Ступити на дорогу братерства (10)
Папа підкреслює, що в основі любові, що простягається за межі кордонів, лежить те, що ми називаємо «соціальною дружбою». Коли вона є непідробленою, то стає передумовою для можливості «справжньої універсальної відкритості».
«Не йдеться про фальшивий універсалізм, який потребує постійно подорожувати, що не переносить і не любить свій народ. Той, хто зневажливо дивиться на свій народ, встановлює у власному суспільстві категорії першого та другого класу, поділяючи людей на тих, які мають більше або менше гідності та прав. І таким чином заперечує, що існує простір для всіх», – уточнює Глава Католицької Церкви, додаючи, що не пропонує, водночас, «авторитарний і абстрактний універсалізм», що представляється як ідеал з метою гомогенізації, панування та розграбовування. Така «фальшива універсалістська мрія» закінчується позбавленням світу його кольорів і краси, й, остаточно, «його людяності» (99-100).
У цьому контексті Святіший Отець знову повертається до притчі про милосердного самарянина. За його словами, ті персонажі, які пройшли повз пораненого, зосередилися «не на внутрішньому покликанні стати ближніми, але на своїх функціях, на соціальному становищі, яке займали». Над ними тяжіла «роль, яку необхідно виконати». Поранений чоловік на дорозі був поміхами в цьому проекті, а також був «ніким», тобто, в їх очах «не належав до групи, що заслуговує на увагу». Водночас, великодушний самарянин протистояв «замкненим класифікаціям», хоча й сам залишався поза всіма цими категоріями, був «чужим». Але саме завдяки тому, що був вільним від обумовлень, виявився здатним перервати свою подорож, змінити плани та «відкритися на несподіванку пораненого чоловіка, що його потребував» (101).
Тож Папа запитує, яку реакцію ця притча може викликати сьогодні в світі, «де постійно з’являються та розростаються соціальні групи, що хапаються за тотожність, яка відокремлює їх від інших»? Хіба може вона зворушити тих, які «схильні організовуватися таким чином, аби завадити будь-якій чужинській присутності, що може потурбувати цю ідентичність»? Такі схеми виключають можливість ставати ближнім, допускаючи близькість лише з тими, що дозволяють утвердити особисту користь. Тоді слово «ближній» підміняється поняттям «партнер» (102).
Далі Глава Католицької Церкви звертає увагу на те, що «братерство не є лише результатом умов пошани до індивідуальних свобод», ані «своєрідною врегульованою справедливістю». Навіть якщо вони є умовами її можливості, цього недостатньо, щоби братерство з’явилося як необхідний результат. Братерство має що запропонувати свободі та рівності. «Що стається без братерства, яке свідомо розвивають, без політичної волі до братерства, що виливається у виховання в братерстві, діалозі й у відкриванні взаємності та взаємозбагачення як цінностей? Стається, що свобода звужується, стаючи, таким чином, радше умовою самотності, чистої автономності з метою показати себе кимось чи чимось, або лише володіти та втішатися. Це зовсім не вичерпує багатство свободи, що спрямована, насамперед, на любов» (103).
Також для досягнення рівності не вистачить абстрактного ствердження про те, що «всі люди є однаковими», бо й вона є «результатом свідомого та педагогічного розвивання братерства». Бо ті, які спроможні «бути виключно партнерами», будують замкнені світи. «Який сенс у такій схемі може мати особа, що не належить до кола партнерів і прибуває, мріючи про краще життя для себе та для своєї сім’ї?» (104) – запитує Папа.
За словами Святішого Отця, «індивідуалізм не вчиняє нас вільнішими, рівнішими, більш братами», а тому «чиста сума індивідуальних інтересів» неспроможна породити кращий світ для всього людства. Ані не може вберегти нас від багатьох лих, які «стають дедалі глобальнішими». Однак, «радикальний індивідуалізм є вірусом, який найважче здолати», який обманює нас, спонукаючи повірити в те, що «нагромаджуючи амбіції та індивідуальні забезпечення, зможемо будувати спільне благо» (105).
Базовим визнанням, яке слід зробити для того, щоби прямувати до соціальної дружби та загального братерства є усвідомити цінність людини, завжди й за будь-яких обставин. Бо якщо кожен є дуже цінним, то факт народження в місці з меншими ресурсами не виправдовує того факту, що деякі люди живуть «з меншою гідністю». Це «зазвичай ігнорований», але «елементарний принцип суспільного життя». Кожна людина має право «жити гідно та цілісно розвиватися, і жодна країна не може заперечити це фундаментальне право». Його має кожен, навіть якщо є «малоефективним, народився чи виріс з обмеженнями», це не применшує його «безмежну гідність як людської особи, що ґрунтується не на обставинах, але на цінності її буття». Без дотримання цього «фундаментального принципу» не існує майбутнього ні для братерства, ні для виживання людства (106-107).
Опрацював о. Тимотей Т. Коцур, ЧСВВ
