лише добрих намірів не достатньо, потрібно ефективно отримати те, чого вони й їхні народи потребують для самореалізації» (185).
(На основі перекладу українською мовою, поширеного єзуїтською спільнотою в Україні).
