ІІ Ватиканський Собор: участь Української Церкви. Конференція єпископів
о. Андрій Твердохліб
Попереднього разу ми завершили цикл передач про історію ІІ Ватиканського Собору, яку ми розглядали впродовж понад півтора року, починаючи від березня 2023 року. Такі дослідження, однак, не були б повними, якщо залишимо поза увагою присутність на цьому Соборі представників УГКЦ – єпископів, священників та мирян. Тому у цій та наступних передачах хочемо розкрити для широкого загалу дану тематику.
Поглибити власні знання про участь у ІІ Ватиканському Соборі представників різних Церков та різних країн можна, вивчаючи та перечитуючи його матеріали, які зібрані як в архівах, так і в опублікованих книгах різними мовами, в тому числі й українською мовою – переклади або ж авторські праці. У нашому скромному дослідження будемо користуватися книгою авторства єпископа УГКЦ Андрія Сапеляка, який, будучи єпископом для українців в Аргентині, особисто брав участь у всіх соборових сесіях та був живим свідком тих подій. Книга побачила світ у 1967 році в столиці Аргентини, місті Буенос-Айрес. Книга має власний особливий стилістичний та лінгвістичний стиль, тому у наших дослідженнях даний текст буде адаптовано до сучасного правопису української мови. Метою цих передач не є повторення того, що вже було сказати попередньо про перебіг ІІ Ватиканського Собору, а лише звернути увагу на моменти, у яких помітна присутність представників Української Греко-Католицької Церкви.
Для початку розглянемо стан цієї Церкви в період проголошення та проведення ІІ Ватиканського Собору. На території України, що була окупована радянською владою, УГКЦ була ліквідована за вказівкою Сталіна у 1946 році та перейшла у підпілля. Велика кількість вірян, душпастирів, єпископів та зокрема очільник Церкви Митрополит Йосиф Сліпий, були вивезені до Сибіру без права повернення на рідну землю та виконання своїх обов’язків. Поза територією України, у так званому вільному світі, були сформовані або ж перебували на етапі формування церковні громади в багатьох країнах на усіх континентах. Такі громади були об’єднаними в церковні структури та мали своїми очільниками українських єпископів. Для участі у першій сесії ІІ Ватиканського Собору до Риму прибуло 15 єпископів УГКЦ. Також серед учасників був Протоархимандрит Василіанського Чину. Тому загальна кількість соборових отців від Української Церкви під час першої соборової сесії 1962 року становила шістнадцять осіб.
На той час українські єпископи не були об’єднаними в Синод єпископів УГКЦ, оскільки така структура буде створена дещо пізніше. Єпископи Української Церкви впродовж уже декількох років були об’єднаними в Конференцію українських єпископів на взірець єпископів різних країн та лінгвістичних зон. Дана конференція мала власний статут, однак зустрічі були неперіодичними через далекі фізичні відстані. На з’їзді у Канаді, що відбувся незадовго до початку Собору, її очільником було переобрано канадського Митрополита для українців Максима Германюка. Він очолював Конференцію українських єпископів до прибуття до Риму Архиєпископа Львівського та Митрополита Галицького Йосифа Сліпого, який як первоієрарх Української Церкви, природно зайняв даний уряд.
Під час другої соборової сесії участь брав вже також і Блаженніший Йосиф Сліпий, який долучився до решти українських єпископів разом із новопризначеним єпископом-помічником для греко-католиків Югославії, владикою Йоакимом Сеґеді.
Впродовж усіх соборових сесій щотижня, у четвер після обіду, збиралися єпископи, що належали до Конференції українських єпископів для обговорення справ, які стосувалися Української Церкви. Головною темою усіх таких нарад були літургічні питання та виклики. Рішення приймалися більшістю голосів.
Слід зауважити, що до ІІ Ватиканського Собору Конференція українських єпископів була радше номінальною установою. Її зібрання були проведенні лише тричі і кожного разу вони відбувалися в неповному складі. Причиною цього було розсіяння українців та їхніх душпастирів по усій планеті. Тому українські єпископи, що були номіновані в попередні роки, не були знайомі поміж собою. ІІ Ватиканський Собор став доброю нагодою для знайомства, налагодження співпраці та об’єднання єпископів Української Церкви з різних країн. Зрештою навіть виклики перед українськими громадами відрізнялися в різних країнах світу – серед діаспори українців країн північної та південної Америки вони були відмінними від нещодавніх міграцій українського народу до Європи та Австралії. Тож подібно до всіх соборових отців, зібраних в Римі з усього світу, також і єпископи УГКЦ в перші дні першої соборової сесії мали нагоду для взаємного знайомства поміж собою.
Об’єднуючим фактором для всіх українських єпископів під час першого міжсесійного періоду і надалі стане очільник Української Церкви Митрополит Йосиф Сліпий. Саме він буде тим наріжним каменем для єдності усієї Української Церкви, представляючи матірну Церкву в Україні, яка стане немовби притягальним магнітом для всіх українських громад, розсіяних в усьому вільному світі.
Щотижневі збори українських єпископів під час першої соборової сесії дали змогу зрозуміти наявність спільної проблеми для усіх українських душпастирів, у справі вирішення якої вони виявили свою якнайміцнішу солідарність та співпрацю. Йдеться про необхідність поінформувати отців ІІ Ватиканського Собору, а також широку громадськість, про трагічне становище Української Церкви на Батьківщині, та зокрема про відсутність на цьому Соборі її очільника. Цей аргумент увійшов до спільного Пастирського послання наприкінці першої соборової сесії. Така солідарність та однозгідність усіх єпископів Української Церкви у вільному світі допомогла зміцненню подальшої єдності, що стало важливою основою для спільних дій після приїзду до Риму Митрополита Йосифа Сліпого.
З-поміж усіх українських єпископів на ІІ Ватиканському Соборі був відсутній лише єпископ Василь Гопко, який, будучи недужим, залишився у тодішній Чехословаччині. Однак він надіслав свого листа до українських єпископів, у якому заявив про свою приналежність до їхнього єпископського збору та виявив власну солідарність у прийнятті всіх їхніх рішень.
До Конференції українських єпископів не входили єпископи для українських переселенців із Закарпаття в США (Русинська греко-католицька Церква) Микола Елько та Степан Коцішко, однак вони брали участь в деяких надзвичайних зібраннях та завжди ставали поруч у процесійних походах разом із іншими українськими єпископами під час соборових засідань. У день завершення Собору на прощальний обід, організований за бажанням кардинала Йосифа Сліпого, були запрошені також інші двоє єпископів: Міклош Дудаш, єпископ для греко-католиків в Угорщині та Чеслав Сіпович, Апостольський візитатор для білоруських греко-католиків в еміграції. Саме в дусі соборових постанов відчувалася потреба у більшій обрядовій єдності в рамках давньої Київської митрополії. І вибудовувати таку єдність було в намірах очільника українських греко-католиків Блаженнішого Йосифа Сліпого.
Наступного разу ми перейдемо до розгляду першої соборової сесії та участі у ній представників Української Церкви.
Джерела:
Андрій Сапеляк. Українська Церква на ІІ Ватиканському Соборі. Рим – Буенос Айрес: салезіянське видавництво, 1967. с. 115-117.
