Ступити на дорогу братерства (16)
Чергову частину своїх роздумів про загальнолюдське братерство та соціальну дружбу Святіший Отець розпочинає зі ствердження, що «для того щоб було можливо розвивати міжнародну спільноту, здатну реалізувати братерство, починаючи від народів і націй, які живуть суспільною дружбою, потрібна краща політика, спрямована до справжнього спільного добра». На жаль, додає він, «сьогодні політика часто приймає форми, які утруднюють дорогу до іншого світу». Він вказує на те, що зневага до слабких може приховуватися як у популізмі, що експлуатує уразливе становище слабких, або в лібералізмі, який обслуговує інтереси сильніших. «В обох випадках важко думати про світ, відкритий для всіх», – стверджує Святіший Отець (154-155).
Як зазначає Глава Католицької Церкви, останніми роками слова «популізм» і «популіст» вторглись у засоби масової комунікації та у буденну мову. І, як наслідок, втрачають своє значення та стають одним із полюсів розділення суспільства. «Вже неможливо, щоби хтось, виражаючи свою думку на якусь тему, не пробував класифікувати її як один із цих полюсів. Ще одним наслідком цього є делегітимізація поняття народу, що «може призвести до усунення самого ж слова “демократія”, тобто “влада народу”». Однак, «якщо хочемо ствердити, що суспільство – це щось більше від самої тільки суми індивідів», то нам потрібне слово «народ» (156-157).
За словами Папи, існують політичні лідери, здатні зрозуміти почуття свого народу, його культурну динаміку й великі тенденції в суспільстві. «Їхнє служіння, спрямоване на об’єднання і керування народом, може стати основою для довгострокового проекту трансформації і розвитку, що зумовлює також здатність дати місце іншим в устремліннях до спільного добра. Але може стати хворим популізмом, якщо стає чиєюсь здатністю використовувати та політично інструменталізувати культуру народу, під будь-якими ідеологічними символами, для своєї вигоди й узурпації влади», – пише він, додаючи, що може також ітися про спроби збільшити свою популярність, «граючи на приземних і егоїстичних схильностях деякої частини населення», що може також вести до підпорядкування інституцій і правої системи (159).
Як підкреслює Святіший Отець, закриті популістські групи «спотворюють» слово «народ», бо насправді категорія «народу» є відкритою. «Живий, динамічний народ, який має майбутнє, – додає він, – це такий, який постійно відкритий на нові синтези й інкорпорує в себе те, що відмінне. Робить це, не заперечуючи себе самого, а з готовністю до мобілізації, викликів, запитань, розширення і збагачення себе іншими, і у такий спосіб може розвиватися» (160).
«Іншим вираженням деградації народного лідерства є прагнення швидкої вигоди», – пише далі Папа, зазначаючи, що такий підхід відповідає на популярні вимоги, аби «забезпечити собі голоси чи підтримку», але бракує поступу «у важкій і послідовній праці» з метою дати людям засоби для їхнього розвитку, щоб вони могли заробляти на життя власними зусиллями і креативністю. Йдеться про те, що гіпертрофована опіка не є правильним вирішенням. Потрібно боротися з нерівністю, бо це «зумовлює економічне зростання, використовуючи можливості кожного регіону», пам’ятаючи про те, що «проекти допомоги – як відповідь на нагальні проблеми – можна вважати тільки тимчасовими рішеннями» (161).
У цьому контексті Святіший Отець присвячує кілька рядків і темі праці. За його словами, «насправді народним», тобто, таким, що сприяє добру народу, є дбання про те, щоби забезпечити всіх можливістю «розвивати те, що Бог у них вклав». Тож у той час, як матеріальна допомога повинна бути лише «тимчасовим вирішенням нагальних проблем», завдання полягає у тому, щоби дати бідним можливість «гідно жити завдяки праці». «Як би не змінювалися механізми виробництва, політика не може відмовитися від зусиль організувати суспільство так, щоб забезпечити кожній особі можливість зробити внесок у суспільство своїми здібностями й працею», – наголошує Папа, додаючи, що у «справді розвиненому суспільстві праця є невід’ємним виміром суспільного життя, бо це не тільки спосіб заробляти на життя, але також дорога особистого розвитку, будування здорових стосунків, самовираження, обмін дарами, співвідповідальність за вдосконалення світу і, остаточно, можливість жити як народ» (162).
(На основі перекладу українською мовою, поширеного єзуїтською спільнотою в Україні).
