ІІ Ватиканський Собор – участь Української Церкви. Прибуття Йосифа Сліпого
о. Андрій Твердохліб
Продовжуємо розгляд участі представників Української Церкви у ІІ Ватиканському Соборі. Під час попередніх двох передач ми розглянули становище УГКЦ напередодні скликання Вселенського Собору та працю українських соборових отців як у підготовчих Комісіях, так і безпосередньо у Комісіях Собору. Цього разу розглянемо подію звільнення митрополита Йосифа Сліпого із заслання в Сибіру та його приїзд до Риму. Подані нижче світлі сторінки в історії Української Церкви відбулися впродовж першого міжсесійного періоду, тобто на початку1963 року.
Під час першого соборового міжсесійного періоду усі Комісії ІІ Ватиканського Собору здійснювали насичену роботу, оскільки до всіх схем документів потрібно було внести зміни та виправлення, що їх було запропоновано впродовж першої сесії. Засоби масової інформації, як церковні, так і світські, не мали приводів для відображення новин на соборову тематику. Аж раптом подія, про яку повідомило Ватиканське Радіо у своєму післяобідньому комунікаті в неділю, 10 лютого 1963 року, мала сенсаційні наслідки. Йшлося про те, що Папа Іван ХХІІІ прийняв на приватній аудієнції українського митрополита Йосифа Сліпого.
Ця новина блискавично розлетілася по усіх інформаційних агенціях усього світу. Ще якихось два місяці тому світ був ознайомлений із долею українського митрополита, якого радянська влада відправила на сибірську каторгу. Тож тепер увага світу знову була прикута до долі Української Церкви та її очільника. Саме зараз стали в пригоді українські соборові бюлетені «Український вісник» (Notiziario Ucraino), в яких різними мовами було подано обширний матеріал про особу митрополита, про його долю та про долю Української Церкви. Тож наступного дня, 11 лютого, уся світова преса розповідала про цю надзвичайну подію. Зокрема ватиканська щоденна газета L'Osservatore Romano помістила дану звістку на першій сторінці під такою назвою: «Святіший Отець прийняв Монсеньйора Сліпого, Українського Львівського Митрополита», супроводжуючи текст фотографією на якій Папа Іван ХХІІІ у своїй приватній каплиці разом з митрополитом Йосифом навколішках дякує Богові за звільнення предстоятеля Української Церкви із радянської неволі, у якій він перебував після арешту в квітні 1945 року.
Прибувши до Риму митрополит Йосиф Сліпий тимчасово зупинився в монастирі у Ґроттаферраті. Після вісімнадцяти років заслання він вперше одягнув священничу рясу із митрополичими відзнаками, які вдалося нашвидкоруч зібрати в монастирі, оскільки він не мав нічого свого. Приїзд до Риму митрополита Йосифа тримався у секреті, щоб не викликати передчасного гучного галасу довкола цієї події. Першим серед українських єпископів, хто зустрівся із предстоятелем Української Церкви після аудієнції у папи, був архиєпископ Іван Бучко. Зрештою він був єдиним, хто на той час перебував у Римі.
Вслід за ватиканською газетою про цю незвичайну подію на своїх сторінках повідомила також і світова преса, незалежно від власного соціально-політичного напрямку, і таким чином про це дізналися мільйони читачів у всьому світі. Між рядками можна було прочитати велику прихильність, пошану та співчуття до довголітнього В’язня, до Української Церкви та до українського народу. Можемо сміливо сказати, що 10 лютого 1963 року був «українським днем» для радіо та телебачення, а 11 лютого «українським днем» для світової друкованої преси. В історії Української Церкви та народу ці дні стануть переломними, тому що увесь світ нарешті відкрито заговорив про Україну та про її мучеництво.
Після аудієнції в Папи Івана ХХІІІ, митрополит Йосиф в тиші та спокої проводив свої наступні дні в стінах монастиря у Ґроттаферраті. Було прийнято рішення про заборону будь-яких відвідин. І такої заборони вірно дотримувалися монахи цієї обителі, завданням яких було подбати про відновлення здоров’я втомленого довголітнім засланням митрополита. Численні журналісти, які бажали поспілкуватися із митрополитом Йосифом, скаржилися, що відповідь була однакова для всіх: «Монсеньйор відпочиває і не може вас прийняти». Серед перших відвідувачів були єпископи Української Церкви, зокрема митрополит Амврозій Сенишин (США) та єпископ Андрій Сапеляк (Аргентина). Кожен із єпископів розповідав про себе та про українські громади по всьому світі. Вислухавши їх, митрополит Йосиф сказав: «Вас так багато, а я нічого про це не знав!».
Після тривалого та необхідного відпочинку та відновлення фізичних сил, предстоятель Української Церкви на запрошення Папи Івана ХХІІІ почав проживати безпосередньо у Ватикані. Звідси він почав відвідувати українські установи в Римі: колегію священномученика Йосафата, монастир Отців Василіян, монастир Сестер Василіянок, монастир Сестер Служебниць, малу семінарію. Ці відвідини справили на нього велике враження – вперше, після багатьох років ув’язнення, митрополит Йосиф зустрівся із такою великою кількістю української молоді.
Звільнення митрополита Йосифа Сліпого зворушило українців в усьому світі. Особливого глибокого відлуння воно набуло серед українців, що належали до УГКЦ на території України, окупованої Радянським Союзом. Новина про цю подію скріпила надію в серцях усіх тих, хто будучи переслідуваним, залишився вірним католицькій Церкві. І якщо для Папи Івана ХХІІІ визволення митрополита означало «промінь надії», то для українських вірних на території України це стало запорукою загального воскресіння Української Церкви та українського народу.
Раділи із цієї події також і українські соборові отці, адже їхні старання під час першої соборової сесії, їхнє спільне звернення до усіх Отців Собору, принесло свої результати – Церква в Україні мала свого представника на Соборі в особі її Глави та Предстоятеля. Трохи згодом, після надання первоієрарху УГКЦ титулу та прав Верховного Архиєпископа, Українська Церква здобула повну канонічну самобутність в єдності та під верховним проводом Глави Католицької Церкви, Римского Архиєрея, об’єднуючи в такий спосіб всі українські католицькі дочірні Церкви в усьому світі. Відтепер Предстоятель УГКЦ виступатиме на Соборі на рівні зі східними католицькими патріархами, а з моменту надання йому кардинальської гідності, як визнання геройської вірності Христові та Його Церкві, Українська Церква сяятиме світлом мучеництва для усього світу.
Ці події історичної ваги відбувалися саме в той момент, коли вороги Христа та Його Церкви на українських окупованих землях готувалися до «святкування» двадцятиліття так званого приєднання Української Церкви до Московського Патріархату. Саме в ці найважчі історичні моменти УГКЦ засяяла як ніколи раніше блиском своєї слави перед усіма Церквами світу, що зібралися на ІІ Ватиканському Соборі в особах їхніх єпископів. Саме на цьому Соборі Українська Церква починає дорогу власного воскресіння та нового життя всупереч планам ворогів, що вже копали для неї гробову яму.
Папа Іван ХХІІІ бажав духовно оновити сучасний світ та наблизити його до Бога. Водночас він бажав дати надію мільйонам своїх духовних дітей, переслідуваним за вірність Христові та Його Церкві. Саме тому, надіючись на Божу допомогу, він взявся до справи визволення первоієрарха Української Церкви, яка найбільше потерпала від безбожного комунізму. І коли він побачив перед собою довголітнього В’язня, водночас побачив і здійснення першого кроку своїх далекоглядних планів та зрозумів, що його зусилля відповідали Божим планам, щоб з проведенням ІІ Ватиканського Собору принести релігійну свободу усім народам.
Наступного разу розглянемо участь українських соборових отців в подальших сесіях Собору.
Джерела:
Андрій Сапеляк. Українська Церква на ІІ Ватиканському Соборі. Рим – Буенос Айрес: салезіянське видавництво, 1967. с. 123-133.
