ІІ Ватиканський Собор – участь Української Церкви. Завершення
о. Андрій Твердохліб
Шановні радіослухачі, цією передачею ми завершуємо ознайомлення з участю представників Української Церкви в ІІ Ватиканському Соборі. У попередніх передачах ми розглянули стан УГКЦ напередодні скликання Вселенського Собору, участь українських соборових отців у підготовчих засіданнях та їх внески під час соборових сесій, а також подію звільнення очільника Української Церкви митрополита Йосифа Сліпого із Сибірського заслання. У цій передачі розглянемо інші події, що відбулися впродовж ІІ Ватиканського Собору та мали вплив на розвиток УГКЦ.
Перш усього розглянемо рішення про надання титулу верховного архиєпископа та піднесення до кардинальської гідності митрополита Йосифа Сліпого. Із моменту його прибуття до Риму та участі в соборових засіданнях постало питання про те, яке ієрархічне становище займає в католицькій Церкві очільник Української Церкви. Під час другого міжсесійного періоду, а саме 23 грудня 1963 року, Священна Конґреґація для Східних Церков видала постанову, в якій було вказано що митрополит Галицький та архиєпископ Львівський є «верховним архиєпископом» згідно із канонами 324-339 східного церковного права, проголошеного апостольським листом Cleri sanctitate 2 липня 1957 року. Цю постанову затвердив Папа Павло VI і згодом вона була розміщена в Актах Апостольської Столиці у 56 томі на сторінці 214. Того самого дня (23.12.1963) Державний Секретаріат повідомив верховного архиєпископа Йосифа Сліпого про те, що папа іменував його членом Священної Конґреґації для Східних Церков. Слід зауважити, що її постійними членами до цього часу були лише кардинали та патріархи східних католицьких Церков. Таке юридичне рішення було важливим, оскільки дозволило Українській Церкві вийти із певної тіні, у якій вона перебувала зокрема впродовж минулого століття, повертаючи їй славу Київської митрополії, оскільки відтоді Українська Церква в рамках Вселенської Церкви творить окрему канонічну структурну одиницю зі своїми власними правами, привілеями, літургічною та богословською спадщиною, нарівні з іншими католицькими східними патріархатами.
Іншим важливим моментом на шляху становлення Української Церкви під час проведення ІІ Ватиканського Собору стало піднесення її очільника до кардинальської гідності. Ця радісна звістка з’явилася під час третього міжсесійного періоду на сторінках ватиканського часопису «L’Osservatore Romano» за 25-26 січня 1965 року. Ім’я Йосифа Сліпого було на четвертому місці після східних католицьких патріархів серед 27-ми церковних достойників. Номінація нових кардиналів стала несподіванкою, цю новину радше очікували після завершення Собору. Однак для українців ця новина стала приємною несподіванкою. «Радіо Ватикану», коментуючи цю новину підкреслило, що Йосиф Сліпий в такий спосіб є відзначений за геройську вірність Христовій Церкві. В історії Української Церкви це був її четвертий очільник, що отримав таку гідність: у XV столітті кардиналом був іменований Київський митрополит Ісидор, учасник Флорентійського Собору; а в XIX столітті Львівські архиєпископи Левицький та Сембратович. Чин введення в сан нових кардиналів було проведено 25 лютого під час урочистого богослужіння в соборі святого Петра. А після обіду того ж дня відбулися аудієнції Папи Павла VI для кожного з нових кардиналів, яких супроводжували їхні вірні. Українського кардинала Йосифа Сліпого супроводжувала вся українська громада в Римі та численні українські паломники, які прибули на цю подію з різних країн Європи, Канади та США.
Окремої уваги потребує згадка про вшанування під час проведення ІІ Ватиканського Собору українського священномученика Йосафата Кунцевича. Під час його канонізації (проголошення святим католицької Церкви) у 1867 році не могли бути присутніми єпископи Української Церкви. Однак під час урочистого перенесення його мощей до базиліки святого Петра в Римі були присутніми усі єпископи УГКЦ разом зі своїм очільником. Мощі цього святого спочивали в Ватикані вже від 1949 року. Під час другого соборового періоду, в листопаді 1963 року, відбулося їхнє урочисте перепоховання під одним із бічних престолів в самій базиліці. Таке рішення на той час виглядало тимчасовим, оскільки в протоколах було засвідчено, що після здобуття Україною незалежності святий Йосафат повернеться на батьківщину. 25 листопада 1963 року за участі Папи Павла VI, усіх українських єпископів, численних соборових отців та української громади Риму, було відслужено молебень на його честь. Мощі священномученика Йосафата знайшли свій спочинок при престолі на честь святого Василія Великого, законодавця східного монашества, монаші правила та устав якого зберігав український святий, належачи до василіанського Чину. Очільник Української Церкви Йосиф Сліпий, у своїй промові з нагоди цієї події, зокрема, сказав наступне: «Брав я участь у тисячах похоронів, але ніколи не був я так зворушений, як у цій хвилі, коли слідував через базиліку за святими мощами. […] Напевне був це для святого в небі славний момент, яким звершується його тріумфальна земна мандрівка, щоб тимчасово спочити у базиліці католицької єдності, за яку він пролив свою кров, та щоб могти вернутися – надіємося що скоро – між своїх земляків скріпляти їх у вірі».
Особливе вшанування священномученика Йосафата відбулося всіма отцями Собору на четвертій соборовій сесії з нагоди його літургічного спомину. 12 листопада 1965 року кардинал Йосиф Сліпий очолив Божественну Літургію у співслужінні українських єпископів та священників. І хоч в католицькій Церкві святий Йосафат є знаним, оскільки внесений в календар та займає у ньому почесне місце, але не всім було відомо, що він є сином українського народу та пастирем Української Церкви. Уточнення такого розуміння принесли торжества на його честь впродовж Вселенського Собору. Цього ж дня єпископи Української Церкви спільно звернулися до кожного соборового отця із проханням про молитву за свободу для УГКЦ на території України, окупованої Радянським Союзом. Водночас вони просили усіх єпископів, щоб після повернення до місць свого служіння, вони б повідомили уряди власних країн про порушення релігійної свободи в Україні. Ці прохання були сформовані в листах, які були вручені безпосередньо кожному отцю Собору.
Українські Єпископи після закриття ІІ Ватиканського Собору залишали Рим із почуттям того, що своїми зусиллями вони приклалися до виконання своїх головних завдань, які поставили перед ними Вселенський Собор та Українська Церква. Також вони були впевненими, що Боже Провидіння в особливий спосіб чувало над Українською Церквою, проявивши свою дію зокрема в міжсесійні періоди. Так, під час першого міжсесійного періоду було звільнено з довголітнього заслання очільника цієї Церкви Йосифа Сліпого; під час другого відбулося її церковно-канонічне оформлення, отримавши статус Верховного Архиєпископства; під час третього – верховний архиєпископ УГКЦ піднесений до гідності кардинала. ІІ Ватиканський Собор познайомив світ з Українською Церквою та її мучеництвом та, водночас, заклав наріжний камінь у її новітній історії, об’єднавши українські дочірні Церкви в усьому світі з матірною Церквою в Україні в особі верховного архиєпископа кардинала Йосифа Сліпого.
Даною передачею ми завершуємо ознайомлення з участю представників Української Церкви в ІІ Ватиканському Соборі, що міститься у п’яти передачах, і водночас завершуємо увесь цикл передач, присвячених історії цього Собору, що становить загалом 55 усіх випусків.
Джерела:
Андрій Сапеляк. Українська Церква на ІІ Ватиканському Соборі. Рим – Буенос Айрес: салезіянське видавництво, 1967. с. 170-174, 202-208, 254-261, 308-310.
