Ступити на дорогу братерства (20)
Своїм універсальним динамізмом любов «може будувати новий світ», бо вона – не сентиментальність, а найкращий спосіб знаходити ефективні можливості для розвитку всіх людей. Якщо любов поєднана зі служінням правді, то це не суб’єктивна сентиментальність, і тому не стає «легкою здобиччю емоцій і принагідних думок індивідів», а такий зв’язок любові з істиною «уможливлює її універсальність».
Зауваживши, що існує так звана «добровільна» любов, акти якої походять безпосередньо із чесноти любові, і «наказана» любов, акти якої спрямовані на створення здоровіших інституцій, справедливіших законів і ефективніших структур, Глава Католицької Церкви вказує на те, що «справою любові» є також зусилля, спрямовані на те, щоб організувати і побудувати суспільство таким чином, щоб ближній не опинився в бідності. «Супроводжувати людину, яка страждає, – це прояв любові, але проявом любові до людини, якщо ми навіть не маємо безпосереднього контакту з нею, є також зусилля, спрямовані на те, аби змінити соціальні умови, які спричиняють страждання», – пише він, пояснюючи, що, наприклад, що актом любові є, коли хтось дає потребуючому їжу, а політик створює для нього місце праці, «й цей величний вчинок любові ушляхетнює його політичну діяльність» (186).
Ця любов, яка є «серцем духа політики», за словами Папи, завжди є «преференціальною любов’ю до останніх». «Тільки погляд, горизонт якого перемінений любов’ю, може визнати гідність іншої людини, прийняти і цінувати незмірну гідність убогих, шанувати їхній спосіб життя і культуру, і справді інтегрувати їх у суспільство. Такий погляд – це серцевина автентичного духа політики», – зазначає він, додаючи, що не можна вирішити проблему бідності стратегіями стримування, які лише «заспокоюють убогих і перетворюють їх у приручені й нешкідливі істоти». У цьому й проявляється цінність принципу субсидіарності, який невіддільний від принципу солідарності. Звідси також виникає потреба «вирішити всі проблеми з порушенням фундаментальних прав людини». Найбільшою тривогою політика повинно бути не падіння рейтингу, а брак ефективних рішень щодо явища соціальної та економічної маргіналізації з важкими для людини наслідками» (187-188).
У цьому контексті Святіший Отець нагадує про те, що «ми перебуваємо ще далеко від глобалізації основних прав людини». Наприклад, всесвітня політика не може не зарахувати до своїх основних і імперативних цілей подолання голоду. Бо коли фінансові спекуляції обумовлюють ціну на продукти харчування, ставлячись до них як до інших товарів, «то мільйони людей страждають і вмирають з голоду», а з іншого боку тони продуктів викидається на смітники. У той час, «коли ми часто вдаємося до семантичних чи ідеологічних диспутів», дозволяємо, водночас, «щоб наші сестри й брати вмирали з голоду чи спраги, без даху над головою і без доступу до медичної опіки». Разом із цим ще однією «ганьбою людства» залишається торгівля людьми (189).
«Політична любов виражається також і у відкритості до всіх», – пише далі Святіший Отець, вказуючи на те, що ті, чиїм обов’язком є керувати, «покликані в чомусь обмежити себе, щоб уможливити зустріч і шукати збіжності принаймні в деяких темах». Це включає вміння «вислухати думку іншої людини, щоби всі мали свій простір». «Бачачи, що різні види фундаменталістської нетерпимості нищать зв’язки між особами, групами і народами, живімо і вчімося цінностям пошани і любові, здатної прийняти будь-яку відмінність, пріоритету гідності кожної людської істоти незалежно від її переконань, почуттів, вчинків і навіть гріхів», – закликає Папа, підкреслюючи, що в той час, як «відмінності породжують конфлікти», то одноманітність, однак, «породжує задуху і культурний занепад». У цьому контексті він також нагадує про те, що разом із Великим Імамом Ахмедом Аль-Таїбом закликали «лідерів міжнародної політики і світової економіки докласти своїх зусиль до поширення культури терпимості й співжиття у мирі; реагувати якнайскоріше, аби запобігати проливанню невинної крові», як зазначається у спільному документі про загальнолюдське братерство. «І якщо якась політика сіє ненависть чи страх до інших народів в ім’я добра власної країни, то потрібно цим занепокоїтися, реагувати вчасно й відразу корегувати курс», – додає він (190-192).
Водночас, Наступник святого Петра звертає увагу на те, що кожний політик, «який розвиває цю невтомну діяльність», залишається людиною, покликаною «жити любов’ю в щоденних міжособових зв’язках». Сьогодні, однак, «дедалі рідше людину називають по імені, дедалі рідше до неї ставляться як до особи – унікальної в світі. У політиці «також є місце для ніжної любові», бо ніжність – «це любов, яка наближається і конкретизується». «Це допомагає нам зрозуміти, що не завжди йдеться про великі успіхи, які часом неможливо здобути. У політичній діяльності слід пам’ятати, що незалежно від того, як ми її сприймаємо, кожна особа є безмежно священною і заслуговує нашої любові й нашої посвяти. І тому, якщо зможу хоч одній людині допомогти жити краще, це вже виправдає дар мого життя» (193-195).
«Дуже шляхетною» Папа називає «здатність ініціювати процеси, плоди яких збиратимуть інші, з надією на приховані сили добра, яке сіється». «Добра політика, – пише він, – об’єднує любов і надію з довірою до добра, яке, попри все, існує в серцях людей» (196).
Підсумовуючи, Святіший Отець зазначає, що «при роздумах про прийдешнє» повинні виникати запитання: «Навіщо? Куди я прямую насправді?». Бо через кілька років, роздумуючи над минулим, питання вже не звучатиме: «Скільки людей мене прийняло, скільки за мене голосувало, скільки думало про мене добре?» Питання, можливо, болісні, звучатимуть так: «Скільки любові я вклав у свою роботу, що доброго зробив для людей, який слід залишив по собі в суспільстві, які справжні зв’язки збудував, які позитивні сили звільнив, які зерна миру засіяв у суспільстві, що зумів зробити на довіреній мені посаді?» (197).
(На основі перекладу українською мовою, поширеного єзуїтською спільнотою в Україні).
