«Вільні»: cоціальне підприємство на підтримку внутрішньо переміщених жінок
Олена Комісаренко
«На початку війни, в перший день, мені зателефонував мій колега з Естонії, з яким я співпрацювала, щоб допомогти виїхати моїй родині. Ми на той момент перебували в Києві, і ми поїхали в напрямку кордону, але доїхавши до Ужгорода, вирішили, що ми не будемо виїжджати з України. Залишаємося там. Колега, який їхав до кордону, щоб забрати мене, залишився допомагати виїжджати іншим жінкам», – так перший день широкомасштабної війни згадує Анастасія Битько, засновниця соціального підприємства «Вільні».
Початок війни став початком нових життєвих потреб у суспільстві
Підприємниця разом з колегою спостерігали, як дуже багато жінок виїжджає за кордон чи до більш безпечних регіонів України. Ці жінки були змушені залишити попередню роботу чи інші джерела забезпечення і не були підготовленими до вимушеного переїзду. Анастасія розповідає: «Я те саме спостерігала і всередині країни, в Ужгороді, де кількість населення за перші два тижні подвоїлася. В більшості це були жінки, які не могли себе швидко забезпечити роботою або взагалі не мали діджитал-навичок і потребували якоїсь підтримки».
З усвідомлення потреб народилась ідея проекту «Вільні». Засновниця поділилася, що спочатку цей проект називався “Socks for peace” – «шкарпетки для миру». Колега Енді Патерсон, співзасновник проекту, запропонував дати можливість жінкам в'язати шкарпетки і продавати вироби за кордоном.
Єднання зусиль заради спільної мети
Анастасія розповідає: «Я виїхала з моєю мамою і мамою чоловіка. Моя мама Наталія в'яже все своє життя, це вже понад двадцяти років, і вона розробила першу модель. Ми її тестували на реальних людях, щоб все зручно та комфортно сідало. Мама відзняла відео-урок, щоб ми могли швидко пояснити іншим жінкам, як в'язати ці моделі. Вже в квітні ми набрали перших пятнадцять майстринь». Перші кошти для підтримки проекту були отримані від благодійників з Індії, які надали безповоротну фінансову допомогу на виплату зарплат цим жінкам.
Виробництво починається з того, що пряжа, спиці, гачки та необхідні інструменти відправляються майстриням «Новою поштою». Жінки, отримавши матеріали та інструкції, власноруч згідно з шаблонами в’яжуть вироби, потім поштою відправляють менеджеру виробництва. Контроль якості відбувається як поетапно в процесі виробництва, так і по закінченню роботи. Отримавши вже готові вироби, координатор проводить волого-термічну обробку, тобто пере, сушить і пакує їх.
Засновниця підприємства «Вільні» зазначила, що взагалі ніколи не була підприємцем і для неї це була «дуже нова історія і дуже складна». Команда постійно вчилась у процесі за підтримки волонтерів і різних структур, які допомогли сформувати виробництво. Фінансова підтримка компанії SiLab та «Платформи соціальних змін», а також навчання від ініціативного центру сприяння активності та розвитку «Єднання», допомогли підприємству розпочати свою діяльність та подолати складнощі та перешкоди, пов’язані з ураженою в зимовий період внаслідок війни інфраструктурою. Проект також підтримує майстринь в реалізації продукції, яку вони в’яжуть не для підприємства, а як прояв власної творчості.
На відстані, але об’єднані
«Майстрині розкидані по всій Україні, – пояснює підприємниця. – Спочатку ми думали, що зробимо дві опорні точки в Ужгороді і в Києві, але ця ідея швидко розбилася, тому що внутрішньо переміщені люди швидко змінювали свої локації. В Києві на той момент були перекриті дві різні частини міста, неможливо було добиратися, бо навіть автобус через відкриті проїзди переміщався декілька годин. Навіть збирати людей в одному місці на той момент не вийшло, тому ми зразу вирішили, що будемо працювати дистанційно, відправляти через “Нову пошту” всі необхідні матеріали». Для онлайн комунікації з майстринями була сформована группа в “Tелеграмі”, де координатором була мама Анастасії і Вікторія, яка приєдналася до проекту на самому початку.
Зараз в проекті беруть участь тридцять шість майстринь-в’язальниць, але загалом протягом року було задіяно більше п'ятидесяти жінок. Залежно від особистих обставин, дехто з них приєднувався лише на декілька місяців, потім знаходив іншу роботу. Деякі жінки, працюючи від початку заснування підприємства, залишаються і до сьогодні, а також є учасниці, які були задіяні на початку, але зараз вже змогли повернутись додому.
За словами Анастасії, серед майстринь є жінки з різних окупованих територій. Одна жінка з Херсону виїжджала, коли місто окупували, але потім, після визволення території, повернулась назад. Також була жінка з Ірпеня, яка так само на початку війни перебувала в Ужгороді, а зараз вже повернулася додому. Проте, на жаль, є такі жінки, які вже ніколи не зможуть повернутися додому, і ті, чиї міста досі перебувають в окупації. Підприємниця зазначає, що в проекті працюють жінки і з Голої Пристані, і з Маріуполя, Харкова, Запоріжжя, Дніпра та інших міст.
Життєдайна роль материнської підтримки та піклування
Ключову роль в діяльності підприємства відіграє мама Анастасії. Будучи за освітою фармацевтом і педагогом, вона все життя цікавилась психологією. Засновниця підприємства поділилась тим, що на початку запуску проекту в'язання являло собою тільки половину діяльності, а дуже багато часу займала комунікація з людьми. «Починаючи з питання: зможеш чи не зможеш? Адже в жінки зруйноване життя. І тоді самій потрібно хоча б у чомусь самовпевнитись: що я щось можу!» – пояснила Анастасія.
В повсякденній діяльності підприємства «Вільні» комунікація та психологічна підтримка триває годинами. Анастасія та її мама завжди підтримують майстринь: «Якщо в тебе зараз нічого не виходить, ти не можеш зв'язати – це нічого страшного! Для декого це ставало центральним питанням життя: там у мене все зруйновано, ще й тут не вдається. На що я взагалі здатна?». За словами Анастасії, для її мами цей проект був не тільки про в’язання, а взагалі став поштовхом до самореалізації, тому що вона все життя мріяла змінити напрямок та більше присвятити себе психології, допомагаючи людям.
«Я думаю, що цей проект став для мами зміною не тільки в плані діяльності, а й у плані особистості», – зазначає Анастасія. Коли до проекту були залучені майстрині, мати засновниці пропускала через себе всі їхні емоції та складні життєві ситуації. Спілкування з ними та підтримка дали їй особистий поштовх поглибити свої знання з психології. Неодноразово Анастасії та її мамі доводилось переживати разом з майстринями біль втрати чоловіка на фронті чи тривогу за родичів на окупованих територіях.
Товар як форма самореалізації та свідчення історії людського життя
Шаблони моделей шкарпеток також розробляла мама Анастасії. «Розробка шкарпеток для неї було згадкою про маму, про нашу бабусю, якої, на жаль, вже немає, але саме вона вчила її в'язати», – розповіла підприємниця. За її словами, мама у проектуванні та виготовленні шкарпеток втілила згадку про материнські почуття. Перша модель шкарпеток мала назву «Карпатські гори», тому що їхня сім’я в той час перебувала в Ужгороді в будинку, з якого було видно гірські хребти, що і стало натхненням у розробці дизайну. Наступна модель, що має назву «Поле», виконана в жовтому кольорі з оздобленням синіми квітками, розроблена за українськими національним орнаментами.
Кожна пара шкарпеток відображує кроки шляху, пройденого до її створення: кожен виріб містить QR-code, який відкриває посилання на історію життя майстрині, яка його зв’язала. «Ми хочемо донести, особливо іноземним покупцям, реальні історії людей в Україні, щоб це було про історію конкретної людини, – підкреслила Анастасія. – Коли ви купуєте шкарпетки, наприклад, з Херсонської області, там є історія та доля жінки, яка над ними працювала. Важливо, що всі вироби говорять не про самі страждання, а навпаки, про дух та силу волі, про те, як майстрині зараз переживають ці моменти, а тому вони несуть в собі силу свободи».
Спільна жінок, що є серцем підприємства
Окрім виробничої діяльності, як частина проекту діє активна спільнота жіночої взаємопідтримки «Vilni women’s community», до якої на початку приєдналось близько 250 жінок. Булі залучені різні професійні психологи та жінки, які ділились своїм особистим досвідом для того, щоб, об’єднуючись, здолати страждання та жахи війни. Анастасія зазначила, що підприємство поки що не може дати роботу всім потребуючим, тому спільнота також організувала навчання про те, яким чином виробляти та реалізовувати товари самостійно. Вона підкреслила: «У нас в переліку очікування майстринь постійно близько ста людей, і він безупинно тільки збільшується».
«Для декого в’язання критично важливе, бо це можливість до виживання, тому що вони заробляють гроші, але окрім цього для багатьох – це медитація, це спосіб відволіктися», – поділилась з нами підприємниця. Одна з майстринь, що весь період війни перебувала в Києві, постійно розповідає в спільноті, що під час кожної повітряної тривоги вона в’яже, бо так їй легше це переносити.
«Насправді вважливим є той момент, коли ти даєш людям можливість подивитися на якісь процеси разом, обговорити, і навіть просто банально підтримати один одного. – додала Анастасія. – В чаті з жінками у нас дуже багато фотографій дітей, квітів, які вони виростили, куди вони з'їздили, як вони зустрілися з близькими, тобто звичайних життєвих процесів. Це дає силу і натхнення, що життя продовжується і спільно можна зробити набагато більше».
Історія відкриття та повсякденної діяльності соціального підприємства «Вільні» свідчить, наскільки глибокий соціальний та духовний внесок може робити підприємництво. У складні часи війни в Україні, солідарність у суспільстві стала пріоритетною навіть для підприємницької діяльності, яка забезпечуючи необхідний для виживання матеріальний прибуток, сфокусована також і на вирішенні соціальних проблем та плеканні спільного блага.
