ЦЕРКВА

Другий Ватиканський Собор – новий подих Церкви. Відкриття четвертої сесії

Розглянувши попереднього разу третій міжсесійний період ІІ Ватиканського Собору та звернувши увагу на основні моменти, що мали значення для його подальшого проведення та прийняття рішень у проголошених соборових документах, цього ж разу розглянемо промову Папи Павла VI, виголошену в день відкриття четвертої і останньої соборової сесії 14 вересня 1965 року.

о. Андрій Твердохліб

Відкриваючи четверту сесію собору Папа Павло VI зробив два важливі оголошення. Перше стосувалося пропозиції, що надійшла від соборової асамблеї, згідно з якою було створено синод єпископів. З певною періодичністю деякі із єпископів, що представлятимуть єпископат усього світу, будуть запрошені на спільні зібрання, щоб допомагати папі порадами та співпрацею. Це був спосіб, щоб зробити ефективною співпрацю єпископів у вселенському управлінні Церквою. Друге оголошення стосувалося рішення папи прийняти запрошення від секретаріату штаб-квартири Організації Об’єднаних Націй, щоб відвідати їхній офіс з нагоди двадцятої річниці з моменту заснування цієї організації. Це було знаком визнання тієї уваги, яку Церква присвячувала проблемам у світі, яких соборові отці торкалися під час засідань.

Аудіоверсія

Промова Папи Павла VI, виголошена 14 вересня 1965 року, була сприйнята досить позитивно. Це був вияв довіри до соборового засідання. Папа, який три місяці тому, 24 червня, прийняв рішення та взяв на себе зобов’язання провести реформу римської курії, переглянути кодекс канонічного права та поглиблено вивчити питання контролю народжуваності, тепер здивував соборових отців оголошенням про створення синоду єпископів. В такий спосіб Папа Павло VI бажав відновити повну особисту ініціативу отців напередодні завершення ІІ Ватиканського Собору.

Розглянемо деякі моменти із промови Папи Павла VI в день відкриття останньої сесії. У вступному слові помітним є те, що він усвідомлював велику відповідальність перед Богом та Церквою, щоб не лише довести до завершення ІІ Ватиканський Собор, але й щоб прийняті документи могли бути втілені в життя та привели до позитивних змін.

“Достойні браття! В ім’я Господнє ми раді проголосити відкритою четверту сесію ІІ Ватиканського Собору. Нехай вознесеться хвала і подяка Богові Отцеві нашому Всемогутньому, через Ісуса Христа, Його Сина і нашого Спасителя, у Святому Дусі Утішителі, який оживляє та провадить святу Церкву, за те, що Ми успішно дійшли до теперішнього завершального зібрання цього священного вселенського собору.”

Говорячи про цінність Собору, папа стверджував:

“Великим ділом є цей Собор! Нехай же втішаються наші душі з такого урочистого та організованого відзначення єдності видимої Церкви, єдності не лише зовнішньої, але ще більше внутрішньої наших сердець з огляду на взаємне пізнання між людьми та інтенсивне спілкування у молитві, у роздумах, у розмовах та зрештою у погодженні, якими ми могли тут втішатися та визнавати, заохочені та раді віддзеркалювати та поширювати цю містичну єдність, яку Христос залишив своїм Апостолам як найціннішу та автентичну спадщину, і як найбільше заохочення! Нехай радіють також і тому, що цим особливим богослужінням, уже тричі, а четвертий раз тепер розпочинається, із регулярним щорічним ритмом в цій базиліці, присвяченій пам’яті Апостола Петра, видимої основи Церкви Христової, католицька ієрархія висловила, утвердила та продемонструвала зв’язки міцного та однозначного сопричастя, яке задля множинного розмаїття нашого людського походження та непримиренних поділів, що розділяють людей між собою, було би неможливим, однак є тепер перед нами та через нас, щасливою реальністю, містичною та ефективною католицькою дійсністю.”

Папа в своїй промові основну увагу зосередив на милосердній любові. Любов повинна була стати характерною рисою також і цієї останньої фази Собору. Він сказав, що саме із любові слід черпати стимул, щоб прямувати до істини, яку прагнуть виявити, а також прямувати до сповнення постанов. Саме істина та постанови повинні стати виявом любові і милосердя. На думку папи, Собор повинен стати проявом характеру любові, і така любов має буде потрійною: до Бога, до Церкви та до людства.

Що стосується прояву любові щодо Бога, то Папа Павло VI зокрема сказав:

“Погляньмо спершу на нас самих, вельмишановні браття! Як можна інакше окреслити становише, в яке нас поставило скликання Собору, як не станом напруження, духовного зусилля? Таке скликання відвернуло нас від оніміння звичного життя, пробудило у нас повне усвідомлення нашого покликання та нашої місії, розворушило в нас приховані сили та запалило у наших душах дух пророцтва, притаманний Божій Церкві; воно викликало у нас потребу, обов’язок звіщати нашу віру, прославляти Бога, пригорнутися до Христа, проголошувати у світі таїнство об’явлення та відкуплення. Хіба це не є любов’ю?”

Стосовно прояву любові до Церкви, то слова папи були такими:

“А ось і другий момент нашої соборової любові. Бо, кажучи це, ми відчуваємо, що не є самотніми. Ми є народом, народом Божим. Ми є католицькою Церквою. Ми є єдиним суспільством, водночас видимим та духовним. Собор нам дає можливість чіткіше усвідомити що наша Церква є суспільством, заснованим на єдності віри та універсальності любові.”

Говорячи на тему любові до людства, Папа Павло VI сказав наступне:

“Любов, що оживляє наше сопричастя, не відокремлює нас від людей, не чинить нас винятковими чи егоїстичними. Навпаки, адже любов, що походить від Бога, виховує у нас почуття універсальності. […] Церква у цьому світі не є самоціллю; вона призначена для служіння всім людям; вона має вчинити Христа присутнім для усіх, окремих людей і народів, якомога ширше, якомога великодушніше, наскільки це можливо; такою є її місія. Вона є носієм любові. […] В той час, як інші течії мислення та діяння проголошують зовсім інші принципи побудови людської цивілізації, владу, багатство, науку, боротьбу, прибуток чи інше, Церква проголошує любов. Собор є урочистим актом любові до людства. Нехай же Христос допоможе нам, щоб це справді було так.”

У своїй промові папа також згадав і про єпископів, яким уряди їхніх країн не дозволили брати участь у Соборі, кажучи про несправедливість таких перешкод. Такий стан справ свідчить про те, що католицька Церква в деяких країнах є переслідуваною, а уряди цих країн прагнуть її придушити:

“Наша душа наповнюється гіркотою від такої ситуації, яка показує наскільки світ ще далекий від істини, справедливості, свободи та любові, тобто від миру.”

Тема миру була постійно актуальною для Папи Павла VI, тож в завершальній частині своєї промови він звернувся із рішучим закликом до припинення будь-якої війни, присутньої в різних регіонах планети. На завершення він звернув увагу на те, що не згадував у промові документи, які будуть предметом вивчення соборовими отцями під час соборових засідань. Така позиція, сказав папа, є свідомим вибором, щоб не перешкоджати проявові свободи думок зібраних на Соборі отців щодо запропонованих тем.

Отож, ми завершили розгляд промови папи під час відкриття четвертої соборової сесії, а наступного разу розпочнемо вивчати її перебіг.

Джерела:

Elio Guerriero. Il Concilio Vaticano II. Storia e significato per la Chiesa. Shalom editrice, 2022. с. 43-44.

Michele Antonio Corona, Il Concilio Vaticano II spiegato a tutti. Fondazione OasiApp, 2022. с. 85-88.

Giuseppe Alberigo. Breve storia del concilio Vaticano II. Il Mulino, 2021. c. 138.

Piero Doria. Storia del Concilio ecumenico vaticano II. Tau editrice, 2016. c. 334-340.

Твій внесок у велику місію: підтримай нас в несенні слова Папи до кожної домівки

24 серпня 2024, 14:30

Другий Ватиканський Собор – новий подих Церкви. Відкриття четвертої сесії

Інші заплановані події: