Ступити на дорогу братерства (8)
Глава Католицької Церкви переконаний, що можливо «починати знизу та випадок за випадком» боротися за конкретне та місцеве, аж до останнього куточка «батьківщини чи світу», з таким самим піклуванням, яке подорожній самарянин виявив пораненому юдеєві. «Труднощі, які здаються величезними, є нагодою для зростання, а не виправданням для інертного смутку, що сприяє підпорядкуванню», – додає він, вказуючи на те, що це не означає, що ми все повинні чинити самостійно, адже й самарянин вдався по допомогу до власника заїзду. Так і ми покликані запрошувати одні одних, творячи «ми», що буде сильнішим від простої суми індивідуальних зусиль. Для цього потрібно відмовитися від «дріб’язковості та образ безплідного партикуляризму й безконечного протистояння» (78).
Далі Святіший Отець звертає увагу на те, що самарянин відійшов, не чекаючи на визнання чи подяку. За його словами, на всіх нас лежить відповідальність за цього пораненого, яким є «сам народ та всі народи землі», з чого випливає заклик заопікуватися слабкістю кожної людини з наставленням уважності та солідарності, з наставлення близькості доброго самарянина (79).
Варто також пам’ятати, що Ісус розповів цю притчу, відповідаючи на запитання: «А хто мій ближній?». В ці часи слово «ближній» вказувало на найближчих, маючи на увазі те, що допомагати слід тому, хто належить до тієї самої групи. Для деяких тогочасних юдеїв самаряни вважалися негідними, нечистими людьми, тож не належали до отих ближніх. Ісус повністю перевертає цей підхід: Він «не кличе запитувати про те, ким є ті, що близькі нам, але, радше, самим ставати ближніми». Запрошення полягає в тому, щоби бути присутніми поряд з людиною, що потребує допомоги, не запитуючи про її приналежність до власного кола. Самарянин, який став ближнім для пораненого юдея, переступив через «всі культурні та історичні бар’єри». Висновком, який робить Ісус, є слова: «Іти й ти чини так само». Це означає, що й ми повинні відкласти будь-які відмінності та перед обличчям страждання ставати ближніми для будь-кого (80-81).
«Проблема полягає в тому, що Ісус виразно підкреслює те, що поранений був юдеєм, мешканцем Юдеї, в той час як той, хто зупинився та допоміг йому, був самарянином, мешканцем Самарії. Самаритяни населяли регіон, який був занечищений язичницькими обрядами, і через це для юдеїв вони вважалися нечистими, ненависними, небезпечними», – зазначає Папа, вказуючи на те, що це також пояснює здивування жінки-самарянки, коли Ісус попросив у неї води, щоб напитися, а ті, які хотіли дискредитувати Христа, найобразливішим речами, які могли Йому сказати, були «біснуватий» і «самарянин»… А тому ця «милосердна зустріч» між самарянином і юдеєм є «сильною провокацією, що спростовує будь-які ідеологічні маніпуляції», спонукаючи нас розширювати свої кола, надаючи своїй здібності любити «універсальний вимір, спроможний здолати всі упередження, історичні та культурні бар’єри, всі дріб’язкові інтереси» (82-83).
Другий розділ енцикліки «Fratelli tutti» Папа Франциск завершує кількома думками про «заклик чужинця», наводячи слова Ісуса з 25 глави Євангелії від Матея: «Я був чужинцем, і ви мене прийняли». Він зауважує, що Ісус міг сказати ці слова, бо «мав відкрите серце», беручи на Себе трагедії інших. До цього святий Павло закликав християн, пишучи: «Радуйтеся з тими, що радуються; плачте з тими, що плачуть». І саме таке серце спроможне «ототожнюватися з іншими, не переймаючись тим, де той народився чи звідки приходить» (84).
Але для християн ці Ісусові слова мають також «трансцендентний» вимір, включаючи розпізнавання Христа в «кожному покинутому та виключеному братові». Нечувану мотивацію для такого розпізнавання вливає віра, бо той, хто вірить, може дійти до пізнання, що Бог любить кожну людину безмежною любов’ю, наділяючи її нескінченною гідністю. А до цього додається наша віра в те, що «Христос пролив Свою кров за всіх і за кожного». Врешті, Троїчне сопричастя Божих Осіб є «джерелом і досконалою моделлю кожного життя в спільності» (85).
«Іноді, – зізнається наприкінці другого розділу Папа, – мене засмучує той факт, що Церква, наділена цими мотивами, потребувала багато часу, щоби рішуче засудити рабство та різні форми насильства. Сьогодні, з розвитком духовності та богослов’я, вже не маємо оправдань. Однак, досі існують такі, що вважають себе заохоченими, чи, принаймні, авторизованими своєю вірою підтримувати різні форми закритого та насильницького націоналізму, ксенофобського наставлення, зневаги і навіть кривдження тих, які є іншими. Віра, разом з натхненим нею гуманізмом, повинна підтримувати критичне чуття перед обличчям таких тенденцій і допомагати швидко реагувати, коли вони починають проникати», – наголошує він, вказуючи на важливу роль катехизації та проповідування, що повинні включати «братерський вимір духовності» (86).
Опрацював о. Тимотей Т. Коцур, ЧСВВ
