Другий Ватиканський Собор – новий подих Церкви. Очікування і плоди (2)

о. Андрій Твеордохліб

Попереднього разу ми почали досліджувати те, якими були очікування від запропонованих реформ, що містилися у проголошених документах ІІ Ватиканського Собору. Зокрема ми розглянули літургійну реформу. Цього разу ми продовжимо вивчати реформи, запропоновані у прийнятих соборових документах та звернемо увагу на такі церковні ділянки: реформа римської курії; єпископські конференції; синод єпископів; кодекс канонічного права та катехизм католицької Церкви.

Реформа римської курії

Одна із реформ, якої особливо наполегливо вимагали соборові отці, стосувалася римської курії, зокрема дикастерії, що свого часу називалася Священною Канцелярією. Дана конґреґація була створена після Тридентійського Собору і її основним завданням було цілісне збереження віри перед єресями та єретиками. Задля того, щоб підкреслити зміни в даній структурі, Папа Павло VI змінив також і її назву. Таким чином постала Конґреґація Доктрини віри, яка нещодавно була перейменована у Дикастерію Доктрини віри. Тепер замість того, щоб карати єретичні помилки, завданням цієї інституції було сприяти поширенню цілісного бачення католицької доктрини. Науковці та дослідники, яких було запрошено належати до цієї структури, не призначалися більше на невизначений час, і не походили здебільшого з Італії, як це було раніше, а навпаки, відтепер призначали богословів з усього католицького світу, і вони отримували призначення на п’ять років, після чого могли бути перепризначені на наступний період, або ж повернутися до виконання своїх попередніх обов’язків у власній дієцезії.

І якщо Священна Канцелярія після реформи Папи Павла VI отримала дещо змінену форму, то Державний Секретаріат, навпаки, став суттєво зміцнений. У його структурі перебувало два відділи: із загальних справ, завданням якого було координувати різні ватиканські інституції, та відділ стосунків із державами, який відповідав за ватиканську дипломатію. Очільник Державного Секретаріату – Державний Секретар – таким чином ставав відтепер близьким співробітником Папи Павла VI, який, перш аніж бути призначеним архиєпископом Мілану, впродовж тривалого періоду працював у Державному Секретаріаті.

Єпископські конференції беруть свій початок із другої половини XIX століття. Із утворенням національних держав, єпископи різних країн та різних лінгвістичних зон висловлювали бажання зустрічатися для ділення власним досвідом та для прийняття спільних рішень. Після ІІ Ватиканського Собору їхня присутність у кожній країні набирала дедалі більшого значення. Конституція про Церкву не лише визнавала за єпископами управління різними дієцезіями в світі, але й визначала їх відповідальними за поширення Євангелія у всьому світі. У 22 пункті цієї Конституції йдеться про те, що подібно як святий апостол Петро разом з іншими апостолами творили єдину апостольську колегію, в такий спосіб і Папа Римський, наступник апостола Петра, та єпископи, наступники апостолів, об’єднані між собою. Єпископи були запрошені до співпраці із папою в управлінні вселенською Церквою, тоді як єпископські конференції, у свою чергу, ставали посередниками між окремими єпископами та очільником католицької Церкви. Кожна окрема така конференція могла приймати рішення що стосувалися душпастирського служіння у їхніх країнах. Були однак два важливих правила, яких вони повинні були дотримуватися: поважати автономію окремих єпископів в межах їхньої дієцезії та не посягати на прерогативи  Єпископа Риму, як гаранта єдності та вселенськості Церкви.

Синод єпископів

На початку четвертої та останньої сесії ІІ Ватиканського Собору, 15 вересня 1965 року, Папа Павло VI проголосив встановлення синоду єпископів. В основі такого рішення було бажання піти назустріч побажанням численних соборових отців стосовно тіснішої співпраці Апостольської Столиці із католицькими єпископами світу. Така нова співпраця виражалася у трьох формах: загальна звичайна асамблея, на якій обговорювалися загальні виклики перед Церквою, характер яких не був терміновим; надзвичайна генеральна асамблея, яка скликалася для вирішення термінових питань; особлива асамблея, що стосувалася деяких окремих регіонів. Перше завдання синоду – бути дорадчим голосом для папи римського.

ІІ Ватиканський Собор не обмежується створенням синоду єпископів, але також заохочує відновити дієцезіальні синоди. Як папа римський має потребу в дорадчому голосі єпископів, так і дієцезіальні єпископи мають потребу в дорадчому голосі своїх священників. Впродовж років все більше відчувалася потреба у залученні до участі в таких синодах також і мирян, які є знавцями в тих чи інших напрямках. Станом на сьогодні дієцезіальні синоди стали важливою реальністю у житті Церкви.

Кодекс канонічного права

Реформи, запропоновані ІІ Ватиканським Собором, не завершилися зі смертю Папи Павла VI. Вони отримали своє продовження впродовж понтифікату Папи Івана Павла ІІ. Два документи надзвичайної ваги для життя Церкви були опубліковані саме під час того, як він очолював католицьку Церкву: Кодекс канонічного права та Катехизм католицької Церкви. Потреба у перегляді попереднього кодексу була наголошена ще Папою Іваном XXIII. Тому після завершення соборових засідань новий кодекс міг бути переглянутий та виданий згідно духу постанов ІІ Ватиканського Собору. Завданням нового кодексу, отже, було не стільки проголошення покарань за різні порушення, як радше впорядкування християнського життя, віддаючи першість любові, благодаті та харизмам. Новий Кодекс канонічного права було проголошено 1983 року.

Катехизм католицької Церкви

У 1985 році, з нагоди 20-ї річниці завершення ІІ Ватиканського Собору, Папа Іван Павло ІІ скликав надзвичайний синод, під час якого численні єпископи висловили побажання укласти загальний катехизм католицької Церкви. У попередні роки різні єпископські конференції опублікували катехизми для різних країн. Тепер назріла потреба у катехизмі, який би став єдиним для усієї Церкви. У відповідь на таке побажання Папа Іван Павло ІІ створив комісію, яку очолив префект конґреґації доктрини віри кардинал Йозеф Ратцінґер. До неї входили єпископи, що представляли різні мовні регіони. Уже на початку робота цієї комісії зазнала певних труднощів через те, що виглядало неможливим укласти текст катехизму, який був би справді універсальним для різних країн, культур та мовних середовищ, зберігаючи водночас цілісність християнського вчення, що міститься в єдиному Євангелії, яке було довірене апостолам із завданням проповідувати його усьому світові. Однак те, що на початку виглядало неможливим, за відносно короткий час принесло добрі результати. Так уже в 1992 році, тобто після семи років роботи відповідної комісії, Папа Іван Павло ІІ затвердив текст нового Катехизму католицької Церкви, супроводжуючи його проголошення такими словами: «(цей катехизм) є добре укладений та відповідає вказівкам синодальних отців, вірно відображаючи вчення ІІ Ватиканського Собору та звертаючись до людей наших днів із євангельською звісткою у її цілісності та повноті».

Після всеохопного розгляду ІІ Ватиканського Собору, після вивчення очікувань від запропонованих реформ, на завершення циклу наших передач про ІІ Ватиканський Собор хочемо також дослідити участь української Церкви в цій без сумніву найбільшій події у житті католицької Церкви минулого століття. Такі дослідження ми проведемо у наступних передачах.

Джерела:

Elio Guerriero. Il Concilio Vaticano II. Storia e significato per la Chiesa. Shalom editrice, 2022. с. 51-70.