Другий Ватиканський Собор – новий подих Церкви. Праці четвертої сесії (2)
о. Андрій Твердохліб
Попереднього разу ми розпочали розглядати роботи над документами ІІ Ватиканського Собору впродовж його четвертої сесії. Цей розгляд ми завершили згадкою про перше проголошення документів під час цього соборового періоду, яке відбулося 28 жовтня 1965 року в присутності Папи Павла VI. Це були три декрети та дві декларації.
Для початку хочемо підсумувати лише деякі нововведення, що були наявні в щойно проголошених документах вселенської Церкви. Декрет про єпископів (Christus Dominus) мав за мету розвинути в практичному сенсі принципи богослов’я єпископства, що вже були прийняті на Соборі та виражені у догматичній конституції Lumen Gentium. Визнавалася важливість відносної автономії місцевих Церков, тобто дієцезій, як автентичної можливості реалізації всієї Церкви. Також було передбачено встановлення вікової межі для єпископів. Вагомої підтримки отримувала діяльність єпископських конференцій. Були висловлені побажання про те, що римська курія повинна отримати оновлену структуру, що включатиме в себе також можливість представляти єпископів з усіх частин світу.
Декрет про богопосвячене життя (Perfectae caritatis) своєю чергою покликався на ідеал досконалості, виражений в шостому розділі тієї ж догматичної конституції Lumen Gentium. Монаші чини і чернечі родини черпали із цього декрету глибинний стимул для перегляду свого стану та для здійснення конкретних реформ, не без того, щоб такі кроки несли загрозу внутрішнього напруження або ж наявності такого напруження у стосунках зі Святим Престолом. Стосовно декрету про формацію душпастирів (Optatam totius), то цей документ був одним із найменш відповідних до актуальних потреб Церкви. І не лише тому, що він не був спроможний глибинно дослідити та дати відповідь на актуальне та гаряче питання целібату священників; як відомо із попередніх передач – можливість дослідження та відповідь на це запитання Папа Павло VI зарезервував за собою. Але передусім тому, що на соборових засіданнях бракувало чіткого розуміння серйозної кризи священничої ідентичності, яка вже впродовж десятиліть підривала формацію майбутніх священників та сам стан душпастиря.
Текст декларації про християнське виховання (Gravissimum educationis) впродовж засідань Собору змінювався сім разів. Причиною цього стала трудність у виробленні єдиного соборового рішення стосовно питання, на яке мали свій вплив суттєві регіональні відмінності та зосередження виключно на «католицьких школах», в той час, як значна частина католиків відвідувала або ж викладала у школах громадських. Врешті декларація про взаємини Церкви із нехристиянськими релігіями (Nostra aetate) ознаменувала поворотний момент в ставленні католиків до інших релігій в загальному та до юдеїв зокрема, незважаючи на те напруження, що виникало під час дискусій, та на недосконалості, що ще залишилися.
Після проголошення п’яти документів ІІ Ватиканського Собору залишався ще великий обсяг робіт, які соборові отці повинні були завершити впродовж наступних п’яти тижнів соборових засідань. Чергові схеми документів, над якими повинні були дискутувати єпископи, стосувалися Церкви в сучасному світі та Божого об’явлення. Уже 29 жовтня відбулося голосування за схему документа про Боже об’явлення (Dei Verbum). Однак перш аніж перейти до тривалих дискусій, засідання мали перерву тривалістю десять днів задля того, щоб соборові комісії могли краще зробити свою роботу, підготувавши тексти наступних схем документів. Таким чином, 9 листопада роботи були відновлені і того ж дня відбулося голосування щодо документа про апостолят мирян, який отримав схвальні голоси. А в днях 12-13 листопада відбулися дискусії та голосування щодо документа про життя та служіння душпастирів, за який також були віддані позитивні голоси соборових отців. Між 15 та 19 листопада була відновлена дискусія про схему ХІІІ.
Розглянемо ті нововведення, що були присутніми в цих двох документах вселенської Церкви, які будуть урочисто проголошеними під час наступних відкритих зборів. Документ про Боже слово вносив надзвичайно корисні зміни як для богослов’я, так і для душпастирства. Він, зокрема, наголошував на важливості у християнському житті Божого слова, яке повинно займати центральне місце. Уся Церква перебуває у його слуханні для того, щоб потім його проповідувати, аби таким чином кожен хто «слухаючи благовість спасіння, – вірував, через віру – сповнився надії, а через надію – любив». Багатство та всеохоплюваність цього документа випливають власне із тісного зв’язку поміж душпастирською та доктринальною перспективою. Усіх християн наполегливо заохочується до частого читання Святого Письма, щоб мати можливість краще пізнати Ісуса Христа, тому що «незнання Писань є незнанням Христа».
Декрет про служіння мирян став точкою прибуття усього руху щодо залучення мирян до активної участі у житті Церкви, хоча сам текст ще був заручником відмінностей поміж мирянами та духовенством. Він спирається на богословські фундаменти участі вірних у місійному житті Церкви, вказуючи на мету апостоляту мирян та підкреслюючи необхідність формації для здійснення такого служіння.
Чергові відкриті збори за участю Папи Павла VI відбулися 18 листопада 1965 року. Цього разу були проголошені ще два документи ІІ Ватиканського Собору: догматична конституція про Боже Об’явлення (Dei Verbum) та декрет про апостолят мирян (Apostolicam actuositatem). Такому проголошенню передувало голосування за текст кожного із документів у цілому, які показали наступні результати: за догматичну конституцію проголосувало 2344 соборових отців, проти 6; декрет своїми голосами підтримало 2340 отців Собору, а голосів проти було лише два.
Після голосування за остаточний варіант документів та ще перед їх проголошенням, Папа Павло VI звернувся до присутніх у соборовій залі зі своєю промовою, у якій він наважився заглянути уже в той час, що прийде після завершення Собору. Він повідомляв про свої рішення та заходи, які зможуть стати характерною ознакою католицької Церкви у післясоборовий період. Але перш ніж перейти до переліку запланованих ініціатив, він присвятив свої думки соборовій асамблеї, кажучи, що тепер ще не час підбивати підсумки Собору і що він бажає лише підкреслити як відбувається його перебіг, а саме у спосіб: «організований, впорядкований, свобідний та мирний». І такий стан речей можливий завдяки присутності та «урочистій, працьовитій, плідній і, звичайно, корисній» участі соборових отців. Далі у своєму слові папа підкреслив те, що жоден інший Собор у Христовій Церкві не мав «розмірів більших, праці більш старанної та спокійної, тем різноманітних та обширного зацікавлення як життям своєї власної Церкви, так і братів-християн, які ще відокремлені від сопричастя, та інших нехристиянських релігій».
Власне дивлячись у майбутнє, папа говорив про створення післясоборових комісій і передусім про Синод Єпископів, проведення якого очікувалося у 1967 році. Вже наступного разу ми продовжимо розгляд цієї промови Папи Павла VI до соборової асамблеї 18 листопада 1965 року.
Джерела:
Giuseppe Alberigo. Breve storia del concilio Vaticano II. Il Mulino, 2021. c. 143-150.
Marco Pietro Giovannoni, Alessandro Cortesi. Introduzione al Concilio Vaticano II. Padova: Edizioni messaggero, 2022. c. 92.
Piero Doria. Storia del Concilio ecumenico vaticano II. Tau editrice, 2016. c. 369-370.
